Відпочинок на Ортені. - Конотопець Наталя - Страница 13

• Предыдущая
• 13/15
• Следующая

З синьої імли випливли Шпилясті скелі. Але цього разу ортенець 56334 не насмілювався заглиблюватися в їхні лабіринти: наодинці це було б рівнозначно самогубству. Понишпорив по передгір’ю, наїжачившись плавниками-піками, прислухаючись до океанської мелодії, яку розуміли тільки ортенці, але нічого підозрілого не помітив.

“Мабуть, Арсен по той бік Вогняного потоку”, - подумав, закипаючи люттю.

Ортенці знають усе, що відбувається на їхній планеті, знають і багато з того, що діється на Землі. Споконвіку їх мучила лише одна таємниця: що ховається там, в оточенні Вогняного потоку? Прокляте місце. Воно ніби заговорене для ортенців. Варто було кому-небудь із сміливців наблизитись до того дивного потоку, як тіло його враз починало втрачати еластичність, зморщуватись, наче з нього вичавили всю рідину, наставала швидка смерть. Над проблемою подолання Вогняного потоку не одне століття билися кращі розуми планети, але марно. Деякі гарячі голови пропонували навіть залучити до розв’язання цієї проблеми землян. Але тверезіша, розважливіша частина Десятки справедливо розсудила, що пускати туди землян ще рано. От коли вони затанцюють під дудку їхнього Інформатора, тоді інша справа. Той час уже не за горами. Земний Уповноважений в справах космічної моральності підписав сьогодні угоду, яка принесе ортенцям блискучу і безкровну перемогу. Вони стануть володарями нової планети! Тоді земляни з їхнього наказу проникнуть за Вогняне кільце. А поки що... Поки що там царство диких кернів. Може, там у них є навіть своє місто і вони звідти готують підступний напад на ортенців?

Звичайно, повештатися поблизу місця, де океан співає безперервну грізну пісню його імені, йому ніщо не заважає. Може, вдасться запримітити керна, що шугонув у потік, а якщо пощастить, то й Арсенів човник. Керни обов’язково запросять його до своєї фортеці. Ну, а звідти навряд щоб він повернувся живим. Керни пірнають у Вогняний потік, це правда. Але й для їхнього, підточеного підводним способом життя, організму він небезпечний. Рідко який керн вирина з нього назад. Решта були приречені назавжди залишитися за тим чарівним колом - єдиним своїм надійним пристановищем. Отже, якщо Арсен прийме запросини, то такий поворот подій для ортенця 56334 буде рівнозначний перемозі і він зможе спокійнісінько повертатися до міста. Бо навіть коли там, за Вогняним потоком, він узнає про ортенців усю правду, то це йому не допоможе, його чекатиме там безславний кінець. Ті тупоголові керни можуть гадати, що Арсенові, істоті наземній, як і їм колись, не страшний потік. Вони можуть думати що завгодно. А ортенці точно знають, що являє собою людський організм, незагартований, перебудований генетичними удосконаленнями. А крім того, Арсен - дуже стара людина із слабким здоров’ям. І може статися, що він і один раз не подолає Вогняного потоку, не встигне навіть глянути на ту легендарну базу кернів.

Ортенець 56334 уважно стежив за підступами до Вогняного кільця, але, позбавлений всевладного ока Інформатора, човник, який супроводжували два керни, все ж зумів непомітно пірнути у рятівний потік.

XI

Ортенець 56334 помилився у своїх припущеннях стосовно райської землі кернів за Вогняним потоком. Не такою уявляли її ортенці, якою вона відкрилася Арсенові. Вогняний потік, точніше, місце, де з надр Ортени били просякнуті небезпечною для живого організму речовиною джерела, не ховав за своєю смугою нічого особливого.

