Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 69

• Предыдущая
• 69/181
• Следующая

Цей лист згодом вмістив у своїй історії хроніст Сулеймана Джелал-заде, який ще був з Ібрагімом в Єгипті, простежуючи кожен державний крок великого візира.

Ненависть, як плід: коли достигне, має впасти. Султан підставив свою всемогутню руку, захищаючи голови найближчих йому людей, але повинен був пожертвувати іншими.

Фетву великого муфтія читано в усіх мечетях. Згідно з кораном і сунною [61] дозволялося вбивство кизилбашів, грабіж їхнього майна, спалення й розорення полів, будівель, садів. Без посилання на коран фетва не мала законної сили, тому шейх-уль-іслам наводив слова цієї книги, в якій не було жодної згадки про любов, зате мало не всі сури сповнені були закликів до ненависті й ворожнечі: «Віруючі! Воюйте з тими з невірних, які близькі до вас: хай знають вашу жорстокість. І вбивайте їх, де зустрінете».

Нещасних убивали сонними й у дорозі, старих і малих, на молитві й при трапезі, на базарах і в полі, убивали без жалю та без страху, бо вбивство за наказом — це не злочин і наказ про вбивство — теж не злочин, винними будуть тільки вбиті — так хоче аллах.

До Хуррем уночі прибігла молоденька одаліска Шаммама-Ропавочка, тулилася тремтячим тілом до ніг молодої султанші, нажахано схлипувала:

— Моя султаншо, вони вб’ють і мене! Вони вбивають усіх моїх єдиновірців, у них немає жалю, вони прийдуть і сюди…

— Заспокойся! Побудиш моїх дітей, — майже суворо гримнула на персіянку Хуррем. — Не треба боятися смерті. Вона наздоганяє того, хто її боїться. А сюди не прийдуть. Мали б прийти, щоб убити мене, але ж не прийшли! То чому б приходили заради тебе?

— Убити? Вас? Моя султаншо, хіба таке можливе?

— Тут усе можливе.

Поклала Шаммаму спати в своєму покої. Ще одна жива душа коло дитячих душ — і вже якось легше. Смерті для неї не могло бути, бо смерть — це тіло, а тіло вже давно віддано було в жертву, воно не існувало, не належало їй. Коли розвалюється дім, що робити в нім хазяїнові? Як вона жила в ці страшні дні яничарські? Очищалася жахом і жалістю до себе. Страх і жалість. Доки ж, доки?..

А тим часом великий візир Ібрагім, далекий від стамбульських загроз, порядкував у Єгипті.

Він покорив непокірливих, випустив із темниць боржників (бо, сидячи в темниці, боргу свого не віддадуть довіку), відкрив імарети для бідних, обновив джамію Халіфа Омара, за наглядом досвідченого в здирстві Скендер-челебії переписано всю землю і її мешканців і на все накладено податки, у цитаделі споруджено дві нові вежі для зберігання державних грошей.

На початку вересня Ібрагім у неймовірній, небаченій пишноті повернувся до Стамбула. Йому назустріч на чотири дні шляху виїхали візири Мустафа-паша і Аяс-паша і передали дар султана: арабського скакуна в збруї та двісті тисяч цехінів. Ібрагім подарував султанові золоту шапку такої самої ціни з діамантом на ній у п’ятдесят вісім каратів. Із собою великий візир привіз із Єгипту й Сірії мільйон дукатів, які поміг йому зібрати Скендер-челебія, що лишився й далі найближчим порадником Ібрагіма, хоч той після одруження з султанською сестрою і усунув від себе його доньку Кісайю, видавши її за дефтердарового помічника Хусейна-челебію.

У Стамбулі сміялися:

— Султан Селім їв дерев’яною ложкою і ходив у яничарськім джюббе, зате з Єгипту привіз три мільйони, а грек приїхав увесь у золоті в супроводі тисячі пажів у золотих шапках, а в Еді-куле ліг тільки мільйон.

Сулейман бачив: військо треба вивести із Стамбула. Бо коли не ведеш військо на ворога, воно повертає свою силу проти тебе.

За п’ять днів до прибуття великого візира з Єгипту султанша Хуррем народила султанові третього сина. Хлопчик був смаглявий, схожий на свого великого батька, над пупиком повитухи побачили в нього малесеньку родимку і зраділо проголосили:

«Буде великим чоловіком!» В Османів, де трон успадковував старший із чоловічих нащадків, знищуючи всіх інших, таке віщування було ледь не святотатством, але що могли вдіяти много-мудрі повитухи, бачачи перст божий?

