Князь Єремія Вишневецький - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 44

• Предыдущая
• 44/67
• Следующая

— Мовчи, стара собако! Заціп свою стару вершу! — крикнув лютий Єремія й, нахилившись з сідла, ляснув по щоці Кандзьобу.

— Овва! Оце гаразд! — сказав Кандзьоба, химерно вхопився рукою за щоку, — маленька ручка, а таки нівроку дошкульна та замашненька, мабуть тим, що двічі хрестилась, двічі на дві віри присягалась.

— Розпиліть оцю стару собаку пилкою пополовині! — крикнув князь до жовнірів.

— Певно, князю, хочеш подивитись, які тельбухи в запорожця Мехтодя Кандзьоби. Оце причепа! Ото кумедія! їй-богу, чудна оказія! — обізвався запорожець і почухав собі потилицю. — Бився в Криму з татарвою, бився в Цареграді з турком, доніс свої тельбухи цілісінькі з Цареграда аж до Немирова, а тут тобі на таку пришту! Свій таки земляк каже: подавай сюди свої тельбухи, коли турки не висотали! Оце так оказія! Оце так халепа, матері його ковінька!

— Оце ще недавнечко ці князі були нашими оборонцями, а теперечки вони ладні кишки з нас сотати. Диво та й годі! Химерні стали наші українські пани! Подавай їм доконешне запорозькі тельбухи, бо в їх, бач, інший смак, ніж в кабанячих. Може, князю, звелиш і ковбаси начиняти з мене? Ото насмішив мене на старості літ!

І старий запорожець, і гадки й думки не маючи про свою неминучу смерть, зареготався щирим реготом, аж одляски по майдані пішли.

— Ото як дійде чутка в Січ, що князь Яремка в Heмирові начиняв ковбаси з діда Кандзьоби! Там то буде реготу! — крикнув дід і знов зареготався, аж голову закинув назад. Біла чуприна тряслася, як на вітрі, а здорові білі зуби, усі цілісінькі, блискали на сонці, неначе й вони весело реготались.

— Роздягайте та в'яжіть старого собаку до бантин! — крикнув несамовито Єремія, і його горло аж засичало: так здорово здушила його злість. Єремію неначе вхопив обценьками за горло отой здоровий старий реготун і здушив що було сили в здорових кулачищах. Дід знав, де в князя боляче, і карав князя словами гірше, ніж князь дошкуляв козакам муками. Єремії в той час було ще болячіше, ніж козакам.

Жовніри поклали на стовпах дві бантини, здерли з діда убоге убрання. Шматки сорочки впали на землю. Діда прив'язали за ноги до двох бантин і повісили головою униз. Сива чуприна звісилась трохи не до землі. Дід гойдався, неначе на гойдалці.

— От кумедія! Сподобився я таки честі од князя на старості літ. Сам князь Вишневецький гойдає мене на вічний сон. Колиши вже, колиши! З тебе, бачу, добра нянька! — говорив дід.

Жовніри вхопили за обидва кінці здорової пилки і почали розпилювати діда пополовині.

— Підставляйте ж, вражі сини, золотий полумисок та піднесіть вашому князеві мою кров на сніданок, а ви, собаки, вилижіть полумисок після свого пана... ви підчихвости гетьмана Миколи Потоцького, князя Вишневецького... ви...

Дід замовк навіки. Одна половина діда теліпалась на одній бантині без голови, друга половина гойдалась з головою на другій бантині. Усі люде, що стояли кругом на майдані, зняли шапки і перехрестились.

Коли це несподівано з однієї купи міщан вискочив другий старий запорожець, неначе заєць, плигнув до Єремії, химерно підскакуючи, і спинився коло самого Єреміїного коня. Чиясь дурна куля смальнула діда по жижках під самим коліном і підчесала йому жижки так, що дід од того часу вже не ходив, а стрибав по-заячі. Жовніри засміялись. Висока сива чуприна на тім'ї позліплювалась в кіски і неначе кивала пальцями. Єремія витріщив очі.

— Ти хто? Чого тобі треба? — крикнув Єремія з коня на діда.

— Я й таїтись не буду. Я запорожець Пархім; по книгах мене пишуть Запали-хатою і дражнять мене Скачи-стрибайло.

— Ти чого опинився тут в Немирові? — спитав князь.

— Щоб підняти немирівців проти Польщі та проти тебе й проти таких, як ти, князю. Це я з Кандзьобою придибав сюди, намовив міщан замкнути ворота та не давати твоїм жовнірам ні поживку, ні харчі. Карай мене одного, але не бери гріха на душу: не муч безвинно отих дурнів, що мене послухали. Оттут, під цією чуприною, уся немирівська провина, — сказав дід і лапнув рукою за свою стрімку чуприну.

Чуприна присіла на голові, але згодом знов стала гопки і закивала, неначе пальцями, як тільки дід прийняв свою сухорляву руку й ворухнувсь, тупцюючи од нетерплячки.

