Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 33

• Предыдущая
• 33/150
• Следующая

До лиха, ніколи не належав до тих, хто при кожній оказії клене «спідничане військо» й твердить, що бабам місце не в підпіллю, а в хаті коло печі, але, по совісті, таки не раз волів би обходитися без жіночої асистенції, хоч воно часами бувало й неможливе просто, — до найгнітючіших епізодів Адріянового підпільного життя належало прощання з Нусею, довголітньою його зв'язковою, її запухле червоне лице, її рот, що раз у раз загрозливо викривлявся, вивільняючи потоком нестримні, як блювота, ридання — і те, що вона йому тоді говорила, а він тупо мовчав, бо геть не мав чого сказати… Певна річ, він припускав, що подобався Нусі, — але ж, Боже мій, він узагалі подобався дівчатам: іще в гімназії йому до живих печінок допекло вислухати від них, який він подібний до Кларка Ґейбла, бо за те мав від хлопців у Юнацтві саму насмішкувату погорду й тим запекліше мусив виборювати в них пошану до себе як до рівного, а згодом і до ліпшого, — кидаючись зі зціпленими зубами на найнесамовитіші ризики і з усіх виходячи переможцем; Нусину примильно-кокетливу, «котусячу» манеру поводження довгий час приписував був її консервативному польському вихованню («кобєцосць пшеде вшисткім!») [13]та «фліртярській» вдачі, і щойно при тій останній сцені — довго вона йому на душі тяжіла! — вперше подумав, що жінка, либонь, узагалі нездатна жертвувати собою за ідею — за чисту, selbststandige [14]ідею, за ідею як таку, — а тільки за ту, котра втілюється для неї в коханій людині — чоловікові, синові, батькові — хоч живому, хоч мертвому… Адже ж і Гельця — попри те, що Гельця, звісно, була щось цілком особливого, це розумілося само собою, — але ж і Гельця пригналася в сорок першому зі Швейцарії додому, будувати Україну, достоту так само, як її тато, старий Довган — у листопаді вісімнадцятого, коли покинув родину у Відні й від самого Кракова добирався до Львова мало не пішки, щоб утрапити вже на останні бої — за Поштамт. І цілий вік потім мучився своїм спізненням — хтось би подумав, наші тоді не вдержали Львова не через те, що полякам прийшла підмога, а через те, що на бойовій лінії не було д-ра Довгана, якого навіть австріяки свого часу не змобілізували, бо мав плоску стопу… Двадцять три роки опісля Гельця також не встигла на найкращу частину — на Акт Незалежносте 30 червня, — зате встигла на все інше — на все, що настало потому, і не знати, коли тепер скінчиться. Так Що за свого старого Гельця, вважати, зреванжувалася, — Гельця завжди обожнювала батька…

Жінки!.. А проте мусив визнати, що в ділі всі вони, ті, з якими доводилося працювати, залишалися до кінця вірні й тверді. Менші ризикантки порівняно з хлопами — то правда: не пхалися на рожен без потреби, з самого голого азарту. Але суто інтуїтивно він довіряв їм більше, ніж чоловікам, — так, ніби їхня самопосвята для справи тільки скріплювалася самопосвятою для чоловіка, якого любили і яким пишалися, — і скріплювалася вже намертво, мов найвищої якости цементом. Адріян загалом не надто схвалював, коли колеґи заручалися або женилися; вважав, що тепер на те не час. Однак годі було заперечити, що жонаті боролися ніби з подвоєною силою. Ніби їхні жінки підживляли їх додатковою енергією. Як акумулятори.

