Корабельна катастрофа - Стивенсон Роберт Льюис - Страница 25

• Предыдущая
• 25/91
• Следующая

Якось на один із наших пікніків з'явився інкогніто сам Пінкертон під руку зі своєю алгебраїсткою і став душею своєї «кают-компанії». Міс Меймі видалась мені схожою на милу мишку з величезними сяйними очима, прегарними манерами і на диво правильною вимовою — я ніколи ще не чув такої. Розкривати інкогніто Пінкертона було суворо заборонено, тож я не мав змоги познайомитися з міс Меймі ближче, але наступного дня мені сповістили, що вона визнала мене «найдотепнішим джентльменом з усіх, з ким їй доводилось знатись». «Не дуже ти розбірлива в дотепах», — подумав я. Однак мушу зізнатися, що такої думки була не тільки вона. Один з моїх жартів навіть облетів увесь Сан-Франціско, і я чув, як ним шикували в моїй присутності люди, що не знали мене. Але лишатися невпізнаним було чимдалі важче: моя поява викликала пожвавлення, особливо в не дуже респектабельних кварталах. «Хто він?» — «Як це — хто?! Та це ж Дромадер Додд!» Або з нищівною усмішкою: «Ти що, не знаєш містера Додда, розпорядника пікніків? Отакої!» І мені вже й самому було жаль того нещасливця. Адже наші пікніки, хоч і трохи вульгарні, були веселі та безтурботні — достоту золота доба; я певен, що кращу розвагу годі було й вигадати, і хоч я завжди мав чимало клопоту як розпорядник, часто почувався щасливим…

Мені завдавали прикрощів тільки дві обставини. По-перше, необхідність жартувати з дівчатками-підлітками, яких я не терпів, а по-друге… Цей момент менш важливий, і з ним було легше. В ранньому дитинстві, ще, можна сказати, сидячи в материній пелені, я навчився (і так, на жаль, і не розучився досі) тягти пісню «Перед битвою». А голос мій має одну властивість: коли я беру найвищі ноти, їх ніхто не чує навіть за обіднім столом. Знавці кажуть, що я фальшивлю на високих нотах. Крім того, якби навіть я був найкращим у світі співаком, «Перед битвою» — не та пісня, яку я обрав би для виконання. Однак на одному з найнудніших пікніків я, впавши у відчай, затяг цю пісню. То була моя фатальна помилка. Чи то на пароплаві завівся постійний пасажир (хоча я ніяк не міг засікти його), чи сам пароплав усім своїм залізом та деревом всотав цю традицію, — але відтоді в кожному рейсі серед публіки ширився поголос, що містер Додд — справжній співак, що містер Додд виконує «Перед битвою», і, нарешті, що містер Додд зараз заспіває «Перед битвою». Пісня стала обов'язковим номером програми, як і падіння у воду бутафорської сокири. І я щонеділі заводив свою жалюгідну пісеньку, за яку мене щедро нагороджували оплесками. О безмежність людської вдячності! Мене неодмінно просили проспівати на біс.

Але треба сказати, що я був задоволений, — моя праця добре оплачувалася. Після кожної неділі ми з Пінкертоном ділили між собою десь по п'ятсот доларів прибутку. Навіть більше — наші пікніки, хоч і непрямим чином, принесли мені несподіваний успіх. Сталося це наприкінці сезону, після «Великого прощального маскараду». На цей час наші кошики зносилися, і ми вирішили продати їх, а навесні, коли настане сезон, придбати нові. Поміж наших покупців був робітник на прізвище Спіді, до якого, не діставши відповідей на свої листи, я й з'явився по борг особисто, сам дивуючись із того, що раптом опинився в ролі кредитора. Спіді зустрів мене вороже, хоч і перестрашився. Заплатити він не міг, а кошики вже встиг перепродати і зухвало запропонував мені робити з ним що завгодно. Я не хотів втрачати власних грошей, не кажучи вже про Пінкертонові, і, крім того, поведінка нашого боржника мене обурила.

— Знаєте, містере Спіді, я ж можу відправити вас до тюрми! — сказав я, просто щоб налякати його.

Цю страшну погрозу почули в сусідній кімнаті. Звідти миттю вибігла товста рум'яна ірландка й заповзялася улещувати та вмовляти мене.

