Ім'я рози - Эко Умберто - Страница 58
- Предыдущая
- 58/132
- Следующая
«Так, це якби всі кімнати мали виходи у всі інші кімнати…»
«Справді. Тому нам потрібна буде твоя мапа, на якій ми позначимо стіни без отворів, щоб знати, на скільки ми відхилилися. Та це не буде важко».
«А ви певні, що все буде саме так?» — збентежено спитав я, бо все це здалось мені надто простим.
«Так і буде, — відповів Вільям. — Omnes enim causae effectuum naturalium dantur per lineas, angulos et figuras. Aliter enim impossibile est scire propter quid in illis [168], - зацитував він. — Це слова одного з великих оксфордських учителів. Та, на жаль, ми ще не все знаємо. Ми зрозуміли, як не заблукати. А тепер треба зрозуміти, за якою закономірністю розміщені по кімнатах книги. Стихи з Одкровення мало що нам говорять, до того ж вони нерідко повторюються в різних кімнатах…»
«А з книги апостола можна взяти куди більше, ніж п'ятдесят шість стихів!»
«Безперечно. Отже, з неї було взято лише деякі стихи. Дивно. Їх, схоже, менш, ніж п'ятдесят — тридцять чи двадцять… О-о, на Мерлінову бороду!»
«Чию бороду?»
«Байдуже, був такий чаклун в моїх краях… Вони використали стільки стихів, скільки літер має абетка! Звичайно, саме так! Текст стихів неважливий, важливі лише початкові літери. Кожну кімнату позначено літерою абетки, і всі разом вони складають якийсь текст, який нам треба прочитати!»
«Як фігурний вірш, у формі хреста або рибини!»
«Більш-менш так — мабуть, у ті часи, коли споруджували бібліотеку, такі вірші були в моді».
«Але де починається цей текст?»
«З картуша, більшого від інших, в семигранній залі вхідної башти… або ж… Звісна річ, з написів червоним кольором!»
«Їх же багато!»
«А отже і текстів багато або багато слів. Тепер краще і в більшому розмірі перемалюй свою мапу, а потім, вже в бібліотеці, легенько позначатимеш стилосом не лише кімнати, якими ми проходимо, і не лише розташовання дверей та стін (і також вікон), а й початкову літеру стиха, який там ми прочитаємо, а червоні літери намалюєш великими, як личить гарному мініатюристові».
«Як так може бути, — мовив я захоплено, — що вам вдалося розгадати таємницю бібліотеки, дивлячись на неї іззовні, коли ви не могли її розгадати, коли були всередині?»
«Так само й Бог знає світ, бо перед сотворенням замислив його у своєму умі, немов іззовні, а от ми не знаємо його правил, бо живемо в ньому всередині і бачимо його вже готовим».
«Значить, речі можна пізнавати, дивлячись на них іззовні!»
«Так пізнають речі мистецькі, бо в умі ми повторюємо ті дії, які здійснив мистець. Але не природні речі, бо вони не є плодом праці нашого ума».
«Та для бібліотеки цього досить, правда?»
«Так, — мовив Вільям. — Але тільки для бібліотеки. Тепер ходім на спочинок. Я не можу нічого робити аж до завтрашнього ранку, коли — сподіваюся — я матиму вже свої лінзи. А тепер краще вкластися спати, щоб завтра раніше встати. Я ще трохи поміркую».
«А вечеря?»
«А, так, вечеря. Її пора вже минула. Братія вже пішла на повечер'я. Але кухня, певно, ще відчинена. Піди роздобудь чогось».
«Я маю красти?»
«Попроси у когось. У Сальватора — він же твій приятель».
«Але тоді крастиме він!»
«Хіба ти сторож брата твого?» — спитав Вільям словами Каїна. Та я зрозумів, що він жартує і має на увазі, що Бог великий і милосердний. Я подався шукати Сальватора і знайшов його поблизу конюшні.
«Чудовий кінь, — мовив я, вказуючи на Гнідого, щоб зав'язати розмову. — Мені б хотілося осідлати його».
«Не вольно. Абатів він. Але не треба ладного коня, щоб прудко мчати… — І вказав мені на дужого, але незграбного коня: — Тогово тож доста… Vide illuc, tertius equi [169]…»
Він мав на увазі третього коня. Я засміявся з його смішної латини. «А що ти з ним робитимеш?» — спитав я.
І він розповів мені дивну історію. Мовляв, він може зробити будь-якого коня таким самим прудким, як Гнідий, — навіть найстаршого і найкволішого. До вівса йому домішуєш зілля, званого зозулячим, добряче перемоловши його, а стегна намазуєш оленячим жиром. Потім сідаєш верхи на коня, а перед тим як вдарити острогами, повертаєш його морду на схід сонця і тричі проказуєш тихим голосом йому на вухо слова: «Ґаспар, Мельхіор, Мерхісард». Кінь помчить кар'єром і за годину пробіжить шлях, який Гнідий долає за вісім годин. А якщо ще повісити йому на шию зуби вовка, якого той кінь убив на бігу, тварина навіть не відчує втоми.
