Відпочинок на Ортені. - Конотопець Наталя - Страница 9

• Предыдущая
• 9/15
• Следующая

Ортенець відповів не одразу, ніби десь дуже далеко збирав свої думки:

- Чим? - перепитав неуважно. - Та нічим суттєвим не відрізняється. Так, як і земний, він вбирає інформацію поо кожного ортенця впродовж усього його життя. Розсотує і відкладає її по пам’ятних лусочках. Знімає точну копію з кожного мислячого індивідуума планети. Збирає також і більш загальну інформацію про життя суспільства в цілому, різні важливі події. Різниця чисто технічна. Земляни навіть удосконалили наш винахід. У вас канал Інформатора під’єднується шляхом внутрішнього вживлення в організм. А в нас платівка його прикріплюється зовні, ніби поисмоктується до тіла чи до якоїсь іншої поверхні. І ваш, і наш спосіб цілком надійні. Різниця лише в тому, що у вас платівки не видно, а в мене - ось вона.

Ортенець повернувся до Арсена, підняв верхній плавець, і Арсен побачив маленьку металеву платівку і, хоча не міг її помацати через товсте скло, але знав напевне, що вона жива й тепла на дотик і ледь-ледь ворушиться, ніби під подувом легенького вітерцю.

- Даруйте за настирливість, що викликана моєю некомпетентністю в цих питаннях, - знову посміхнувся Арсен, - на Ортені інших живих істот теж під’єднують до Інформатора?

його спокійний, розважливий тон і привітність подіяли на ортенця. Він радий був просвітити останнього з некомпетентних землян, зробити його прибічником Інформатора.

- Ні. Навіщо? Адже Інформатор цікавлять тільки процеси мислення і їхній прояв. Психічну діяльність нижчих істот при бажанні можна зчитати тільки один раз, і цього цілком досить. Вона практично не змінюється впродовж життя поколінь. Інша справа вищі істоти...

Раптом Арсен не стільки зрозумів, як відчув, яку нерівну й небезпечну гру він затіяв, по якому слизькому краю прірви балансує, так зручно і спокійно сидячи всередині човника - ефемерної мильної бульбашки, що може кожної миті луснути. Невже ортенець не розуміє того, що цими відповідями необачно видає себе з головою?

Зараз його єдиний рятунок - не думати, зовсім не думати, чому раптом цікавлять подібні питання.

- Я не стомив вас своєю цікавістю? - доброзичливим і гранично люб’язним тоном звернувся знову до ортенця.

- Завдяки Інформатору, ми, ортенці, не знаємо, що таке втома, - не менш люб’язно відповів той.

- Для мене, людини старих уподобань, це трохи дивно і навіть незбагненно. Але в такому випадку я дозволю собі ще одне запитання.

- О, прошу, прошу, - ортенець був задоволений, що так несподівано приголомшив землянина.

- Скажіть, на вашій планеті планується таке ж майбутнє для Інформатора, як і в нас, на Землі?

- Саме таке, саме таке, - аж ніби чогось зрадів ортенець. - Скоро настане момент, коли все, що було і що є в Інформаторі, ми почнемо переглядати, порівнювати, відсіюючи зайве й тотожне, відберемо найкраще, найдосконаліше, а тоді з’єднаємо його, створивши таким чином надрозум, надістоту, в якій ми відродимося і яка буде вершиною розумної цивілізації. І всі в ній воскреснуть у своєму найкращому, найвищому вияві. Нові покоління доповнюватимуть це вище безсмертне плем’я, залишаючи частки свого інтелекту для нових творень Інформатора.

- Дякую, я цілком задоволений відповіддю, - Арсен низько схилив голову, ніби в поклоні, а насправді ховав обличчя, щоб ортенець не побачив його виразу.

“А я думав, що вони вже досягли найвищої досконалості, що мають заспокоїтися й зупинитися, а вони, бач, намагаються здобути собі право на життя після смерті... Отже, “цвинтар” обіцяє воскресіння з мертвих. Тільки не для всіх, як обіцяла колись земна релігія, а для найдостойніших, та й то не цілком, а тільки частками. А кістки недостойних? Як сказав ортенець, тотожних, нікому не потрібних, будуть нещадно викинуті геть і забуті? Ну що ж, в цьому, здається, теж нічого нового немає. Так робилося завжди”.

Ця відповідь ортенця виявилася для Арсена не найстрашнішою.

VII

Тоді Арсен ще нічого певного не мав на думці. Швидше механічно, ніж усвідомлено, карбував у пам’яті кожен жест ортенця, слідкував за кожним його рухом: як той пришвартовував човник в ангарі, як вимикав і перемикав автокерування, намагався запам’ятати, де припне в шерензі однаковісіньких човників саме цей, бо його цікавив тільки човник, який ще пам’ятає їхню подорож до Шпилястих скель і в якому не без його допомоги зникло око Інформатора, коли ортенець був зайнятий маневруванням човника при вході до міста.

