Горить свіча - Малик Владимир Кириллович - Страница 92
- Предыдущая
- 92/110
- Следующая
— Князь Михайло! Батечку наш! Живий! Здоровий! А я, якщо пам'ятаєш, княжий тіун на Песовому острові і рибалка Парфентій по прізвиську Солоний... Все життя ловив для князів рибу в Дніпрі і солив. І так сам просолів, що й прізвисько таке прилипло до мене... А це мої сини.
— Пам'ятаю, пам'ятаю, — відповів князь, хоч відчував, що кривить душею, бо за своє недовге князювання в Києві ні разу не відвідав Песового острова, однак риба на княжому столі бувала часто, і Парфентій Солоний міг її привозити не раз. — А тепер хочу сам побувати на острові. Як там? Все збереглося?
— Все, княже, все. Він, наш острів, і врятував нас від татарської напасті.
— Тоді перевези нас!
Тіун вклонився.
— Милості прошу, княже, до човна.
Песів острів лежав посеред Дніпра. Зарослий по берегах кущами, кучерявими вербами, темними вільхами та сріблястими тополями, всередині він був розораний великою і роботящою родиною тіуна Парфентія, і зараз ниви врунилися різними злаками. У найширшій частині на дубових палях стояло кілька дерев'яних, критих тесом будинків. Серед них вивищувався княжий терем з різьбленим коньком на даху і невеликими віконцями з кольоровими шибками. За будівлями, у літній оборі, стійлувала череда худоби та отара овець, а на протилежному боці, нанизана на довгі шнури, сушилася дніпровська риба — і судак, і окунь, і лящ, і сазан. Звідти тягло приємно-солоним запахом.
— Тут так гарно! — не втримався від вигуку князь. Після дворічних поневірянь по чужих краях цей куточок здався йому справжнім раєм. Все тут дихало літньою красою, спокоєм і достатком.
А коли зайшов до терема і побачив, що тут збереглося все, як було при багатьох його попередниках, — і вовняні доріжки на жовтій дощаній підлозі, і покриті скатертинами столи і лави обабіч, і пухові подушки на ліжках, — він перехрестився і повернувся до Дмитра.
— Слава Богу, є притулок, якого я не мав давно. Завтра перебираємося сюди...
6
Сотник Жадігер стояв перед Менгу-кааном ні живий ні мертвий. В руках тримав ковпака, на шиї теліпався пояс — знак каяття і просьби про помилування. Те, чого він боявся, не оминуло його. Наступного дня після прибуття монгольського війська з походу на західні країни Менгу покликав його до себе. Лиховісний погляд вузьких ханських очей свідчив, що він уже все знає. Хтось, видно, нашептав йому і про втрату мідних орусутських коней, і про кляту красуню-іудейку Маріам, яку хан наказав берегти для нього, як зіницю ока, і яка, повійниця, умудрилася недавно народити дочку. Він гарячкове думав — що сказати ханові? В останню мить він помітив у колі нукерів Маріам з немовлям на руках. Вона зблідла, але страху в очах не проявляла. Негідниця!
— Ну? Що скажеш, джагуне? — промовив грізно Менгу. — Отак ти виконав мій наказ? Де мідні коні, призначені для Саїн-хана? Де дівоча честь моєї невільниці? Це ти спокусився на неї, собако?
Жадігер відчув, як ноги раптом потерпли, підігнулися, і він уклякнув на коліна. О Високе Небо! Яке обвинувачення! Та за нього одна кара — дебелі ханські пси-торгауди вивезуть у степ, кинуть ниць на землю і зламають хребет. І лежатимеш ти, Жадігере, у бур'яні, як падло, поки не здохнеш у муках або ще живого не розтерзають звірі. О аруах! Аруах!
Він обхопив ноги хана, взуті в жовті гутули, пробелькотів:
— Всемилостивий каане! Та як би я посмів! Я й пальцем не доторкнувся до тієї повії! Вся орда — мені свідок!
— Тоді — хто ж? Назви його мені!
— Я не знаю.
— Ти мусив знати! Я послав тебе для того, щоб ти беріг моє майно і моїх рабів!
— Я й беріг рабів. Але їх так багато, що я ледве встигав.
— А коні? Мідні коні для Саїн-каана? Де вони? Жадігер знову затремтів. В роті йому пересохло.
— За це карай — не вберіг. Вони потонули при переправі через Тан. Лід під їхньою вагою вломився — і вони потонули... Важкі були...