Названо хлопчика Баязидом — на честь Сулейманового діда.

ЖІНКА

І коли, двадцятилітньою, народила Сулей-манові трьох синів і доньку, коли перемогла всіх суперниць і піднялася над гаремом, коли здолала перепони, зловорожу силу і навіть саму себе, — тоді з’явилася у Роксолани думка про велич.

їй випало жити у вік титанів. Мікеланджело і Леонардо, Тіціан і Дюрер, Лютер і Макіавеллі, Мюнцер і Мор, Рабле і Босх відкривали це століття геніїв, а замкнути його мали Монтень і Челліні, Сервантес і Шекспір. «Ми постійно бачимо, — писав Базарі, — як під діянням небесних світил, найчастіше природним, а то й надприродним шляхом, на людські тіла звичайно проливаються найвищі дари і що іноді те саме тіло буває з надмірністю наділене красою, привабою і талантом, які вступають одне в одним у таку сполуку, що хоч би куди звертався такий чоловік, кожна його дія така божественна, що, полишаючи позаду всіх інших людей, він являє собою щось дароване ніби богом, а не здобуте людським мистецтвом…»

Хто із смертних мав зухвалість зрівнятися з титанами і хто міг зрівнятися? І чи могла замахуватися на велич невідома дівчина з України, жорстоко кинута в рабство, позбавлена свободи? Коли й справді на когось проливалися небесні дари, то їй судилися хіба що зневіра і відчай. Коли завдяки надприродному напруженню душі зуміла вона в рабстві здобути собі свободу, то була це тим часом тільки свобода в любові. Здавалось би: що може бути вище для жінки, ніж свобода в любові? Але ж уся вона тримається на залежності, знов повертаючи тебе до рабства, щоправда, добровільного, солодкого, та однаково ж рабства, а в рабстві не може бути величі.

Тисячі разів уявляла свою смерть, коли за брамами сералю шаленіли яничари, тулила до грудей малих дітей, умирала разом з ними, тільки тепер зазнавши справжнього жаху.

І коли вціліла, воскресла, народилася заново, то народилася вже не Хуррем, а тільки Хасекі й Роксоланою. Мала знайти в своїх часах місце не просте, а високе. Не лякаючись сяйва геніїв. Не схиляючи голови перед могутністю володарів віку, один з яких хвалився, що в його володіннях ніколи не заходить сонце, а другий, що його мала любити, ненавидячи, і ненавидіти в любові, прозваний був за свої великі перемоги над світом Пишним. А ще ж були в тих часах і жінки, що спонукали до змагання красою, розумом, незламністю волі, природним даром. Навіть у страшному мусульманському світі промайнула незгасною зорею поетеса Міхрі-Хатун, яку звали сонцем серед жінок. Народилася і жила в Амасії, не захотіла стати рабою у будь-чиєму гаремі, сповідувала вільну любов, сама вибирала собі коханців при дворі шах-заде Ахмеда, який згодом мав загинути від руки свого жорстокого брата Селіма. Дивна жінка! Піднялася над мільйонами рабинь, оспівувала сміливу й вільну любов, мріяла про чоловіка, який міг би пожертвувати навіть життям заради кохання:

Коли закоханий, то на шляху любові Ти честь і сором де оберігай. Віддай і душу на шляху любові, Інакше втратиш назавжди кохану.

Поетеса не приховувала своїх захоплень. Імена її коханців стали відомі всім: законник Муайєд-заде, поет Гувахі, Іскандер Челебі. Пристрасть для неї була над усе, жила пристрастю і заради пристрасті. Цієї незвичайної жінки лякалися навіть такі талановиті люди, як поет Іса Неджаті. Життя царедворця навчило його обережності й застережливості у виборі друзів і у виявленні симпатій, а тут зненацька якась несамовита жінка, що кинула виклик усьому світові ісламу, пише назіре на його поезії! Образу й злість він вилив у звертанні до Міхрі-Хатун:

О ти, що пишеш назіре на мої вірші, Не сходь з шляху пристойності й цноти! Не говори, що в розмірі і в римі Твої вірші подібні Неджаті. Хоча з трьох літер можуть буть два слова, Та не те саме здібність і порок.

Чи могла зважати ця жінка на чиїсь ляки? Пристрасть для неї була над усе, жила пристрастю і заради пристрасті. Коли Іскандер Челіебі кинув її, поетеса послала йому вслід рядки:

• Предыдущая
• 69/181
• Следующая