Горить свіча - Малик Владимир Кириллович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/110
• Следующая

Йому назустріч кинулися дві жіночі постаті.

— Дмитре! Ладоньку мій! — вигукнула старша жінка, повна, але рухлива, одягнута в мережаний вишивкою білий кожушок. — Як ти довго! Що там? Невже нас чекає доля Переяслава та Чернігова? Невже всьому кінець? Боже-Боже!

Дмитро обняв її за плечі.

— Анастасіє, боярине моя, навіщо так думати? — Вони підійшли до гурту. — Який же це кінець? Київ не так просто взяти. Немає на Русі — та й по всіх українах[33] — вищих і міцніших валів, як наші! Та й людей тут більше, ніж будь-де! Є кому захищатися! До нього пригорнулася менша.

— Татоньку, я стану разом з тобою, з Миколою та Степаном на заборолі! Я вмію стріляти з лука! Ти візьмеш мене? Я не хочу живою потрапити до рук чужинцям!

При світлі смолоскипа Добриня побачив ніжне дівоче обличчя, засмучені темні очі, в яких спалахували чи то зірки, чи іскорки від вогню, чистий лоб під хутряною шапкою та розльотисті, мов крильця ластівки, чорні бровенята.

Дмитро нахмурився.

— Янко! Люба моя! Тобі, отроковиці, не місце на валу.

— А я вже не отроковиця, тату, — вередливо заперечила дівчина. — Мені пішов шістнадцятий рочок! Як засватати за осоружного Домажирича — так не мала, а як на вал — так мала! Її бровенята затріпотіли, насупилися. Дмитро усміхнувся, поцілував дочку в лоба.

— Витязю мій дорогий! Я знаю, ти змалечку була забіякувата, як хлопчисько. Але одно діло — показувати свій норов перед батьком-матір'ю та братами, які тебе люблять, а зовсім інше — з луком та мечем вийти на вал, під ворожі стріли. Ні, не жіноче це діло — війна! Тобі треба думати про заміжжя і щоб порадувати свого батька онуками, а ти...

— Таточку! — ще вередливіше скрикнула Янка. — Ось не заїкайся мені про заміжжя! Ні за кого я не піду! Тим більше за Домажирича! Дуже треба! Та й взагалі ще не народився той хлопець, якого я вподобаю! А Домажирича — ніколи! Чуєте? Ніколи! Як за нього, то краще на вал!

— Ну, що-бо ти говориш, Янко! — сплеснула руками бояриня.

Всі засміялися. Тут ще стояли двоє молодиків та дві жінки. Добриня лише глянув на них і відразу зрозумів, що то сини боярина Дмитра, — настільки схожі були на батька. Поряд з ними — їхні жони.

Дмитро потиснув синам руки, обняв кожного.

— Миколо! Степане! Давно прибули? Як же ви не потрапили в руки мунгалам?

— Перед самим смерком прибули, тату, — відповів той, якого назвав Миколою, міцний плечистий молодик. — А від мунгалів Бог милував. Ми їх не бачили — в'їхали через Білгородські ворота, куди вони не дісталися.

— Що там у наших селах за Ірпенем? Обмолотилися вже?

— У Музичах обмолотилися, а в Личанці скоро закінчать.

— Збіжжя привезли?

— І валку збіжжя, і дров, і меду дві діжки, і дьогтю, і сіна, і трьох бичків на м'ясо привели...

— А де ж люди? Чому я їх не бачу? Де тіуни?

— Як почули про татар, то і слухати не захотіли, щоб переночувати, — втрутився у розмову Степан. — Розвантажили вози, вхопили по шматку хліба та сала — і додому!

— В темну ніч?

— Ніч не страшна, татари страшні!

— Добре, що ви проскочили, бо завтра було б пізно... Ну, що ж — ходімо вечеряти. Та послухаємо оцього парубка Добриню, який прибув у Київ з мунгальськими послами від самого Менгу-хана.

Тепер усі поглянули на незнайомця, що скромно стояв осторонь. Микола навіть присвітив смолоскипом, щоб краще роздивитися.

— Та він ніякий не мунгал! Наш чоловік!

— Наш, наш, не лякайтеся, — усміхнувся у вуса Дмитро. — Ходімте ж! Бо ми добряче намерзлися!

У просторій горниці, куди зайшли всі, було тепло: від обкладеної кахлями груби пашіло приємним духом. У бронзових підсвічниках горіли свічки. А край довгого столу, заставленого мисками, кухлями, жбанами, сиділа підстаркувата служниця і годувала трьох діток — двох дівчаток і хлопчика.

Замурзані молочною кашею малята, як тільки уздріли боярина, покидали ложки і кинулися до нього.

— Дідусю! Дідусю!

Дмитро схопив їх жужмом, підняв поперед себе, залоскотав бородою. Малята заверещали від утіхи, по-обхоплювали дідуся рученятами за шию і притулилися щічками до його лиця.

