Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 13

• Предыдущая
• 13/40
• Следующая

Швидко запріг Сірка, і фіра покотилася дорогою, що вела до озера.

Андрій ще здалеку побачив Пилипа, який порпався біля сітки. Дорога тут роздвоювалася: одна вела до лісу, куди й потрібно було Андрієві, друга йшла навколо озера. Зупинивши фіру на розвилці, Андрій підкликав друга.

— А де Сергійко? — запитав.

— У хижі… з ними…

Андрій дістав з-під шмаття ковбасу та сало.

— Тримай!

— Де це ти?

— Де було, там нема. Що тут з Грицьком у вас було?

— На малого наскочив. Ну, я йому й дав!

— Дав… дав… — передражнив Андрій. — Роззява, клунок упустив, а Гриць хліб побачив, аж півхлібини. Звідки й для чого питається?

— Невже? — злякався Пилип. — Що ж буде?

— Я йому про пса набрехав. Мовляв, ви собаку приблудного в хижі тримаєте.

— Хитрий він, — засумнівався Пилип. — Поки сам не впевниться…

— Я до темряви з нього очей не спущу.

— Все одно погано. Слід лейтенанта попередити.

— Для чого? Най відпочивають спокійно. — Андрій скочив на фіру. — В селі ж бандер нема, якщо Гриць і бовкне комусь, поки Коршунові повідомлять…

— Лячно мені.

— А мені не лячно? — розсердився Андрій. — Ну, прощавай, бо мені по траву треба. Мушу обернутися, поки Гриць задачки розв'язує.

Він попустив віжки, й Сірко з місця взяв риссю.

Андрій повернувся з травою, коли Грицько щойно відклав зошита й нудився перед обідом на веранді.

Побачивши Андрія, зрадів і побіг слідом за фірою до корівника.

Северин Романович колись мав п'ять корів, тепер лишилося три, двох довелося віддати німцям, і Жмудь цілий тиждень лаяв їх останніми словами — що це за влада, яка бере навіть у своїх! — та швидко заспокоївся. Що корови — тьху! Дай боже, щоб все влаштувалося й червоних зупинили, тоді й про худобу можна подумати.

Хлопець навалив повні ясла конюшини. Чорнявка сковзнула по ньому байдужим поглядом і потягнулась товстими губами до бур'янини, Андрій пнув її коліном у бік — не любив цю корову за ненажерливість, через неї тітка Ганна часто шпетила його й обзивала неробою.

— Свиня, а не корова! — вилаявся, а краєм ока стежив за Грицьком — чого припхався до корівника?

Той не примусив довго чекати.

— Бачив Демчуків? — запитав.

— Кажеш так, буцім жити без них не можу.

— За озеро ж по траву їздив… Питаю, бачив?

— Це ти про пса? — вдав, що здогадався Андрій. — Тонку кишку маєш. Вони за нього аж два кіла сала правлять. — Знав, що навіть Грицько не зможе одразу дістати стільки сала, а йому потрібна була відстрочка лише до ночі.

— Два кіла! — вигукнув Грицько. — Та два кіла сала за них обох не дадуть! Бач. чого захотіли!

— Отож я й кажу — забагато. Хотів з ними стокмитися за кіло, й розмовляти не хочуть. Кажуть — вівчарка…

— Що-що? — не повірив Грицько. — Вівчарка?

Андрій ледь помітно всміхнувся. Знав, на який гачок підчепити Грицька — той давно мріяв про вівчарку, просив навіть вуйка Кирила дістати десь, але вівчарки були лише в есесівців, і дістати такого пса не зміг навіть Коршун.

— Либонь, від німців колись відбився пес, — інтригував далі Андрій. — Худий, кажуть, усі ребра видно, та злий — не підступишся!

— Як же вони його?..

— Голодний, — авторитетно пояснив Андрій, — коли пес голодний, за ким хочеш піде.

— То я ж його годуватиму! — зрадів Грицько та одразу й спохмурнів. — Два кіла сала мати не дадуть.

— Так, не дадуть, — погодився Андрій. — Може, коли всі задачки розв'яжеш.

— Слухай, — улесливо почав Грицько, — хочеш, я тобі протитанкові гранати віддам?

— Хочу.

— Ти от що, — по-змовницькому зашепотів Грицько, — коли мати до комори підуть, гукнеш їх, мовляв, до крамниці хтось кличе…

— Так вона й зірветься знеобачки! Замкне комору за собою.

— Може, й забудуть?

— Все може бути. Та навряд.

Грицько озирнувся злодійкувато.

— Тоді я… — він не доказав, але Андрій здогадався, що задумав Гриць: певно, витягне ключа в матері і залізе вночі в комору.