— Та невже ж у вас стане духу отаке вчинити, містере Додд? Та ж усім відомо, який ви сердечний. Лице ж у вас добре, достеменно як у мого покійного брата… Правда, він полюбляв хильнути надміру, від нього так і тхнуло, що вже й казати… Але й справді ну нема ж у нас анічогісінько, крім оцих меблів та клятих акцій! Візьміть акції, синку мій! Останні гроші я за них віддала, уперше ризикнула, а вони ж, кажуть, тепер і щербатої копійки не варті.

Піддавшись на її вмовляння, а до того, розкаявшись у власній суворості, я врешті-решт згодився взяти пухку пачку так званих дутих» акцій, на які ця чудова, але недолуга жінка змарнувала свої тяжко зароблені кошти. Не скажу, що ця угода була мені вигідна, але вона принаймні заспокоїла жінку, а я, власне, не дуже ризикував, бо акції (вони належали Катамаунтській срібній копальні) впали на той час до найнижчого рівня і деінде або лежали непотрібними паперами, або їх викидали на смітник збанкрутілі біржові спекулянти.

Через місяць-два я помітив повідомлення в біржовій газеті, що акції Катамаунтської копальні почали підніматись; до вечора «кляті акції» вже стали чималим багатством. Я навів довідки й дізнався, що в занедбаному ^ штреку виявили сріблоносну жилу, яка обіцяла дива. Ось прекрасна тема для філософських роздумів: як часто в занедбаних копальнях, акції яких були заморожені на нулі, знаходили нові жили! Трапилось так, що Спіді притримали свої акції, не спродавши їх синдикатові, і якби я не заявився до них із настирливою вимогою виплатити борг, місіс Спіді вже красувалась /би в шовкових сукнях. Таким збігом обставин я, звісно, скористатися не міг, тож я й пішов до Спіді, щоб повернути акції. В їхньому помешканні стояв несусвітній гамір: зійшлися всі сусіди (теж любителі гри на біржі), щоб висловити співчуття; місіс Спіді сиділа, обливаючись слізьми.

— П'ятнадцять років, — голосила вона, — збирала я гроші, щоб купити оті паскудні папірці! Та я ж навіть молока дітям не давала, прокляття на мою голову! Таж тепер би я, наче якась леді, їздила б у кареті, якби була справедливість на білім світі! Та бодай би він згинув, отой Додд! Щойно він переступив наш поріг, я побачила, що це сам диявол…

Отут вона й побачила мене, але навіть драматизм цієї сцени не витримує ніякого порівняння з тим, що було потім. Коли виявилось, що я прийшов повернути втрачене багатство, і коли місіс Спіді, рясно зросивши мої груди слізьми, відмовилась його прийняти, і коли містер Спіді (негайно викликаний з табору Великої Армії нашої Республіки) пристав до цієї відмови, і коли я став наполягати, і вони стали наполягати, а сусіди гамірливо підтримували кожного з нас по черзі, і коли врешті ми домовились вважати себе співвласниками акцій та розподілити прибутки на три частини — одну мені, одну містерові Спіді, одну його дружині, — уявіть самі, яка весела веремія зчинилася в цій маленькій, бідно обставленій кімнатчині, де в одному кутку стояла швацька машина, а в другому спали малі діти, де на жовтих стінах висіли фотографії з видом Гарфілду та битви під Геттісбергом. Хтось із співчутливих сусідів приніс пляшку портвейну, і ми розпили його, змішуючи з власними слізьми.

— П'ю за ваше здоров'я, любий мій! — ридала місіс Спіді, вельми розчулена моєю галантністю. — Вип'ємо ж усі за його здоров'я, за містера Додда, розпорядника пікніків, найвідомішого джентльмена в усій нашій окрузі; і я молю господа бога, любий мій, щоб дав він вам здоров'я та щастя на довгі літа!

Врешті виявилося, що найбільший зиск від тих акцій отримав я, бо продав свою третину, коли вона коштувала п'ять тисяч доларів, а Спіді, що полюбляли ризикувати, притримали свої акції, аж поки синдикат почав знову «заморожувати» копальню, — і вони ледве встигли виручити чверть цієї суми. Добре, що хоч так сталось, бо майже всі ці гроші вони вклали (як це робив і Пінкертон) у нові акції, і коли я ще раз зустрів місіс Спіді, на ній ще було прегарне вбрання, куплене в часи багатства, але вона вже лила сльози, оплакуючи нову катастрофу.

— Нас знову заморозили, любий мій! Усі гроші, які мали, і швацьку машинку, і Джімів сюртук — усе ми вклали в «Золотий Захід», а ці мерзотники придумали якийсь новий податок!..

На кінець року я підрахував свої фінанси. Я отримав:

• Предыдущая
• 25/91
• Следующая