Роксолана - Загребельный Павел Архипович - Страница 86

• Предыдущая
• 86/181
• Следующая

— Я не наважуюсь промовити таких слів, але що, коли…

—— Ти думаєш, тут, у гаремі, хтось міг би мене замінити?

— Ваша величність, гарем повен одалісок! І кожна мріє про султана! Всі мріють про султана, бо що їм ще лишається!

— А ти? І ти мрієш?

— Чому б мала не мріяти? Хіба ви не милуєтесь моїми грудьми? І хіба не втримають ці груди чоловічої голови, яка ляже на них?

— То ти хочеш моєї смерті?

— Ваша величність! Що ж я без вас?

— Мовчи. Не ти, так інші. Гарем напханий негідниками й негідвицями. Всі тільки й ждуть моєї смерті. Тепер, коли я прогнала султана… Ти не носитимеш від сьогодні мені їжі.

— Ваша величність!

— Гадаєш, я хочу вмерти голодною смертю? Ні, я житиму! Житиму всім їм на зло! Ти готуватимеш мені їжу тут. Для мене й для маленького Баязида. Вони можуть отруїти Мехмеда, Селіма й Міхрімах, але Баязида я не дам, він найменший, він ще коло мене, його я не дам нікому… Він стане султаном і помститься за свою матір!

— Ваша величність…

— Ну, що ти хочеш сказати?

Нур не могла підвести на неї очей.

— Ваша величність. Я знаю, які страшні бувають отрути. Треба або вірити в свою долю, або…

— Або?

— Я готуватиму тут, у вас перед очима, але вони можуть прислати отруєне м’ясо, рис і приправи.

— Ти різатимеш баранів і курей теж тут, перед моїми очима.

— Воші дадуть отруєні ножі.

— Я сама чиститиму й гостритиму ножі. Я все вмію.

— Вони пришлють отруєний посуд.

— Ти пектимеш м’ясо на вогні без посуду.

— Вони зможуть отруїти й вогонь, бо можна отруїти дрова й вугілля, усе на світі можна отруїти, ваша величність! Мала ефіопка гірко заплакала від безсилля і горя.

— Не плач, — втішила її Роксолана. — Мене ніхто не отруїть. Моє тіло відштовхне отруту. Хіба ти не бачиш: воно напнуте, як струна. А коли не тіло, то дух мій відкине все. Хай усі знають про це! Мій дух! Мій незламний, мій безсмертний дух!

Але тіло її лишалося недужим. Якісь хворощі точили й точили його, воно жовкло, втрачало силу, повітря у покої ставало тяжчим і тяжчим, не помагали ні бальзами, ні мускуси, ні пахощі. Султан звелів швидко споруджувати в апельсиновому гаю великий блакитний кйошк для султанші, але вона, довідавшись про це від Нур, кричала, що нікуди не піде з цього покою, де зазнала найбільшого вознесіння у своєму житті, найбільших принижень і горя.

Тим часом до Сулеймана прорвалася його сестра Хатіджа і здійняла крик, чому він лишив її мужа з військом, покинув його самого на розтерзання підступним яничарам, сам утікши до Стамбула.

— Вони зжеруть Ібрагіма! — ридала Хатіджа. — Ці ненаситні ваші яничари проковтнуть усе на світі і мого мужа, мого мужа… Сулейман хотів перевести все на жарт.

— Коли й проковтнуть, то твій грек вислизне крізь інший отвір, — засміявся він.

— Я знала, знала! — закричала Хатіджа. — Ви давно хочете його смерті! Ви і ваша Хуррем! Я все знаю!

Він прогнав сестру, але вимушений був вислухати валіде. Та була спокійна, як завжди, хоч спокій їй давався нелегко, бачив це Сулейман по зблідлому ще більше її обличчю і стемнілих, аж страшно було дивитися, її гарно окреслених устах. Вона прийшла скаржитися. Не на когось —на нього самого, на свого сина. За те, що не підпускав її з часу яничарського заколоту. Не радився. Не повідомляв про свої наміри. Навіть про велику перемогу під Мохачем не написав своїй матері. Тепер терпить таку наругу від Хасекі. Ганьба для дому Османів. Султан мав бути повелителем гарему. Не він падає до ніг жінці — жінки плазують коло його священних стоп.

— Вона недужа, — нагадав Сулейман.

— Недужу замінять здорові. Ви повинні подбати про себе, мій сину. Після такого тяжкого походу. Після того, як смерть літала над вашою царственою головою. Прийдіть до юних красунь, подивіться їхні танці, послухайте їхніх пісень. Не слід так занедбувати себе і все довкола.

Вона шептала й сичала, як стара змія. Він відмахувався від того сичання, а сам наливався роздратованістю проти Роксолани. Всьому є межа. їй тяжко, вона недужа, у неї помер син, але ж то і його син! І йому теж було тяжко, та й зараз не легше! Був на краю загибелі. Трясовина могла всмоктати його так само, як короля угрів. Хіба не має права втішатися життям?

— Я подумаю, — пообіцяв він валіде.