Повернувшись до кімнати, Арсен з відразою і ненавистю смикнув бляшку Інформатора, кинув її на підлогу, ще й наступив ногою, хоча й не був певен, що цим повністю позбудеться шпигунського ока. Та все ж відчув себе певніше. Розкрив скриньку, яку підібрав у Орестовому човнику. Тут теж лежав малюнок - вже знайоме Арсенові місце біля Шпилястих скель. Тільки спокій і тиша, якими, здавалося, вщерть було виповнене перше Орестове творення, зникли. На малюнку лютував шквал. Там, де мрійливий морський прибій ласкаво лизав берег, тепер мирний краєвид терзала височенна чорна стіна води, а буревій нещадно трощив ідилічний магнолієвий Гай. Спотворені, понівечені стовбури то там, то сям витикалися із смертоносних свинцевих хвиль. Чорні важкі хмари неслися над Шпилястими скелями, викрешуючи величезні блискавиці і щедро поливаючи землю суцільним потоком дощу. Світ, зображений Орестом, конав. Якась страшна, непереборна сила зірвала його з правічного місця, перекособочила і штовхнула в обійми океану.

Три краєвиди із Шпилястими скелями довелося побачити Арсенові. І цей був тим містком, що пов’язував у єдине ціле перший Орестів малюнок і реальну, ним самим бачену панораму Шпилястих скель на дні океану. Тепер він точно знав, що й місто, і магнолієвий гай не були фантазією Ореста. І шматок деревини, яку підняв Орест біля Шпилястих скель, а згодом, ідучи по Орестовйх слідах, і він, Арсен, - це залишок стовбура магнолієвого дерева, яке проковтнув ортснський океан. Тільки міцні Шпилясті скелі витримали той катаклізм, занурилися в глибину майже незмінними. Отже, ортенці і тут брехали, запевняючи землян, що ортену одвічно покривав океан і що жодна форма наземного життя на ній не існувала. Але для чого? Що вони мали приховати? І раптом Арсен подумав про місто, яке так мальовниче й довірливо тулилося до гострих Шпилястих скель, ніби зрослося з ними в єдине ціле. Хто жив у тому місті й куди подівся? Коли б відповісти на це питання, відповів би й на те, котре привело його на ортену: як і чому загинув Орест.

Чому Орест залишив йому тільки загадки? Невже так складно було зв’язатися з ним з Ортени, поділитися своїми спостереженнями, сумнівами, як робив це завжди раніше? Чи вирішив у такий спосіб покарати його за зраду?

Ніби у відповідь на ці думки, на очі йому потрапив маленький папірець, що так само, як у попередній скриньці шматок деревини, лежав на дні, під малюнками. Мить - і папірець уже в його руках.

“Арсене! Подолай Вогняний потік!”- написано хапливо, поспіхом, кривими незграбними літерами, але, безсумнівно, Орестовою рукою.

Арсен ще не встиг осягнути змісту цих чотирьох слів, як його затопила хвиля якоїсь щемної радості: Орест простив його і в якийсь критичний, а може, навіть передсмертний час звертався саме до нього, свого старого друга. Не побажав, бач, зв’язуватися із Землею, просити в неї про допомогу, щось пояснювати. Волів у такий старовинний спосіб звернутися до нього, Арсена, який свого часу поклявся більше ніколи не полишати Землі і тим викликав гнів свого покійного друга. Орест не сумнівався, що настане мить, коли Арсен порушить свою клятву, в тузі, розпачі прибуде на Ортену, щоб самому пройти його передсмертним шляхом, і тут обов’язково знайде скриньку з запискою. Значить, треба виконати його прохання-наказ. Тільки де той Вогняний потік, як його подолати? І що це таке взагалі? Ні разу не чув про нього ні від землян, ні від ортенців. Але раз Орест пише - він є. І гаятись йому не можна. Де гарантія, що ортенці не рознюхали про його, м’яко кажучи, неґречне поводження з каналами Інформатора і вже шукають інші методи, щоб проникнути в його досить-таки нелояльні по відношенню до них думки. Геть нерішучість - треба діяти. Тільки як, з чого почати? Покликати на допомогу землян-туристів, які весело й безтурботно регочуть за стіною? Безглуздо. Вони його просто не зрозуміють. І то в кращому разі. В гіршому зв’яжуться з Землею, і тоді, чого доброго, його негайно відправлять звідси, а що він тоді зможе довести, коли в нього, власне, немає ніяких доказів, а лише окремі факти, які сп’янілі від контакту з ортенцями земляни можуть витлумачити або так, або інакше, в залежності від бажання чи настрою. Отже, діяти треба самому і до Землі апелювати тільки в тому разі, коли матиме в руках неспростовні докази.

• Предыдущая
• 9/15
• Следующая