Човник успішно подолав каламутну лють тих джерел, а коли виринув у спокійнішому місці, Арсенові довелося зупинитися. Його супутникам було дуже погано, сам він теж відчував щось схоже на важку паморочливу втому. Але то була дрібниця порівняно з муками кернів. Одягнувши костюм для підводних прогулянок, він вийшов з човника, розгублено топтався навколо безпорадних тіл, які раз по раз судомило. Як допомогти їм? Втягнути до човника? Але що це дасть для них, істот, звиклих жити у воді? Арсенові залишалося тільки співчутливо дивитися, як важко, з хрипом, підіймалися і опускалися груди кернів, то відкриваючи, то закриваючи зяберні щілини. Однак їхні обличчя не відчували цих мук, вони ніби нарешті позбавилися силоміць вдягненої на них маски, стали одухотвореними, якимись просвітленими. І тепер були дуже схожі на людські. Один керн поступово приходив до тями, а другий конав: все повільніше відкривалися й закривалися зябра, все слабкіші конвульсії пробігали по тілу, нарешті воно застигло зовсім. Товариш його, опритомнівши, не здивувався тій смерті, видно, то була звична плата за подолання Вогняного потоку. Схилився над мертвим, щось прошепотів і закрив йому повіки, геть-чисто як то завжди велося й на Землі. Потім повернувся до Арсена й жестами дав зрозуміти, щоб прив’язав його до човника. Арсен виконав це бажання і мовчки сів за кермо. Човник, скоряючись кволому помахові руки керна, стрімко підіймався вгору, аж поки виринув з глибини океану на поверхню.

Перед ними чорнів голий скелястий острівець. Такі й раніше Арсен бачив на Ортені. Тільки й різниці, що цей був у кільці Вогняного потоку. Чому ж Орест посилав його саме сюди? Ні, не таке сподівався побачити Арсен.

Здавалося, керн, який був тут уперше, теж розчарований. Він повільно виповз на відшліфоване байдужими хвилями каміння і закляк, вражений мертвою пусткою острова. І Арсен з жахом зрозумів, що його мимовільний супутник не зіпнеться вже на рівні ніколи, що його атрофовані ноги не в силі тримати тіла в повітрі. Керн трохи відпочив і поповз, припадаючи до скель та хапаючи широко відкритим ротом повітря.

Арсен же, попри все, з насолодою розправив затерпле тіло, глибоко вдихнув п’янке, цілюще повітря, підставив обличчя під легкий, прохолодний вітерець. Він подолав Вогняний потік, як того хотів Орест, доля дала йому змогу ще раз дихнути вільним повітрям.

Чого ще від нього вимагає життя? Зрозуміло: йти в тому напрямку, куди повзе керн. Ну що ж, він ітиме, хоча навряд, щоб у тому рухові був якийсь сенс. Найвірогідніше, то просто непереборне прагнення свободи веде кернів помирати сюди, за Вогняний потік. Якщо так, то це місце його теж влаштовує, бо навіть страшно подумати, яким довгим і нереальним став для нього зворотний шлях на Землю за ці останні години. Та й чого повертатися? Тільки для того, щоб розповісти про вбивство Ореста та про плем’я кернів, яке вимирає? Ні, ні, він не хоче остаточно втрачати Землю, тепер боїться впевнитися, що її такий стан речей влаштовує. Краще тут. Померти.

Раптом керн зупинився, його скарлючене тіло застигло, обличчя ткнулося у величезну кам’яну брилу.

“Помер”, - вдарила перша думка.

Арсен припав вухом до спини. Керн був живим, він важко, але рівно дихав, рукою показав Арсенові, щоб ліг поряд. Землянин слухняно розпростерся долі, намацуючи руками теплий камінь. Зненацька рука його зупинилася: брила була поцюкана чимось гострим. Він розпростер руки, скільки міг сягнути - скрізь були такі ж зарубки. Не довіряючи долоням, вп’явся очима в риски, кружечки, клинчики - плоска камінна поверхня, ніби сторінка величезної книги, була густо вкрита незрозумілими письменами. Певно, вони мали якесь особливе значення, інакше керн не привів би його саме сюди. Але що дадуть йому ці нескінченні рядки химерно скомбінованих рисочок, коли він не тямить читати їх?

Тим часом керн заворушився і повільно поповз убік, Арсен звівся на ноги і, мов зачарований, ступав слідом. Кроків за десять кам’яна “сторінка” скінчилася, під ногами був голий камінь, а керн усе повз і повз. І тут Арсен побачив нову “сторінку”, але то вже були не рисочки і клинці, а глибоко відкарбовані на рівному блискучому камені літери земної мови!

Він упав навколішки. Ось вона - правда про планету, яку так уподобали земляни? Правда про ортенців і кернів. Яких же зусиль коштувало гнаним кернам опанувати земну мову, щоб заговорити до інопланетян, які не звертають на них жодної уваги! Мабуть, у цьому кам’яному літописі вони вбачали єдину тоненьку ниточку надії, хай не на порятунок у сучасному, то хоча б на торжество істини в прийдешньому.

• Предыдущая
• 13/15
• Следующая