Ця «Рахеля» — чи має вона десь нареченого або чоловіка?.. Чому вона взагалі не леґалізувалася, як майже всі жиди з УПА одразу по війні, коли ми переходили в підпілля?.. Та перша хвиля злеґалізованих, правда, мало не вся рушила на Сибір, подякували їм большевики за те, що помогли розбити німців! — пізніші вже були обережніші, воліли фальшиві документи й перехід на польську сторону, звідки можна було дістатись до Палестини; тільки про одного лікаря з жидів, «Мойсея», Адріян чув, що той відмовився виїздити і недавно згинув десь коло Львова при облаві — підірвав себе гранатою, коли оточили… Адріян дивився на непроникну спину «Рахелі» й почував, як його обволікає якийсь химерний жаль — трохи ніби як до загубленої дитини. Про українок у підпіллі так не думав ніколи, було-бо самозрозуміло, що наші дівчата нарівні з мужчинами борються й терплять за ту саму святу справу, а ця жидівочка тут за що?.. «Ходи, Галю, з нами, з нами, козаками, краще тобі буде, як в рідної мами…» Колись давно вони співали цієї пісні на студентській вечірці, і Юзьо-філолог запевняв, просто-таки божився «на цалеґо», наче в первісній версії мала бути не «Галя», а «Хая», «шинкарочка молодая», — і то вже аж згодом усна традиція переробила незвичне ім'я на фонетично подібне «своє», знайоме… «Прив'язали Хаю до сосни косами…» Підманули, забрали з собою — а потім прив'язали в лісі до сосни і підпалили сосну від самого низу. І вона кричала, і ніхто не чув. Як та вчителька, українка, яку совєцькі партизани-«мєдвєдєвці» прив'язали за ноги до двох нахилених беріз, а тоді пустили, — казали, правда, ніби котрийсь таки того не витримав і вистрілив їй у голову, вже напівроздертій… «Хто в гаю ночує, хай мій голос чує…» Яка в дійсності страшна пісня — тріщать дерева, і ти волаєш на поміч, а я нічим не можу тобі помогти, дівчино: тільки подбати, щоб завжди мала гранату на поясі, тільки навчити тебе висмикувати чеку зубами, коли тамті скрутять руки за спиною, — перш ніж вони здогадаються зашморгнути тобі голову назад… «Ой ти, Хаю, Хаю молодая…» Ні, а таки зле воно звучить — «Хаю», «гаю», — не спів, а задишка якась виходить: ха… га… гаю-гаю, зелен розмаю… В грудях мені посвистує, чи що… То певно, що «Галя» ліпше…

З того всього Адріян зрештою, непомітно для себе, заснув — і йому приснився «Роман». Такий самий, як був, у доморобному і з «емпешкою» на плечі. Начебто він, Адріян, знову йшов за ним лісом, слід у слід, тільки ліс був якийсь невпізнанний, свіжовмитий і просяклий сонцем, як отой гай-зелен-розмай у пісні, і «Роман» начебто щось дорогою говорив, але Адріян, хоч як напружувався, не потрапив розібрати жодного слова. Потім «Роман» зупинився й цілком виразно мовив: «Оце тут я живу»; Адріян роззирнувся — і побачив тісну й темну колибу, чи радше хату, в якій, крім образів на стінах і великого стола посередині («Роман» якимось чином опинився по другий його бік — не приступится), нічого більше не було. «А де твоя родина?» — спитав Адріян, міркуючи собі, що на будь-яку родину така хата з певністю буде замала. «Скоро прийдуть, — ухильно відповів стриманий, своїм звичаєм, «Роман», — скоро всі прийдуть». І попросив: «Засвіти мені свічку». Адріян здивувався: чому не засвітить сам, таже «Роман» не жид, а нині не шабас?.. Проте ніякої свічки на столі не було. З того сну він прокинувся з мульким осадом якогось невиконаного обов'язку — але одночасно і вперше нарешті нормально виспаним, одпочилим, аж зрадів: тіло знов поверталось до нього, і ця суто тваринна втіха затлумила собою непорозуміле враження від «Романової» просьби. Добре йому з тим вийшло; як завжди, мав щастя. Того-бо дня дещиця зайвої сили була якраз до речі.

Того дня помер «Явір».

Адріян уперше бачив, як людина помирає не в бою; чомусь це виявилось далеко тяжче. «Явора» мали забрати до лісничівки прооперувати, відтяти гниючу ногу, але він не дочекався операції. Коли обудився, чувся на диво добре, навіть сів на причі й усміхнувся, зовсім притомно. Прийшов «Орко» й мовив до нього щось підбадьорливе. «Рахеля» готувала тут-таки, в криївці, інструменти для операції — повертаючися з виходку, Адріян зупинився коло примуса і з голодною цікавістю реконвалесцента втупився в низеньку, подовгасту металеву скриньку, під якою гоготіло полум'я: вода в скриньці коливалася, і з дна на поверхню піднімалися, дедалі рясніше, сяйні іскорки бульбашок, обкипаючи вздовж по контуру загадкові металеві щипчики — трохи подібні формою до тих, що колись за столом у професорства Довганів подавалися до шпараґусів… Адріяна вразило це незвичне поєднання води й металу: він знав, як скипає вода довкола куль і уламків стрільна, як вони сичать, падаючи в річку, — а тут, навпаки, вода нагрівала собою метал, що був холодним, нагрівала поступово, неаґресивно, спроквола, і в тім проступала якась дивна гармонія, наче в музичному опусі, — стояв і не міг одвести очей. Ця картинка потім надовго вбилася йому в пам'ять — так само, як ніколи перед тим не чуте співуче слово, «піємія». «Піємія», псевдо смерти; одне з тих багатьох, які вона має — і міняє їх так часто, як сама схоче. Смерть: велика конспіраторка, от вона хто. Стільки зусиль докладається, щоб її розкрити, — а тоді виявляється, що вже запізно.

• Предыдущая
• 33/150
• Следующая