Поколупавши в носі, Грицько запропонував:

— Я зараз хотів би глянути на того пса. Гайнемо разом?

— А стайню хто чиститиме?

— То я побіжу сам…

— Злі Демчуки на тебе, — застеріг Андрій. — Пилип нахвалявся, що вуха обірве.

— У-у, гицель собачий, — насварився кулаком Грицько. Та згадавши, що саме від цього гицеля залежить, чи матиме він вівчарку, полагіднішав. — Коли звільнишся, збігаємо? — попросив.

Андрій кивнув невизначено і, захопивши вила, подався до стайні. Не встиг ще прибрати гній з-під коней, як у щілину між стулками дверей просунулося збуджене Грицькове обличчя.

— Швидше, — мовив, — там батько їдуть, а мати в коморі, то гукни її! Мовляв, батько кличуть…

— А потім усі шишки на мою голову!

— Е-е, скажеш — помилився…

Андрій знав, що Грицько не відчепиться, але й не хотів допомагати. Та, зрештою, нехай ризикне: якщо навіть Грицькові і вдасться поцупити сало, можна буде ще щось вигадати. Головне — дотягнути до вечора.

Хлопець увіткнув вила в купу гною, вийшов із стайні. Грицько з надією дивився на нього.

— Чого стовбичиш? — пригримнув Андрій.

Той посміхнувся улесливо, югнув за ріг стайні і заховався в кущах смородини.

Побачивши бричку Северина Романовича, що завертала до воріт, Андрій гукнув голосно:

— Тітко Ганно, вуйко приїхали!

Тітка визирнула з комори, обтерла руки білою ганчіркою і заклопоталася:

— У мене борщ охолов, і він того не потрапить, що крутишся цілий день… — вона щезла в коморі і з'явилася через кілька секунд з кільцем ковбаси. Андрієві здалося, що затрималася на мить біля дверей і туди-сюди глипнула очима, та, либонь, тільки здалося, бо задріботіла до кухні, охкаючи.

Хлопець провів її уважним поглядом, скосував на смородинові кущі, з-за яких визирав Грицько, невдоволено гмикнув: цьому пуголовку таланить…

Щойно мати увійшла в кухню, Гриць кількома стрибками подолав відстань од кущів до комори і спритно прослизнув у двері.

— Гей, — загорлав з вулиці Андрієві Северин Романович, — помер ти, чи що? Відчиняй ворота!

Хлопець побіг до воріт і не побачив, що мало не тої ж секунди безшумно прочинилися кухонні двері і тітка Ганна метнулася до комори.

Андрій узяв коня за вудила й завів у двір, Северин Романович зістрибнув з брички, скинув кашкета, обтер спітніле чоло рукавом, хотів щось сказати Андрієві, та не встиг, бо в коморі почувся лемент, звідти визирнула тітка Ганна, замахала руками, підкликаючи чоловіка.

— Йди-но сюди, Северине, подивись на свого сина, злодія клятого! Він спричиниться до моєї загибелі, все йому пхаєш і пхаєш, а йому все мало й мало!

Северин Романович потягнувся, розминаючись з дороги. Запитав байдуже:

— Чого заґелґотіла?

Кинув батіг на сидіння — видно було, що притомився і йому не до сімейних чвар.

— Це я гелгочу! — вибухнула жінка. — Подивись ти на нього! — вона виштовхнула з комори засоромленого Грицька — дивився спідлоба, наїжачившись. — Глянь, що в нього за пазухою! — Засунула руку й витягла величезний шмат сала. — Я ще вдень помітила — кільце ковбаси зникло. На того батяра подумала, прости господи, — кивнула на Андрія, — ну, вирішила, я ж тебе підловлю, а, виявляється, ось хто! Кажи, для чого воно тобі? — вдарила салом по шиї. — Чи не годують тебе, голодний ходиш?

Грицько блиснув очима, але промовчав. Северин Романович потягнув батога з брички. Грицько одразу помітив це й заскиглив:

— Уже сала шматка жалко! Просив я колись у вас? Може, мені ось як потрібно, — різонув краєм долоні по горлу, — в кого ж узяти, як не в себе?

— Добро цвиндрити! — обличчя в Северина Романовича почало наливатися кров'ю. Хвисьнув батогом, схопив сина за комір сорочки.

— Не бийте, хочете, на коліна стану, але не бийте! — заканючив Грицько, крутячи шиєю. Смикнувся, намагаючись вирватися, та батько тримав міцно. — Простіть мене!

— Для чого брав? — заніс батога Северин Романович, та, перехопивши Андріїв погляд, опустив руку. Підштовхнув сина до веранди. — Пішли до хати, там розберемося.

• Предыдущая
• 13/40
• Следующая