Послав довідатися про здоров’я й настрій Роксолани, спитати, чи не хоче вона його бачити. Вона передала: не хоче, нічого не хоче, нічого й ніколи. Затялася в своїй ненависті — хай. Він відплатить тим самим.

Пішов увечері в гаремний зал прийомів, сидів на білому гаремному троні, маючи по боках валіде й сестер Хатіджу і Хафізу, дивився на танці, слухав пісень, тоді блукав серед одалісок, вдихав запах молодих, здорових тіл, узяв .у кизляр-аги прозору хустинку, поклав її на кругле плече чарівної, як завжди, Гульфем, що вигравала соками життя, мов молоде весняне дерево.

— Хай принесе мені хустку, — звелів Ібрагімові. Більше не ходив до одалісок, але щоночі кликав до себе в ложницю Гульфем, а та не втерпіла, прибігла хвалитися своїм

щастям до Роксолани.

— Ох, Хуррем, якби ти знала, який султан, який він! Уже не називала Роксолану «моя султанша», не зверталася на «ви», тикала, мовби останній служебці, і тільки — Хуррем і Хуррем. А де та колишня Хуррем — розвеселена, де ті веселощі, коли вона лежить і, може, вмирає, а оці здоровенні самиці ніяк не діждуться її смерті.

— А які слова знає він! — захлиналася від захвату Гульфем. — Ти не повіриш ніколи! Каже: я хотів би відтягти свої очі від твоєї приваби, а вони не хочуть і притягуються до тебе, ланцюгами краси притягнуті. Чи ти чула коли-небудь таке? А про мов тіло! Краса твого тіла, каже, змагається з луговими квітами. Цвітом нарциса виблискує лице, каже, троянди розпускаються на твоїх щоках, каже, фіалками сяють промені очей, каже, кучеряве волосся в’ється дужче, ніж плющ, каже. І не жінка ти, а вогонь у його очищеному вигляді. Не знаю, чим і догодити, чим віддячити за таку ласку його величності!

— Ти ж віддячуєш своїм тілом, — насилу стримуючи відразу, тихо промовила Роксолана.

— Ох, що моє тіло! Він сказав: у тілі може бути піднесення, але немає величі. Я хочу величі для нього.

— Має велич без тебе.

— Але я хочу подарувати теж. Уже домовилася з Коджа Сінаном, щоб він, не розголошуючи про це, розпочав ставити за мої гроші велику джамію в Ускюдарі. Це буде найпрекрасніша джамія у Стамбулі. Джамія любові. Я назву її ім’ям падишаха, не кажучи йому. Щоб було несподівано. Що ти скажеш на це, Хуррем? Ніхто не додумався до такого. Я перша.

— Це благочестиво, — кволо всміхнулася Роксолана. — Хай поможе тобі аллах. Але де ж ти візьмеш стільки грошей? Ти знаєш, скільки треба на джамію?

— Повелитель щедрий безмірно! Він озолочує мене щоразу. Я збиратиму. Я хочу зібрати…

«Хочу зібрати» — від цього хотілось розреготатися. Ця дурна одаліска навіть не уявляє, який зашморг вона накидає собі на шию. Де зможе взяти стільки грошей? Хіба що стане султаншею? Але й то потрібні будуть цілі роки. Бо скарбниця не відкривається навіть для султанші.

— Може, я скоро вмру, — сказала Роксолана повільно, — але я хотіла б помогти тобі в цім святім ділі. Приймеш від мене моє приношення на твою джамію?

— О ваша величність! Хай аллах дарує вам здоров’я і радість для очей! Я молитимусь за вас вдень і вночі! Ви така добра і щедра.

Добра чи щедра? За гроші й за обіцянку незабаром померти можна купити бодай нещиру пошану. І знов називатимуть тебе султаншею і величністю. Роксолана поглянула вслід Гульфем з сумом і ненавистю. На кого зміняв її султан? Здорова й дурна телиця — і більш нічого. Прокляті самці!

За кілька днів прикликала до себе Кінату. Не бачила одаліски давно, але та не змінилася. Так само весела, безтурботна, молода й дурна, як і Гульфем. Біле, солодке, як халва, тіло аж стогнало без чоловічих обіймів.

— Чула про Гульфем, Кінато?

— О боже, — сплеснула руками та. — Моя султаншо, ця лахудра намірилася замінити вас не тільки в султановій постелі, а й на троні! Чи чувано таке? Похваляється, що падишах триматиме її коло себе, аж вона приведе йому спадкоємця, наплодить сипів, як ви, ваша величність! А ця ж товстозада безплідна, як трухлявий пень. Усі це знають, знав і вона, тепер молиться аллахові, щоб послав плодовитість її холодному лону, хоче будувати мечеть — а не поможе ніщо, ніщо й ніколи. Хал навіть вийде за браму Баб-і-Гумаюн і припаде до ніг безсоромного діда Хімет-деде, що сидить там під чинарою і робить гидкі речі з усіма стамбульськими дівчатами, які хочуть понести.

• Предыдущая
• 86/181
• Следующая