Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 61

• Предыдущая
• 61/181
• Следующая

Тоді в супроводі вельмож, порушуючи віковічні звичаї, узяв із собою султаншу і відвідав зятя й сестру в їхньому палаці, щоб побачити, чи щасливо живуть, і вручити їм нові щедрі дари. Знов повернувся у кйошк на Іподромі, дивився тепер, як частують його вірних яничарів і роздають їм гроші, радів, що віднині в столиці, отже, й у всій державі, запанують сила й закон і що народ з такими веселощами стрічає його із султаншею.

А Хуррем сиділа поруч із султаном, довгі години дивилася на нестримні веселощі стамбульських дармоїдів і думала про чуже щастя. Гірко їй було на серці, але не виказувала того перед султаном, усміхалася йому хоч ще й кволо, але збадьорено, а в душі схлипувало щось темне і болісне: стороною дощик іде, ой стороною, та й не на мою ружечку червоную…

Султан же навіть у гадці не мав, що цим бучним весіллям, ще не баченим у Стамбулі, породжує і зміцнює дві найбільші ворожі сили у своїй державі, які рано чи пізно мають зіткнутися, і одна з них неминуче повинна буде загинути.

Одну з цих сил він необачно показав народові і тим поменшив її стократно, бо народ одразу її, так високо піднесену, й зненавидів, друга ж сила тим часом лишалася прихованою і від того набагато дужчою.

Силою явною був Ібрагім, віднині не тільки великий візир, а й царський зять. Силою прихованою — Роксолана, час якої ще не настав, але колись мав настати.

ПОХМІЛЛЯ

Жити серед звірів. Тут не приховували цього, навпаки — хизувалися тим, що вони звірі. Іноземних послів, перш ніж вони потрапляли до Тронного залу, щоб поцілувати полу Сулейманового кафтана, проводили через двір, де стояли гігантські султанові слони, а тоді — поміж клітками з левами й леопардами і проходом таким вузьким, що послам щомиті могло видатися, ніби крізь пруття уже просувається страхітлива лапа дикого звіра, унизана пазурами, міцними й гострими, мов ятагани.

Вперто, невтомно, безсонно перемірювали свої клітки дикі звірі на пухнастих пружних лапах, хижо поклацуючи твердими, як сталь, пазурами, з некліпною кровожерністю вистежуючи здобич, ніби закляті душі-упирі. Навіть у походи султан брав свій звіринець, і часто перед входом у його восьмигранний червоний намет, розіпнутий на товстих, відлитих із золота тичках, прив’язувано хижих пантер і гепардів, мовби для того щоб показати: падишах повеліває навіть дикими звірами.

Та була сила, якої лякався сам султан. Покликана зміцнювати й підпирати імперію, вона іноді потрясала її так несподівано й страшно, як жодна інша. Силою тією були яничари. Це султанське військо, яке лякало Європу, Азію й Африку кілька віків, вигадав брат султана Орхана — Алаеддін, що добровільно відмовився від права на престол і став у свого молодшого брата великим візиром. Він запровадив на покорених землях податок крові — девшірме з християн. Кожні п’ять років спеціальні султанські чиновники мали брати з кожних сорока дворів по одному п’ятилітньому хлопчикові, причому брали найліпших і найздоровіших. Дітей забирали навіки. «З печальними лицями гірко плакали батьки, рідні і їхні брати й сестри, такий зойк, такий стогін лунав, що незмога передати людською мовою; надягнувши траур і волосяниці, посипали голову попелом бідні батьки і голосно кричали, мертвим заздрили живі, коли дітей відривано від батьків. Було багато горя, сліз і страждань». Стогін цей проб’ється крізь товщу століть. Випивали кров із народу — брали найчистішу, найневиннішу. Позбавляли народ майбутнього, вважаючи в самовпевнонім засліпленні, що майбутнє належить тільки їм. Алаеддін казав: «Коли діти будуть примусово ісламізовані і як воїни взяті на державну службу, то цим досягнуто буде їхнє тимчасове визволення, бо слова корану проголошують, що в кожному новонародженому закладено прагнення до ісламу. А коли це прагнення розповсюдиться між військом із християнських дітей, тоді легко буде з їхньою поміччю залучати до ісламу їхніх співвітчизників, і таким чином дедалі збільшуватиметься їхня кількість».