— Князю Яремо! Не лий і не пий християнської крові надаремно, бо ще й сам вп'єшся на смерть та й сам даси вічного хропака. Карай мене одного й не зобижай міщан. На тобі мої печінки, коли вже ти такий ласий до людських печінок, а міщан визволь і з неволі, і од смерті.

— Деріть з ного шкуру живцем! — крикнув Єремія на жовнірів. — В'яжіть стару собаку до стовпа й лупіть з його шкуру; оббілуйте усього, як барана!

Жовніри кинулись до Пархома і в одну мить здерли з його одежу. Дрантя посипалось з діда, як пір'я з півня. Сухореброго Пархома прив'язали до стовпа. Жовніри почеркали Пархомові спину смугами од самої шиї. Спина стала схожа на смугнастий ситець. Незабаром обдерті смуги шкури позвішувались з спини, неначе червоні стрічки.

— Ото як гарно прибрав Яремка мою спину! Обвішав мою спину червоними стрічками, неначе молоду до вінця. Вбери, Яремко, оттак само й свою княгиню! — кричав дід Пархім, повернувши голову до князя.

— Лупіть його кругом! Щоб почував, як його мучать! — кричав Єремія з коня.

Жовніри баблялись в Пархомовій крові, наче різники в різницях.

Дід не кричав, навіть не стогнав.

— Гей ви, підчихвости Яремчині! Мерщій добирайтесь до печінок, бо князь їсти хоче! Понеси, Яремко, ще й своїй княгині, щоб напекла собі пирогів, бо й вона певно вже виголодалась! — кричав дід під ножами і тим криком та жартами, очевидячки, приголомшував свої муки.

— Зачепіть його гаком за ребро та почепіть на стовпі на самому вершечку на снідання воронам! — крикнув князь.

— Чи ти ба! Ото настрахав! Я про це диво давно знав; ще як мене приймали в Січ, то взяли з мене обітницю: а чи хочеш, Пархоме, щоб тебе за віру й за Україну спалили, втопили, замордували, гаком за ребро почепили... А він...

Дід не договорив: залізний гак вп'явся йому в ребра, мов п'явка.

Дід опинився на вершечку стовпа й теліпався, неначе спечений червоний рак.

Знов вся громада, як один чоловік, зняли шапки. Усі перехрестились за вічний покій Пархомової душі.

В той час польські жовніри пригнали на майдан трьох священиків. В усіх руки були позв'язувані налигачами позад спини і скручені цурками. З покалічених рук дзюрчала кров. Налигачі попротинали руки до кісток.

— Ви навіщо дзвонили в дзвони на гвалт? — крикнув Єремія.

— Щоб скликати міщан і підняти повстання проти твого війська, — обізвався один священик.

— Виведіть їх серед майдану! Нехай одправлять схизматицьку панахиду за нечестиві бунтливі міщанські душі. Давай свердла! — крикнув Єремія.

Безталанних священиків вивели серед майдану й поволокли на високий поміст на підніжках. Зваливши з ніг, жовніри викрутили їм очі свердлами, а потім одтяли їм сокирами руки й ноги і мертвих поскидали з помосту додолу. Єремія звелів поодтинати їм голови, понастромлювати на високі кілки і поставити на окопах коло царини.

— Тепер закочуйте рукави та хватайте по десятку отих гультяїв та бунтарів, — крикнув Єремія.

Жовніри одлучили од стовпища десять чоловіка. Єремія звелів розп'яти їх на десяти стовпах. Нещасливим міщанам підняли руки вгору, поприбивали кілками та цвяшками долоні до колодок і позакопували колодки в землю рядком. Чоловіки закричали й застогнали.

Князь звелів прив'язати другий десяток міщан до стовпів і лупити з їх живцем шкуру смугами. Жовніри позакочували рукави й почали черкати ножами по спинах та оддирати шкуру смугами. Мученики за Україну кричали та стогнали. Серед натовпу почулись крики й плач. Боязкі жидки вейкали од страху, виглядаючи з вікна. Жидівки й молодиці мліли й падали на землю.

— Мучте їх! Ріжте! Катуйте! щоб вони почували, як їх мучать, — кричав Єремія і все крутився конем поміж рядками стовпів, де корчились в муках безталанні немирівці.

Кров дзюрчала, стікала патьоками на землю. На землі червоніли цілі калюжі людської крові. Жовніри баблялись в крові, неначе різники, навкруги обляпані кров'ю, замазані й забагнені червоними бризками. Єремія знущавсь над немирівцями і очевидячки милувався тією картиною, зганяючи злість. Очі горіли й світились якоюсь дикою веселістю, радісною помстою, неначе він бавився на пишному бенкеті, серед веселих гостей за кубком венгерського вина в руках. Якась сатаняча радість бризкала бризками з його здорових чорних очей, як він оглядав рядки покривавлених, порізаних своїх жертв, водив очима по обдертих спинах, по кривавих смугах, що висіли стружками та стьожками і досягали до землі.

• Предыдущая
• 44/67
• Следующая