Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 5

• Предыдущая
• 5/16
• Следующая

Лише через дві години вона очуняла й викликала поліцію. За вбивцею давно пропав і слід, але якраз посередині вулиці лежало спотворене до невпізнання тіло жертви. Знаряддя вбивства — палиця, хоча й зроблена з якоїсь рідкісної твердої деревини, не витримала сили ударів і переламалася посередині надвоє: одна половина закотилася в сусідню канаву, другу, мабуть, убивця забрав із собою. При вбитому знайшли гаманця й золотого годинника, а з паперів — лише заклеєного й запечатаного конверта, якого, певно, той ніс на пошту, і на якому стояло ім'я містера Аттерсона.

Цього конверта й принесли правникові наступного ранку, коли ще він не встиг підвестися з ліжка. Поглянувши на нього й почувши обставини злочину, він промовив лишень:

— Нічого не скажу, аж поки не побачу тіла. Але справа може виявитися вельми серйозною. Будьте такі ласкаві зачекати, поки я вдягнуся.

Зі скорботним виразом обличчя він нашвидку поснідав і вирушив до поліційного відділка, куди перенесли тіло. Щойно ввійшовши до камери, він кивнув.

— Так, я впізнаю його. З прикрістю мушу повідомити, що це сер Денверс Кер'ю.

— Боже правий! — вигукнув офіцер. — Як таке могло статися? — Та вже наступної миті очі його запалали професійним азартом. — Це наробить чимало галасу. Можливо, ви змогли б допомогти нам. — Він коротко переповів розповідь служниці й показав палицю.

Містер Аттерсон здригнувся, почувши ім'я Гайда, а побачивши палицю, він не мав більше жодних сумнівів, бо хоч як було її потрощено й поламано, він одразу ж упізнав у ній саме ту, яку подарував багато років тому Генрі Джекілові.

— Той містер Гайд на зріст маленький? — поцікавився він.

— Дуже маленький, і з дуже лихим обличчям, як сказала про нього та служниця, — відповів офіцер.

Містер Аттерсон хвильку вагався, а прийнявши, нарешті, рішення, промовив:

— Якщо ви поїдете зі мною моїм кебом, то, гадаю, я зможу показати вам, де він живе.

Було близько дев'ятої ранку, стояла пора перших осінніх туманів. Широчезна шоколадного кольору пелена опускалася з небес на землю, але вітер увесь час шарпав ці звихрені випари, тож поки кеб ледь повз довгою низкою вулиць, перед містером Аттерсоном мінилися всі можливі барви й відтінки: ставало то зовсім поночі, то раптом небо розцвічували багряні відблиски велетенської пожежі, а то крізь розрив у хмарах раптово проривався стовп денного світла. Похмурий квартал Сохо з його брудними проїздами, бідно вбраними перехожими, ліхтарями, яких чи то зовсім не гасили, чи то засвітили знову — змагатися з навалою скорботної темряви, у цьому химерному освітленні здавався містерові Аттерсону виплодом нічного кошмару. Однак думки правника були ще похмуріші, і коли він позирав на свого супутника, його охоплював той страх перед законом та охоронцями закону, що часом вражає навіть найдоброчесніших.

Коли кеб зупинився за названою адресою, туман на хвильку розвіявся, відкривши занедбану вуличку, шинок, пивницю, дешеву крамничку, юрми обірваних дітлахів, що визирали з кожних дверей, зграйки жінок найрізноманітніших національностей, що вийшли по ранкову чарку. А далі брунатний туман опустився знову, поглинаючи всіх і все. Саме тут жив улюбленець Генрі Джекіла, спадкоємець чверті мільйона фунтів.

Двері відчинила стара сива жінка з жовтуватим, наче слонова кість, обличчям. Обличчя в неї було зле й нещире, однак поводження — бездоганне. Так, повідомила вона, це помешкання містера Гайда, але його немає вдома, увечері він повернувся дуже пізно, та за якусь годину знову пішов; у цьому не було нічого неприродного, бо звички в нього зовсім погані він часто зникає, ось і до цього вечора вона його не бачила близько двох місяців.

— Гаразд, тоді ми хотіли б оглянути його кімнати, — промовив правник, і коли жінка стала голосно заперечувати, говорячи, що це неможливо, додав: — Мені слід було б відрекомендувати вам цього пана. Це інспектор Ньюкамен зі Скотленд-Ярду.