Понад десять років узятих у вічну неволю дітей учили в школі джемів у Сютлюдже чужої мови, віри та мистецтва вбивати людей, тримаючи кілька тисяч у величезній похмурій будівлі, в нужденній тісняві й жорстокості, тоді посилали найвправніших до яничарських орт, інші йшли пажами до султанського двору і до дворів вельмож, навчалися далі, обираючи собі той чи інший фах, дехто на все життя лишався у прислужниках, інші, як славетний будівничий Сінан, виявляли обдарованість, ще інші пробивалися і до найвищих посад у державі — і вже за Сулеймана ставали навіть великими візирами, повсюди платячи світові тою самою жорстокістю, яку він виказав до них і до їхнього дитинства. Молодих

яничарів учили ще й далі — до 25 і до ЗО років, аж поки вони нарешті могли назватися воїнами, яких не знав світ. Яничари не були простими, вульгарними зарізяками, як уявлялося тоді невтаімниченим. Підлість і жорстокість побільшуються від ученості — так вважали наставники цього війська, тому невтомно вчили й учили яничарів до самої смерті, домагаючись найвищого вміння й досконалості. І вони справджували надії. Стріляли з луків так, що потрапляли птахові в око на льоту, ятаганами не тільки рубалися в рукопашному бою, а й могли навкидь прибивати чоловіка до стіни, ніби метелика шпилькою, знали таємниці підведення порохових мін під мури обложених фортець, вдираючись крізь проломи, безжально падали на голови захисників разом із гуком вибуху; не питаючи нічиїх порад, знали, якого ворога як зламати; не ждучи нічиєї помочі, самі будували собі кораблі при потребі, виливали гармати, робили порох, наводили переправи через ріки й трясовини; не знаючи жалю, незважаючи на людські сльози, не сподівалися й на чиєсь оплакування своїх загиблих, мовчки ховали своїх полеглих, мали своїх власних імамів, мудреців, поетів, мали навіть святого, яким вважали веселого бідного дервіша Хаджі Бек-таша, який жив ще за сельджуцьких султанів, а один із послідовників його Алі-баба вчив мудрості життя самого Селіма Грізного. Коли Селім спитав Алі-бабу, в чому щастя на землі, той відповів, знущаючись із султана: «їсти, пити, випускати з себе вітри і спорожнятися». За таку образливу відповідь султан звелів кинути Алі-бабу в підземелля Еді-куле. Та майже одразу й занедужав шлунком. Тоді послав за зухвалим дервішем і пообіцяв тому, що, коли той поможе, за кожний випущений вітер даруватиме йому село. І як понесло ж султана! Аж його мати налякано закричала: «Сину мій! Перестань, а то в тебе нічого не лишиться!»

Міцні й здорові юнаки, відірвані від вітчизни, від віри й мови батьків, з поруйнованими навіки душами, вже не мали для себе ніякого опертя у житті, крім султана, який облудно звав їх своїми синами, і нічого святого, крім платні за свою криваву службу та грабунків, якими щоразу закінчували різанину. Вони жили у величезних казармах-кишласі коло Ат-Мейдану й Топкапи, ніби монахи, не мали права одружуватися, усе їхнє майно було з ними й на них, спали покотом на повстяних твердих підстилках, як собаки, за найменше невдоволення карано їх смертю, не сміли нікуди відлучатися на ніч, бо за це теж загрожувала смерть. Ішли в похід за султаном, який красувався на коні під золотою збруєю, покірливі й мовчазні, смажені диким сонцем, шмагані дощами, потопаючи в багнюці, у тяжкому повстяному одязі, який місяцями не висихав од поту й води, прів, гнив на людях, так що вже й людське тіло під ним мовби пріло, і сморід над яничарськими ортами стояв такий тяжкий, ніби над табунами слонів або над отарами баранів, яких гнали слідом за військом на заріз. Приречені бути отарою — чи були вони ще людьми, чи зоставалися в них бодай крихти розуму, доброти, шляхетності? Була тільки сліпа відвага, але, дивлячись на них, можна було сумніватися, що відвага справді людська риса.

Смертельно виснажені в боях і в походах, або ж намучившись за день від безперервної військової муштри, падали після останньої молитви на кілька годин на свої тверді підстилки, мов домашня худоба. Вважалися опорою султана й імперії, а спали мов бідні ремісники, що не мали куди йти зі своїх нужденних майстерень, ніби кожум’яки, які лягали серед чанів із смердючими заквашеними шкурами; неначе мідники, яким і вночі снилося безугавне дзвеніння у вухах; мов вуличні голярі, що брали всього по одній акча з чоловіка; наче упосліджені вірмени, які з ночі мали топити підземні печі хамамів і так і не виходили з-під землі на світ божий; немов злиденні підмітальники базарів — ферраші, які так і спали на своїх мітлах під купами сміття.

• Предыдущая
• 61/181
• Следующая