— Важкі! Важкі!.. Дурний ти баран! — Менгу кілька разів стьобнув його камчею по зігнутій спині. — Я даремно настановив тебе джагуном. І тепер бачу — помилився. Я позбавляю тебе цього високого звання. Від сьогодні знову будеш простим нукером. Але не думай, що цим я обмежусь у покаранні. — І гукнув сторожі:— Гей, усипте йому півсотні київі Та дужче!
Не встиг Жадігер отямитися, як з нього здерли чепкен, розпластали на землі і почали гамселити замашними прутами по чім попало — і по спині, і по стегнах, і по литках. Він спочатку звивався, як вуж, намагався вирватися, але тримали його міцно — один усівся на шию, а другий на ступні ніг. Як вирвешся? Потім, після особливо дошкульного удару, зів'яв, затих і вже лежав, як лантух, ще, правда, відчуваючи, що з кожним ударом злі мангуси рвуть на частини не тільки його тіло, а й душу. О вай-пай!
Коли його підвели і на синю збасамужену спину накинули чепкен, що став тепер затісним і завдавав нестерпного болю, до його слуху і до свідомості ледве дійшли слова Менгу.
— Всіх боголів на майдан-хан! Приготуйте все, що потрібно для допиту вогнем цієї мерзенної шльондри! — хан кивнув головою у бік Маріам. — Бийте в тулумбас! Закликайте людей на майдан-хан! Я залізом і вогнем наведу порядок в Орді! Розпустилися!
Перед вечором, коли спала спека, майдан-хан завирував, зашумів. Туленгіти і нукери ледве стримували горластий строкатий натовп, що напирав на них. Кожному хотілося пробитися наперед, стати поближче, щоб побачити і почути, як каан Менгу каратиме зрадницю-наложницю, чутка про що швидко прокотилася по всій Орді.
З протилежного боку стояла мовчазна стіна невільників. Стомлені, голодні після цілоденної праці, вони не знали, чого привели їх сюди, і губилися в здогадках.
— Щось готується лихе, — сказав Ілля. — Стовп-Казан... Купа сухого хмизу під ним... Вірьовки...
— Когось катуватимуть, — погодився Добриня, обводячи поглядом гурт монгольських старшин, які про щось тихо шварґотіли між собою. — Може, вбивцю... Та ще й з невільників... Бо чого б і нас сюди привели?
До них підійшла Янка — звела злякані очі.
— Що тут? Що затівається? Добриня обняв її.
— Не знаю... Не на добро се, гадаю... Але дивіться, дивіться...
Вони замовкли. Крізь широкий прохід у натовпі на майдан в'їхав у супроводі молодшого брата Бучека та нойонів Менгу-каан. Його сірий, у яблуках, випещений і вичищений до блиску кінь зупинився посеред майдану, якраз насупроти стовпа. Услід за ханом і його почтом на майдан вийшов щільний гурт туленгітів. У кожного оголена шабля, а очі так і нишпорять, так і просвердлюють тисячний натовп, що колихався довкола.
Ілля витягнувся на весь свій немалий зріст, став навшпиньки — проглянув пильним оком щільний круг, у якому щось темніло. Серце його раптом завмерло, вид зблід.
— МаріамІ — прошепотів з відчаєм. — Боже! Маріам!..
Добриня з тривогою глянув на нього.
— Ну, що ти, брате! Адже нічого не видно. Чому так думаєш?
Ілля застогнав.
— Дивись... Це вона... Вона!
В цю мить туленгіти розступилися і випхнули з-поміж себе невисоку жінку в чорному покривалі з немовлям на руках. Це справді була Маріам. Легке покривало упало з її голови на плечі, і Добриня з Янкою в один голос зойкнули:
— Вона!
Їхні серця враз закрижаніли.
— Боже, що ж це буде? — прошепотіла Янка. — Бідна МаріамІ Бідне немовлятко! Наше кровенятко!
На Іллю страшно було дивитися. Янка міцно вхопилася за його руку і відчула, як він увесь тремтить. Худе обличчя зблідло, лиш очі палали страшним вогнем.
Менгу подав знак — і наперед виступив бірюч[116]. Гучним лиховісним голосом прорік:
— Люди! Менгу-каан повелів за перелюбство покарати цю жінку. За нашими монгольськими звичаями чоловіків за таку провину саджають на кіл, роздирають кіньми на чотири частини, а жінок закопують живцем у землю або кидають у киплячий казан. Саме до такої кари — кинути у киплячий казан — і засуджено цю щльондру. Але перед тим її ще битимуть батогами, щоб зізналася, з ким тягалася-волочилася.
- Предыдущая
- 92/110
- Следующая