Я поспитав, чи він сам колись пробував це зробити. Обережно присунувшись до мене, він зашепотів мені до вуха, обдаючи своїм воістину бридким подихом, що це дуже важко, бо зозуляче зілля тепер вирощують лише єпископи і їхні друзі лицарі, які потребують його для збільшення своєї могутності. Я перервав його оповідь і сказав, що нині ввечері мій учитель намірився почитати деякі книги в келії, а тому хоче поїсти у себе.
«Учиню вам, — мовив він, — учиню сир в мундурі».
«Що це?»
«Facilis [170]. Узьми сир, жеби не був слишком стар, ані слишком солен, та й поріж на кавалки квадратами, чи sicut [171]тобі до вподоби. А втеди возьми нямнога масла чи, може, свіжого тлушчу та й постав на жар. І туди полож два кавалки сиру, а коли він добре зм'єкне, досип сахару і цинамону supra positurum [172]два рази. Й одразу на стол, ібо кушати належит його гор'ячим».
«Гаразд, нехай буде сир в мундурі», — сказав я йому. Він звелів мені зачекати і зник в кухні. По півгодині він знов з'явився з тарелем, прикритим рядном. Пахло гарно.
«Держи», — сказав він мені і простягнув ще великий, по вінця заправлений оливою каганець.
«Навіщо це?» — спитав я.
«Не вім, — мовив він похмуро. — Філляйхт твій маґістер зехце піти у темну мясцину сеї ночі».
Сальватор, очевидно, знав більше, ніж я міг підозрювати. Я більше не розпитував і заніс їжу Вільямові. Ми попоїли, і я пішов до себе в келію. Чи то пак вдав, що пішов. Я ще хотів знайти Убертина і тайкома повернувся до церкви.
Третього дня ПІСЛЯ ПОВЕЧЕР'Я,
де Убертин повідає Адсові історію фра Дольчина, а ще інші історії Адсо сам пригадує або вичитує в бібліотеці, відтак йому трапляється зустріти дівчину прегарну й грізну, мов військо, що вишикувалось до бою
І справді, я знайшов Убертина біля статуї Богородиці. Я мовчки уклякнув коло нього і якийсь час вдавав (зізнаюсь), що молюся. Тоді лиш наважився заговорити.
«Всечесний отче, — мовив я йому, — можу я просити вияснення і поради?»
Убертин подивився на мене, підвівся і, взявши мене за руку, повів до лави, де ми сіли. Він міцно обняв мене, і я відчув на своєму обличчі його подих.
«Синку мій любий, — мовив він, — все те, що сей убогий старий грішник може зробити для твоєї душі, буде зроблено з радістю. Що тебе тривожить? Мучить неспокій, правда? — спитав він, немов сам у неспокої, - неспокій плоті?»
«Ні, - відповів я, червоніючи, — радше неспокій ума, який хоче забагато знати…»
«А це зле. Господь все знає, і нам належить лиш поклонятись його мудрості».
«Але нам також належить відрізняти добро від зла і розуміти людські пристрасті. Я поки що новіцій, але стану монахом і єреєм, тому мушу навчитись бачити, де криється зло, як воно виглядає, щоб потім вміти розпізнавати його і вчити цьому інших».
«Це слушно, хлопче. То що ж ти хочеш дізнатись?»
«Про бур'ян єресі, отче, — переконано сказав я. А тоді одним духом випалив: — Я чув про одного лиходія, що спокусив чимало інших, — про фра Дольчина».
Убертин завмер у тиші. Тоді промовив: «Справді, ти чув, як ми з братом Вільямом згадували про нього того вечора. Але це дуже паскудна історія, яку мені боляче оповідати, бо вона вчить — авжеж, у цім сенсі тобі варто знати її, щоб вона була тобі корисною наукою, — бо вона, кажу, вчить, як з любові до покаяння і з бажання повернути світові чистоту може народитись кровопролиття й заглада». Він зручніше вмостився, і його рука перестала стискати мої плечі, одначе залишилась лежати на моїй шиї, немовби він збирався фізично передати мені не знаю що — свою мудрість чи свій запал.
168
Бо всі причини природних наслідків дані в лініях, кутах і фігурах. Інакше неможливо знати, що від чого (лат.).
169
Дивись туди, третього з коня (спотв., лат.).
170
Тут: дуже просто (лат.).
171
Як (лат.).
172
Покладений зверху (лат.).
- Предыдущая
- 58/132
- Следующая