— Ой, який холодний! Потім гуртом закричали:

— Погуцикай нас, дідусю! Погуцикай! Дмитро підкинув їх кілька разів угору — аж їм дух захопило — і передав няні.

— Візьми їх, Горпино, та веди спати, а ми сядемо до столу.

Видно, тут кожен мав за столом своє постійне місце. На покуті, під образами, сіли боярин з бояринею. Дмитро показав Добрині, щоб сів по праву руку від нього. Насупроти Добрині, по ліву руку від матері, — Янка, далі — Микола з жоною, а Степан сів з жоною на лаві поруч з Добринею.

Поки чашник наповнював келихи і кубки, всі мовчали. Потім теж не поспішали братися за ложки — ждали, поки голова родини подасть знак розпочинати трапезу. Та Дмитро задумався і сидіз мовчки.

Добриня відчував себе у незвичній обстановці незатишно, сидів скуто, закам'яніло і тихцем розглядав горницю та людей, з якими звела його доля. Але раптом помітив, що і його розглядають теж. І не тихцем, а відверто. В нього втупилися очима і бояриня Анастасія, і Микола, і Степан, і Янка.

Він трохи було зніяковів, та потім подумав, що немає чого знічуватися. Сьогодні він сидить з ними в боярських хоромах, а завтра тут про нього забудуть, та й він сам буде хтозна-де. До того ж життя протягом багатьох літ терло його і м'яло так, що він уже звик до всього. Чого ж йому ніяковіти під поглядами цих бояр та боярчуків?

І він підвів очі.

Насупроти нього сиділа Янка. Була вона тендітна, ніби підліток. Червоне платно, вишите сріблом, щільно облягало її ставну постать і ледь помітні груди, що лише недавно почали наливатися дівочою принадністю. На білій шийці червонів разок дрібних коралів, а густе чорне волосся, що пухкою короною огортало її голівку, спадало за спину тугою косою.

Боже, яке гарне створіння!

Вона нагадала йому Милану, якою та була п'ять чи шість років тому назад. Але образ Милани вже розплився в просторі часу, утратив чіткість і свіжість, а це дівча було зовсім близько, таке чисте, по-дитячому ніжне і разом з тим загадкове, що в нього здригнулося серце і на мить затуманилася голова.

Він спіймав її погляд і був вражений, бо помітив у ньому щось таке, що змусило його підвести на неї очі ще й ще раз. На вигляд вона здавалася отроковицею, а погляд її був не по-дитячому осмислений, глибокий, зрілий, ніби належав дорослій, життям умудреній жінці. У ньому вже не було й краплини того вередування, з яким вона зверталася до батька, а навпаки, була якась загадковість, заглибленість і цікавість.

В наступну хвилину, коли він удруге зиркнув на неї, той погляд був уже зовсім інший — у ньому раптом заблискотіли якісь лукаві іскринки, ніби вона уздріла в ньому щось чудне і смішне.

А потім, коли зиркнув утретє, — ще інший. На цей раз йому здалося, що дівчина просто зневажливо, навіть з огидою розглядає його розпатланого, хтозна-відколи не стриженого чуба, що важкою гривою спадає на плечі, таку ж буйну бороду. Та й одяг з чужого плеча був недоладний.

Він злегка почервонів. А як би вона дивилася на нього, якби зустріла таким, яким він був ще сьогодні вранці, — брудним обірванцем? Та ще коли б почула нестерпно смердючий дух затхлих маслаків, якими його годували, кінського та власного поту, що ніколи не полишав його, коли б побачила те дрантя, що звалося його одягом... Добре, що він скупався і переодягся, а то б не залишалося нічого іншого, як під тим поглядом провалитися крізь землю.

Він ще раз зиркнув на неї. На цей раз її темні очі були смутні й глибокі, як серпнева ніч. Де й поділося оте загадкове, сміхотливе та пустотливе, що так його збентежило! Він хотів глибше розібратися в цьому новому для нього погляді, але тут його думки перервав боярин Дмитро, який, зітхнувши, сказав:

— Рідні мої! Дорогі мої! Два літа жили ми в передчутті близької біди, яка вже прокотилася вогненним смерчем по добрій половині нашої землі, і ось діждалися: вона стоїть уже на нашому порозі! Наступають для Києва і Київської землі судні дні — прийшли дикі і люті племена — гоги й магоги, безбожні моавитяни, мунгали-татарове. Раніше ви чули про них лише від утікачів-біженців, а нині побачили самі... Та не будемо загодя лякатися! Не будемо загодя ховати себе! Київ — город великий, люду у нас багато, з нами князь Михайло Всеволодович з дружиною, вистоїмо! Тож будемо сподіватися на краще!.. А зараз — до трапези! І хай вона буде не останньою в нашому житті!

• Предыдущая
• 7/110
• Следующая