Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 84

• Предыдущая
• 84/181
• Следующая

Велетенською темною хмарою, з’єднавшись з хмарами небесними, посунуло на Мохацьке поле турецьке військо. Завивали бойові сурми, гриміли султанські барабани, шкіру яких цілу ніч сушили на вогнищах військові дюмбекчі. Гриміли гармати, свистіли стріли, холодний вітер ішов від тисяч шабель, що здіймалися у смертельних замахах, а над усім панувала злива, якої ще не бачив світ. Злива знетямлювала угорських воїнів, вони сліпли й губилися в ній, тоді як турки не зважали на неї, не лякало їх ніщо, бо .заради цієї битви, заради вбивства, грабувань і здобичі йшли сюди кілька місяців з далекої далечі, тому безстрашно били вони в праве крило Франья Бачаньї і Яноша Тахі, у крило ліве Петера Переньї, у центр, очолюваний самим Палом Томорі. Стогнала земля під стотисячним мусульманським військом. З почуттям тваринного безсмертя, поза усвідомленням загибелі, сліпо лізли ісламські воїни під несамовите виття імамів: «Іллях, Іллях, Мухаммедум ресуллях!» Простромлювалися крізь потоки небесних вод обвислі зелені знамена, коло кожного з них викрикувано обітницю пророка й падишаха: «Хто помре в цей час, дістане в раю напої, смачні страви і спатиме з пахуче вимитими гуріями! Після розгрому ворога три дні даються на грабунок, а найодважнішим буде роздано у власність землю!» Здавалося, вже ніщо не стримає цієї нелюдської сили, та ось за зливою непомітно вилетіли з-за угорської піхоти вершники на чолі з самим королем. Вони сяяли залізом, силою, несли сяйво на кінцях своїх мечів, ішли в смерть, мов промені світла в темну ніч. Від їхнього страшного удару турки розкололися на два крила, і хоч султанські гармати вдарили в кінноту впритул і сам король був двічі поранений, нестримна лавина не зупинилася, вдарила з розгону на анатолійський булюк [66], а тридцять два найодважніші угорські воїни стали пробиватися до того місця, де, оточений залізним непробивним ланцюгом охоронців, на вороному коні сидів у золотому панцирі Сулейман. Тільки три з них із списами змогли добратися до самого султана. Сулеймана від смертельних ударів порятував міцний панцир та широкий ятаган, яким він в останню мить затулив обличчя, тим часом піші яничари миттю поперерубували сухожилля у коней угорських витязів, і ті впали під безжальні шаблі. Все було вирішено. Голову архієпископа Пала Томорі піднесено султанові на кінці довгого списа. Король Лайош, від ран і перестраху такий блідий, що видно було навіть у дощових сутінках, утікав слідом за своїми недобитими воїнами, але втікати можна було або ж у Дунай, або ж у прибережні багна. Кінь заніс короля у бездонну трясовину. Поцілений чи то турецькими стрілами, чи набоями з аркебузів, упав у багновисько, пригнітив своїм тілом короля. Лайош спробував вивільнитися, але трясовина всмоктувала його більше і більше, а копаючий кінь тягнув вершника глибше й глибше, поки той і захлинувся у чорній холодній багнюці. Безславно й ганебно загінув сам, затягуючи в трясовину поразки й пригноблення мужній народ, який ніколи нікому не скорявся, котрий ще недавно мав відважних королів, про одного з яких, Матьяша Корвіна, бо ж не було пісень про недолугого Лайоша, співано й на Мохацькому полі перед битвою:

Наш Матьяш, король між королями, Довго й славно панував над нами, Управляв він многими землями І гаразд справлявся з ворогами. Навіть турки пиху забували І до ніг Матьяшу припадали, Щоб полки його па них не ударяли І пашам розгрому не вчиняли.

Вже й після розгрому під Мохачем, після того, як вельможі слухняно піднесли султанові ключі від столиці Угорщини Буди, в древніх столицях Вишеграді й Естергомі незламні воїни билися проти турків і не здали фортець, а Беч на Тисі стояв так, що османців полягло під ним більше, ніж під Мохачем, та однаково вже доля землі була вирішена. Перед султанським червоним шатром було потято дві тисячі полонених і з їхніх голів споруджено страхітливу тріумфальну вежу. Сулейман сидів на Золотому тропі й роздавав милості. Найперше подарував великому візирові Ібрагіму перо з коштовним діамантом на тюрбан. Тоді велів обгортати кафтанами всіх, хто відзначився у битві. Поцікавився, чи живий старий яничар Абдулла Тозлу, прикликав його до себе, спитав, що має робити тепер.

