Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич - Страница 27

• Предыдущая
• 27/40
• Следующая

— Передайте Бутурлакові, що я покладаюсь на нього.

— Ще раз красно дякую, — почав Демчук, та почувши тріскотняву в трубці, закрутив ручку телефону. — Альо!.. — погукав ще про всяк випадок, але ніхто не обізвався, і Антон Іванович поклав трубку на важіль.

Сидів і думав: це ж треба, тиждень не було зв'язку, а тут ось тобі, покрутив ручку й відразу капітан обізвався…

І буде троє солдатів з райцентру! Троє справжніх добре озброєних вояків — тепер не страшні ніякі бандерівці, нехай спробують поткнутися.

Антон Іванович загасив свічку і вийшов на ґанок. Дощ трохи посилився, і Демчук раптом не без злостивості подумав, що отим бандерівцям зараз не з медом у лісі. Вогко й холодно в курені, а якщо в схроні — ще гірше…

Демчук догадувався, де можуть обладнати собі сховище коршунівці. Або на одному з острівців серед непрохідних боліт за Дубовою галявиною, або десь у Гадючому яру. З боліт їх не викуриш і з ротою солдатів: до острівця веде єдина схована під водою стежка, і, поки дійдеш, перестріляють знічев'я.

Єдиний вихід — дочекатися зими, коли мороз схопить болота, й спробувати відшукати їхній схрон. Але як довго ще до зими, і скільки лиха вони зможуть накоїти за цей час!

Антон Іванович згорнув ще одну цигарку. Подумав: коли розіб'ють групу Коршуна, слід зайнятися школою. Звичайно, знайти схованку буде важко, зрештою, не його це справа — шукати бандерівські документи, най шукають, кому це належить. А йому треба домовитись із жінками й кілька днів попрацювати в школі — для своїх же дітей робитимуть: адже тепер кожен може вчитися, вступай аж до університету в Києві, а ще рік тому в школі вчився лише один Грицько Жмудь.

Антон Іванович знав про появу в містечку сина Северина Романовича. Був певен, що і активізація бандерівців біля Острожан так або інакше пов'язана із Жмудями. Але чого повернувся до райцентру саме малий Жмудь, де його знав кожен собака? Невже Коршун з його досвідом не врахував цього? Щось тут не клеїлося, Антон Іванович не знав — що саме, та й особливо не дошукувався істини.

Зрештою, істина ось вона: рішення бандерівців піти на село завтра вночі.

Демчук розчулено подумав про молодшого сина. Гарний хлопець росте. Розумний і допитливий, слід усе зробити, а вивчити його.

Та й Пилипові пальця в рот не клади: наступного року піде до технікуму або вчитиметься в десятирічці. І за Польщі, і за німців хіба думав він, звичайний селянин Антон Демчук, що його син дістане хоч яку-небудь освіту?

А Сергія він обов'язково вивчить на лікаря. Лікар — це штудерно, приїде до Острожан лікар Сергій Антонович Демчук, скільки розмов піде!

Так, гарний хлопець Сергій, і що було б, коли б він не почув розмову бандерівців?

Антону Івановичу зробилося холодно, і він жадібно затягнувся махорковим димом. Найперше завітали б до їхньої хати — мучили, б, катували, різали — най би лише його, але різали б усіх, і Катерину, і дітей…

А тепер вони зустрінуть Коршуна так, як годиться — автоматним вогнем.

Де ж поділися Бутурлак з Вербицьким, скільки ще радитимуться?

Демчук уже вирішив іти розшукувати їх — натягнув брезентовика й замкнув сільраду, як раптом десь зовсім неподалік бахнуло, і відразу ще раз, з карабіна чи з пістолета.

Антон Іванович застиг, прислухаючись. Витягнув шию й покрутив головою — не може ж бути, щоб почулося? Два постріли, один за одним, десь біля школи…

Але ж, коли біля школи, значить…

Антон Іванович згадав погрози бандерівців — невже вислідили Петра Андрійовича?

Клацнув затвором карабіна, заганяючи патрон до патронника, й побіг попід хатами до школи, сторожко вдивляючись у темряву.

Біля школи зупинився, важко дихаючи. Почувши голоси в дворі, скинув карабіна й прокрався до хвіртки.

— Хто там? — запитав вимогливо. — Стій, бо стрілятиму!

— Не треба, — почув голос Вербицького, — йдіть-но сюди, товаришу голова.

Біля колишньої комори Жмудя, переобладнаної Ротачем на житло, стояли троє: Петро Андрійович, простоволосий, без плаща, видно, вискочив щойно з приміщення, Бутурлак і Вербицький.