На обличчі жінки спалахнула зловтіха.

— А! То він втрапив у якусь халепу! Що ж він такого накоїв?

Містер Аттерсон з інспектором перезирнулися.

— Не схоже, що його тут надто люблять, — зробив висновок поліцай. — А тепер, люба пані, покажіть нам усе, що тут є.

Майже весь будинок, окрім помешкання літньої жінки, стояв пусткою, містер Гайд використовував лише якусь пару кімнат, умебльованих, однак, з розкішшю й добрим смаком. У погрібці зберігалося повно вин, тарілки були срібні, а обруси й серветки — з тонкого полотна, на стінах висіли гарні картини, подарунки (як подумалося Атгерсонові) від Генрі Джекіла, що знався на малярстві, килими було ретельно дібрано за відповідністю кольорів. Однак зараз кімнати мали явні сліди недавньої квапливої втечі: одяг з вивернутими кишенями валявся на підлозі, шухляди були відчинені, а в каміні лежала велика купа сірого попелу від спалених паперів. З неї інспектор видобув недогорілий корінець зеленої чекової книжки, а під дверима знайшлася друга половина палиці. Це поклало край останнім сумнівам, і офіцер був цілком задоволений. По відвідинах банку, де на рахунку вбивці виявилося декілька тисяч фунтів, справа видалася йому завершеною.

— Повірте мені, — сказав він Атгерсонові, — той хлопець у наших руках. Напевно, він зовсім втратив голову, коли примудрився забути палицю, а до всього ще й спалив чекову книжку. Але без грошей він не проживе. Нам лишається тільки дочекатися, коли він прийде в банк, і надіти на нього наручники.

Та зробити це виявилося непросто: містер Гайд мало з ким зустрічався, навіть господар служниці бачив його лише двічі; так і не вдалося встановити, хто його батьки, по ньому не лишилося жодної фотокартки, а ті кілька чоловік, що змогли описати його зовнішність, суперечили один одному. Сходилися вони лише в одному: цей чоловік здавався всім нез'ясовно зіпсутим.

Надвечір містер Аттерсон зупинився біля дверей оселі доктора Джекіла. Його одразу ж зустрів Пул, і через кухню та подвір'я, що колись було садком, провів до будинку, який називали чи то лабораторією, чи то анатомічною. Доктор відкупив цей будинок у спадкоємців відомого хірурга, і оскільки його власні зацікавлення були пов'язані не з анатомією, а з хімією, призначення споруди за садком змінилося. Доктор уперше приймав правника в цій частині своєї оселі, і тому той зі змішаним почуттям цікавості й подиву розглядав це тьмяно освітлюване крізь плафон у стелі приміщення без жодного вікна, де колись юрмилися під час розтинів студенти, а нині анатомічні столи було заставлено хімічними приладами, а на підлозі стояли реактиви в оплетених лозою суліях. У дальньому його кінці сходи вели вгору до оббитих червоною тканиною дверей; через них містер Аттерсон нарешті потрапив до докторового кабінету. Це була простора, обставлена, крім іншого, великим люстром та робочим столом, кімната, що виходила на подвір'я трьома заґратованими, вкритими пилом вікнами. У каміні палав вогонь, на камінній полиці стояла засвічена лампа, бо о цій порі туман, здавалося, починав проникати й до житла. Там, ближче до тепла, сидів доктор Джекіл. Вигляд його був украй знеможений. Не підвівшись назустріч гостеві, він лише простяг йому холодну руку.

— А тепер, — промовив містер Аттерсон, щойно Пул залишив їх самих, — скажіть мені: ви чули останні новини?

Доктор здригнувся.

— Про це кричали на площі. Я чув з вітальні.

— Одне слово, — вів далі правник, — Кер'ю, так само, як і ви, був моїм клієнтом, і я хочу знати, що мені робити. Сподіваюся, ви не настільки ще втратили глузд, щоб переховувати цього хлопця тут?

— Богом присягаюся, Аттерсоне, — простогнав доктор, — Богом присягаюся, я більше ніколи його не побачу. Клянуся вам честю, з ним покінчено. Це все вже позаду. Він справді не потребуватиме вже моєї допомоги, я знаю його краще від вас, він нікому більше не заподіє лиха, ніхто ніколи про нього не почує.

Правник похмуро слухав, гарячкова мова друга йому не подобалася.

• Предыдущая
• 5/16
• Следующая