— Мій султане, — сказав яничар, — тепер дивись добре, щоб свиня знов не опоросилася.

Сулейман засміявся і нагородив старого гаманом золота. Був щедрий і добрий. Привезено було до шатра сім голів угорських прелатів, які очолювали військо. Сулейманові вельможі плювали на них, лаяли, називали іменами пап Лева, Андріана, Климента, Александра, Юлія, кепкували:

— То що, хрестовий похід проти турків?

— Займемо Буду та вдаримо й на Рим!

— Друга після Царгорода столиця Європи в наших руках!

— А ще буде третя й десята, хай пошле могуття своєму воїнству аллах!

Принесено й голову короля Лайоша, яку Сулейман звелів наповнити мускусом і ватою, оздобити чорним сандаловим деревом і золотом і відправити, як найбільший трофей, до Стамбула в султанську скарбницю, тим часом виголосивши над нею сумні слова:

—Нехай аллах змилується над цим юнаком і хай покарає мерзенних радників, які зрадили його в його невмінні. Я пішов на нього з військом, але не мав наміру вкоротити його володарський ‘вік. Адже він ледве зазнав утіх життя й влади. Хай упокоїться його душа.

Тої ж ночі зник султан, а народився знов засмучений, сором’язливий поет Мухіббі, який від глибини серця бажав полинути до милої Хуррем, одурілий від любові, хотів би сіттю її кучерів полонити птаху свого серця у трояндовості її краси, закликав свою Хасекі прийти й прогулятися у кришталевому палаці його серця, писав:

Не питай Меджнуна про любов: він зачудований. Не сподівайся, що таємницю відкриє тобі Ферхад: то тільки казка. Питай мене про знаки любові — я розповім тобі. Мила моя, станеш свічею, я, твій милий, — метеликом.

І вона, не чуючи стогонів і хрипіння конаючих на Мохацькому полі, не бачачи піраміди з відрубаних голів перед шовковим наметом Сулеймана, мерщій пошле йому у відповідь на ці вірші свої вірші, перейняті любов’ю і тугою:

Моєму пробитому серцю немає на світі ліків. Душа моя жалібно стогне, мов дудка в устах у дервіша. І без лиця твого милого я мов Венера без сонця Або ж малий соловейко без троянди нічної. Доки читала ваш лист, сльози текли від радості. Може, від болю розлуки, а може, від вдячності.

Та цього листа Сулейман прочитає лише тоді, коли, поставивши королем Угорщини Яноша Запойяї, ітиме з військом від Пешта до Сегеда по голодній, сплюндрованій, розграбованій дощенту землі, де за мірку ячменю давали два, а за мірку борошна чотири золоті дукати, а тим часом султанові вельможі ділили між собою награбованих овець, так що великому візирові Ібрагіму дісталося п’ятдесят тисяч, а його незмінному фінансовому радникові Скендер-челебії двадцять тисяч. У столицю Угорщини Буду, де Сулейман після походу спочивав в оточеному лісом королівському палаці, прийшов лист Роксолани з гіркими словами докорів за подарунки Гульфем.

«Впав мені морок на очі, — писала Роксолана, — одразу вхопила й розбила той Ваш флакон. Не знаю, які й слова казала при тому. Довгий день по тому спала, мовби в непам’яті, була вся розбита, забула й про дітей і про все на світі. Коли ж спам’яталася, то подумала собі: хто ж мене топче ногами, хто мене знищує? Ви -мене завжди ганьбили й нищили! Дасть бог, поговоримо про це, коли будемо разом. І про великого візира теж поговоримо, і як, дасть бог, знову побачитися, то покінчимо з суперечками».

Всі ті дні весело грала музика довкола королівських павільйонів. Місто горіло, пограбоване, обдерте і пригноблене. Забрано було гармати з фортеці, вивезено всі коштовності з королівської скарбниці й славетну книгозбірню Матьяша Корвіна. Три великі бронзові статуї, що зображували Діану, Аполлона й Геракла, Ібрагім відправив до Стамбула, щоб поставити їх згодом на Ат-Мейдані перед своїм палацом. Ібрагім усамотнювався з султаном, пригравав йому нових мелодій на своїй віолі, розважав мудрими бесідами, пригощав рідкісними угорськими винами, які щедро лив Янош Запойяї перед звитяжцями, виторговуючи собі корону;

• Предыдущая
• 84/181
• Следующая