Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 9
- Предыдущая
- 9/16
- Следующая
— Але ж записку написано докторовим почерком, — зауважив правник.
— Почерк справді подібний, — похмуро промовив служник, а далі рішуче докинув: — Та що мені до того почерка? Я його бачив!
— Кого? — перепитав правник.
— В тім то й уся штука! — вигукнув Пул. — Ось як воно було. Я раптом увійшов до лабораторії з боку садка. А він, напевно, вийшов шукати свої ліки, бо саме нишпорив між суліями в далекому кутку кімнати. Коли я ввійшов, він зиркнув на мене, зойкнув і кинувся вгору до кабінету. Я бачив його лише якусь хвильку, але волосся в мене на голові стало сторчма. Сер, якби то був мій господар, то навіщо йому було надівати на обличчя маску? Якби то був мій господар, то він не заверещав би, немов щур, і не шаснув би навтіки від мене. Я ж довго служив йому. А до того ж… — Пул на хвильку замовк і провів рукою по обличчю.
— Все це вельми дивно, — промовив Аттерсон, — але мені здається, я починаю розуміти, що й до чого. Ваш господар, Пуле, просто захворів на одну з тих недуг, які мучать тіло й спотворюють зовнішність. Звідси його змінений голос, звідси машкара й небажання бачити друзів, звідси, нарешті, його прагнення будь-що знайти якісь ліки, з допомогою яких бідолаха сподівається зцілитися; дай Боже, аби він не помилився в тих сподіваннях! Таке ось моє пояснення. Тож усе це доволі сумно, Пуле, і дуже неприємно, але все воно просто й природно тримається купи і не дає підстав для якихось надмірних побоювань.
— Сер! — озвався служник, і обличчя його взялося плямами, — та істота, — то не був мій пан, ось у чім річ. Мій пан, — тут він озирнувся на всі боки й перейшов на шепіт, — високий, ставний чоловік, а той — радше схожий на карлика.
Аттерсон спробував щось заперечити, але Пул майже застогнав: — О, сер, невже ви гадаєте, що я за двадцять років не запам'ятав свого пана? Невже ви гадаєте, що я не знаю, куди сягала його голова, коли він щоранку входив до свого кабінету? Ні, сер, та істота в масці не була доктором Джекілом. Я не знаю, хто то був, але запевне, що не доктор; я серцем відчуваю, що там скоїлося вбивство!
— Пуле! — голос правника набув рішучості. — Почувши це, я вважаю за обов'язок розв'язати всі сумніви. Хоч як я шаную почуття вашого пана, хоч як я заскочений цією запискою, яка начебто доводить, що він досі живий, але я вважаю за свій обов'язок виламати двері.
— Ох, містере Аттерсоне, оце слушна мова! — вигукнув служник.
— Тільки тепер постає питання: хто це зробить?
— Ми з вами, сер, — пролунала рішуча відповідь.
— Чудово, — вів далі правник, — і хоч би що з того вийшло, я беру відповідальність на себе.
— У лабораторії є сокира, — промовив Пул, — а ви можете взяти собі тут на кухні коцюбу.
Правник підняв незграбного, але замашного інструмента і зважив у руці.
— Чи розумієте ви, Пуле, — запитав він, поглянувши вгору, — що ми йдемо на небезпечну справу?
— Певно, що так, сер.
— Тоді будьмо відверті до кінця. Обидва ми подумали більше, аніж сказали, тому нехай наше сумління буде зовсім чисте. Ви пізнали ту людину в машкарі?
— Розумієте, сер, я бачив його так недовго, і він так швидко зник, що я не можу бути цілком певним. Та коли ви хочете запитати, чи був то містер Гайд? — так, мені здається, що то був він! Бачте, він був такого ж самого зросту, так само рвучко рухався, і, нарешті, хто ще міг би ввійти у двері лабораторії? Ви ж пам'ятаєте, сер, що в день убивства ключ від цих дверей усе ще був у нього. Але це ще не все. Не знаю, містере Аттерсоне, чи колись ви бачили того Гайда?
— Так, — відповів правник, — одного разу я розмовляв з ним.
— Тоді ви, напевно, знаєте, що в того джентльмена є щось таке незрозуміле, і воно може впливати на іншу людину. Я не знаю, як точніше сказати, сер, але воно проймає до кісток, вороже й відразливе.
— Я відчував те саме, про що ви кажете, — зізнався правник.
— Отож, — вів далі Пул, — коли та істота в машкарі наче мавпа вистрибнула з-поміж хімікалій і влетіла до кабінету, мене наче кригою скувало. Містере Аттерсоне, я розумію, що це не доказ, я досить освічений, щоб розуміти це, але ж є ще й почуття, і я можу присягнутися на Біблії, що то був містер Гайд!