Лейтенант присвітив ліхтариком до вікна кімнати, покликав Антона Івановича.

— Бачите, — показав, — стріляли у вікно, два постріли з парабелума — одну гільзу я вже знайшов…

— По вас, Петре Андрійовичу? — запитав Демчук і одразу збагнув, що його запитання звучить просто смішно. — Тобто, я хотів сказати, добре, що промахнулися!

Бутурлак зайшов до кімнати, і всі рушили за ним. Ротач запалив свічку, лейтенант нахилився над ліжком.

— Ось вона, ваша смерть, Петре Андрійовичу, — тицьнув пальцем, — точно стріляли, і коли б ви вже лягли…

Демчук побачив у ватяній ковдрі дві дірочки.

— Так, — похитав головою, — цілив у груди. Вірніше, цілила… — одразу заспішив: — Давай, Богдане, швидше, може, на гарячому злапаємо…

— Встигнемо, не чекає ж на нас. — Вербицький відсунув ліжко, присвітив свічкою й виколупав з дерев'яної стіни кулю. Підкинув на долоні. — Точно, з парабелума, — ствердив так, наче від цього залежало затримання злочинця.

— Я вирішив переночувати в клуні на сіні, — почав пояснювати Ротач, — заснув уже, і раптом постріли!

— Стріляла людина місцева, — мовив Бутурлак. — Бачите, знала, де ліжко, — два постріли в темряві, і обидві кулі влучили в ціль.

— Рука тверда! — обізвався Ротач.

— Ніяк не можу повірити, що це — Груздьова, — похитав головою Демчук.

— Рушили, — запропонував Вербицький, — зараз ми цю стару льоху припремо до стінки!

— Пішли, — погодився Бутурлак, — не можна гаяти ані хвилини.

— Понятих би… — засумнівався Ротач.

– І дозвіл прокурора на обшук? — ущипливо запитав Вербицький. — Може, з'їздимо до райцентру?

— Понятих — потім, — вирішив Демчук. — Бо зараз небезпечно, підстрелити може.

Бутурлак з Ротачем стали біля вікон хати Груздьової, Вербицький із Антоном Івановичем погрюкали в двері. Ніхто не відізвався, погрюкали сильніше.

За фіранкою маленького віконця майнуло обличчя. Притулилося до шибки, розглядаючи.

— Хто там? — почувся жіночий голос. Демчук підійшов до вікна, став збоку — біс його зна, як усе обернеться: клята жінка може й стрелити… Мовив вимогливо:

— Відчиніть, громадянко Груздьова! З сільради до вас, по ділу!

— Тиняються тут уночі… — почулося з-за вікна. — Не відчиню, приходьте вранці!

– Іменем Совітської влади! — підвищив голос Демчук. — Відчиніть, бо виламаємо двері!

— А ламайте, — обізвалась жінка, — якщо вже маєте право!

— Маємо!

— Якщо тобі, старий дурню, пляшки захотілося, так би й мовив!

— Громадянко Груздьова, за образу Совітської влади!..

— Яка ж це образа, — позадкувала жінка. — Добре, стривай, відчиню вже.

Вона затрималась ненадовго, певно, вбиралася — відсунула засув і, побачивши ще трьох чоловіків, не злякалася.

— Проходьте, зараз запалю світло, — відступила, пропускаючи до хати. — Тихше, дочка спить.

Груздьова вигорнула з печі жаринку й почала роздмухувати. Бутурлак покалатав коробкою з сірниками. Груздьова почула, залишила жаринку, піднесла лейтенантові свічку. Відступила на крок, роззирнулася. Мовила з усмішкою:

— Таке добірне товариство, перепрошую… Якщо справді закортіло, то пляшка знайдеться.

Але свічка в руці дрібно тремтіла, виказуючи хвилювання.

Демчук стояв мовчки, роздивляючись. На ліжку в кутку, чудовому нікельованому ліжку з кулями на спинках спала дівчинка — розкинула руки, розметала волосся на подушці, тихо дихаючи. Мати, видно, спала поряд — ковдра відкинута й подушка прим'ята.

Вербицький, випередивши Демчука, ступив уперед, забрав у Груздьової свічку, тицьнув Ротачеві.

— Потримайте, — попросив і обернувся до жінки. — Руки, — наказав, — простягни руки!

— Чого тобі треба? — запитала Груздьова тихо, озирнувшись на ліжко. — Вламуються в чужу хату!..

— Руки! — підвищив голос, і вона простягнула — голі до ліктя, повні руки.

Вербицький швидко обмацав їх, для чогось нагнувся і обнюхав долоні.

• Предыдущая
• 27/40
• Следующая