— Значить, це правда, — прошепотів правник. — Я вірю вам, що бідного Гаррі вбито, і вірю, що вбивця (Бог єдиний відає, навіщо) досі переховується в кімнаті своєї жертви. Тож помстимося за скоєне зло. Покличте Бредшова.
Льокай з'явився на виклик дуже блідий і нервовий.
— Візьміть себе, в руки, Бредшове, — промовив правник. — Я знаю, ця невизначеність тяжіє над усіма вами, але ми вирішили покласти їй край. Ми з Пулом збираємося будь-що-будь потрапити до кабінету. Якщо все гаразд, то мої плечі досить широкі, щоб захистити вас. Але якщо таки скоїлось лихо, і якщо зловмисник намагатиметься втекти чорним ходом, ви з вашим хлопцем маєте з добрячими дубцями стати на варті під дверима лабораторії з боку вулиці. Даємо вам на все десять хвилин.
Коли Бредшов пішов виконувати наказ, правник глянув на годинника.
— Приготуймося й ми, Пуле, — сказав він, беручи коцюбу. Вони вийшли на подвір'я. На місяць набігла хмара, й стало зовсім темно. Вітер, вриваючись у глибокий колодязь між будівлями, кидав на всі боки полум'я їхньої свічки. Діставшись під прихисток лабораторії, вони мовчки сіли. Здалека долинав гул міста, але тут тишу порушував лише звук хвди: хтось ступав туди-сюди по кабінету.
— Так він ходить цілий день, — прошепотів Пул, — і майже цілу ніч. Лише коли приносять зразки від чергового аптекаря, хода на часину стихає. Це хворе сумління не дає йому спочити! Бо ступає він по крові! Та підійдіть ближче, містере Аттерсоне, і прислухайтеся: хіба це хода мого пана?
Хода була легка й незвичайна, з якимось причовгуванням, вона виразно різнилася від важкої впевненої ступи Генрі Джекіла. Аттерсон тяжко зітхнув.
— І більше нічого не чути? Пул похитав головою.
— Одного разу я чув, як він плакав.
— Плакав? — перепитав вражений правник.
— Ридав, наче жінка, або ж як пропаща душа. Я мало сам не розридався.
Встановлені десять хвилин добігали кінця. Пул видобув з-під купи пакувальної соломи сокиру, свічку поставили на найближчий стіл, аби вона освітлювала поле майбутнього наступу; потім обидва, тамуючи віддих, наблизилися до дверей, за якими чулася розмірена хода.
— Джекіле, — вигукнув Аттерсон, — я вимагаю, щоб ви мене впустили. — Потому він зачекав хвильку, але відповіді не було. — Я дуже тривожуся за вас, ми маємо певні підозри, і я мушу побачити вас. І якщо ви самі не впустите мене, я змушений буду вдатися до сили!
— Аттерсоне, — почувся голос з-за дверей, — Богом благаю вас, майте милосердя!
— Ні, це не голос Джекіла, це голос Гайда! — закричав правник. — Пуле, ламаймо двері!
Пул замахнувся сокирою, і вся будівля здригнулася від удару, а оббиті червоною тканиною двері зарипіли всіма завісами. З кабінету донісся скрик тваринного жаху. Сокира піднялася ще раз, і знову затріщали дошки й одвірок; пролунали ще два удари, але деревина була міцна, а кріплення — зроблені на совість; лише на п'ятий раз вони зі скреготом переломилися, і потрощені двері впали на килим кабінету. Нападники, збентежені власним запалом і тишею, що настала потому, на якусь мить спинилися, роздивляючись те, що відкрилося їхнім очам. У кабінеті рівно горіла лампа, у каміні сичали й потріскували дрова й тонко виспівував чайник, папери було охайно зсунуто на край письмового столу, а з другого боку, ближче до вогню, розставлено все потрібне для чаювання; одне слово, це була мирна й затишна кімната, і тільки скляні хімічні прилади відрізняли її від більшості кімнат вечірнього Лондона.
Та якраз посередині кабінету лежало скорчене судомою тіло, яке ще сіпалося. Обережно підійшовши до конаючого й перевернувши його на спину, Аттерсон з Пулом відразу впізнали Едварда Гайда, на якому було занадто велике для нього вбрання з докторового плеча. М'язи його обличчя ще тремтіли, — та це була вже остання ознака життя; з розбитого слоїка в стиснутій руці й характерного хімічного запаху в повітрі Аттерсон зрозумів, що перед ним тіло самогубця.
- Предыдущая
- 9/16
- Следующая
