Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 51
- Предыдущая
- 51/150
- Следующая
Вперше в житті Дарина усвідомлює, що ніколи не намагалась уявити, — ніби тисячу разів проходила повз двері в стіні й ні разу не додумалась зазирнути всередину, — як, власне, жила її мати всі ті темні роки, що лежать нині в неї на антресолях, зв'язані в чотири пухлі папки з поворозочками. Як вона витримала, заморожена в своїй стрункій поставі Снігурки, — і всю ту батькову безнадійну борню, і гніт довкілля, підповзаючий під двері страх, бандитів у під'їзді, машини з червоним хрестом, Дніпродзержинську психушку, і потім майже три роки тягання по лікарнях із пропахлим сечею недобитком того, що колись було коханим чоловіком, — не знаючи ще тоді, що він не один такий, що інші також повзли в цей час по своїх сліпих завулках, необлічимою в темряві армією героїв поразки?.. А потім удруге вийшла заміж — і за рік розтовстіла, ніби обвалилася, навіть з лиця. Дядя Володя навчив її смачно їсти, відкрив у ній приспані кулінарні таланти, — в ті роки без батька не було їм де проявитися, вдвох вони з матір'ю харчувалися здебільшого вареною картоплею, Дарина її малою любила, та любить і досі — товчену по-селянському, з кисляком, з покришеною петрушкою (якщо є), які проблеми? У підлітка зовсім інші проблеми, і в дорослих дітей також, і з батьками завжди розминаєшся в часі. Та й узагалі, жити з кимось поруч — то ще не значить бути свідком чиємусь життю. Але як вона витримала аж до самої батькової смерти, що її тримало?..
Дарина ясно здає собі справу, що це питання має тепер прямий стосунок і до її власного життя: вона вчора теж зачинила за собою двері, яких ніхто не хапатиметься відчиняти, щоб дізнатись, як їй за ними ведеться, вона вже відчула вчора цей дотик порожнечі, подих одиночної камери, — коли, вийшовши від шефа, скупо сповістила своїм хлопцям, що «Ліхтар» закривається і що в запропонованому їй іншому форматі вона працювати не буде. (Про шоу «Міс Канал» промовчала!) Вона, звичайно, не сподівалася, що у відповідь хлопці негайно закличуть цілий канал до страйку (чи мо', десь у глибині душі — сподівалась-таки?..), та на каналі всі й давно вже чекали на якесь паскудство й томилися тим мутним жданням, навіть гумор у курилках робився все чорнішим і сороміцькішим, а поки тучі збирались на овиді, народ уже потихеньку й звалював, звільнявся, розлізаючись хто куди мов мишенята, — але її зачепило інше: як, поматюкавшись та повиливавши собі навзаєм жалі (бо це ж було їхнє спільне дитя, «Ліхтар», ними виношене й вичукикане, відбатований шмат життя!..) та порозпитувавши в неї, невже ж справді вона піде з каналу (і чи має на прикметі якісь перспективи, о, це їх цікавило найдужче!), — хлопці по якімсь часі, вона це відчула, — були вже не з нею, внутрішньо розступилися, випустивши її з захвату уваги: кожен уже мізкував над власними перспективами, над тим, у який бік гребти собі і що тепер починати з собою, а вона була вже поза межами кола — і стояла з закляклим на губах кривим осміхом недоказаного, як із колготкою, натягненою на одну ногу. (Вовчик, її рідний режисер од стількох років, — той і взагалі зробив неприємно заклопотане обличчя, ніби враз згадав про якусь важливу справу, коли вона сказала про бандитизм і блядство — що вона в тому участи брати не збирається, — і вона збагнула, що Вовчик залишиться, при всякому-будь власникові, й БУДЕ брати в тому участь, а на неї вже образився — за те, що вона НЕ, і що так із маху одбирала в нього можливість не почуватися при тому гівном: ну ось уже й є перша людина, що рада буде з її відходу, вмикаємо лічильника, хто далі?..) Ні, їй, звісно, не загрожувало картопляне пюре на обід і вечерю, — їй загрожувало тільки те, що чекає на всіх аутсайдерів: самотність. Сиди собі в хаті зі своїм хлопом (і ще дякуй Богові, що маєш доброго хлопа!) і гордо їж своє почуття правоти, хоч удавися, — а життя тимчасом мчатиме далі без тебе. Як тільки ти зникнеш з екранів, тебе забудуть, — і не таких забували. Це не кіно, дорогуша (як каже Антоша), не закинута на полицю «нєтлєнка», що має шанс колись іще вигулькнути на світ Божий, — це телебачення. Шоу маст ґоу он. А вона завжди була на людях і з людьми, вона любить людей і звикла до того, що й її люблять, — і як тепер усе це витримати, на самому лиш почутті правоти?..
І, майже несподівано для себе самої, не обдумуючи фрази — отак, як вихопилося, стрибком у воду, — Дарина питає в матері:
— Мам, а ти вірила в тата? Пауза.
— Я маю на увазі, коли його забрали?
Ні, мама її зрозуміла, — на диво, мама зовсім не заскочена таким поворотом розмови, це вона просто шукає слів, яких у неї нема напохваті, долає в собі якісь зашерети багаторічного мовчання:
— Я знала, що все, що він робить, — це правильно.
— І тобі від цього було легше?
— Хіба «правильно» — це завжди легко, Дарусю?..
Це звучить із таким усепроймаючим, задавненим сумом, що Дарина на хвилиночку ціпеніє. Хай із її матері й не героїня, але дурною її все-таки не назвеш.
— Hi. He завжди. Твоя правда.
Обидві мовчать, відчуваючи, що зайшли на незнайому територію, і вагаючись перед наступним кроком. Ольга Федорівна раптом тихенько сміється — здалеку, мовби справді з відстані тридцяти років:
— Знаєш, я тобі ніколи не розказувала… Коли Толя в Дніпродзержинську був…
— (Це «Толя» перепиняє Дарину, мов струнний звук: зазвичай мати каже «батько» або «тато», а тепер вона говорить про чоловіка, якого колись кохала, говорить не дочці, а дорослій жінці, а може, й собі самій): — Вдень, то ще можна було чимось голову затовкти, — на роботі екскурсанти спасали, та й продукти ж треба було добувать, то ж іще один робочий день тоді був — вистояти по чергах… Якось раз у неділю всі базари об'їздила, Житній, Сінний, Лук'янівку, Володимирський, — ніде м'яса не застала, порозбирали ще засвіт! А в тебе тоді недокрів'я було, лікарка в школі сказала, — (дивно, думає Дарина, сама вона нічого такого не пам'ятає, пам'ятає тільки, що місячні в неї почалися пізніше, ніж в інших дівчаток, і її довго гнітило почуття, наче вона з перших у класі раптом перейшла в останні, а коли нарешті «гості прийшли», на радощах похвалилася ще одній відмінниці, Оксані Караваєвій: «А я вже дівчина!» — а Оксана образливо засміялася й сказала: «То купи собі медаль»). — Треба було м'яса, хоч потрошку, хоч у котлетах із хлібом накрутить, а кругом самі пусті прилавки. Ще на Бессарабку дай, думаю, поїду. Приїхала, вечоріло вже — а там якраз зачиняють, прямо перед носом мені… Я припала до стіни, та як заплачу вголос!.. Це перший раз було, що я заплакала, а то, відколи Толю забрали, дуже довго плакати не могла. Як задубіла була всередині. А вечорами, коли вже все приберу, помию, — (пам'ять послужливо вмикає Дарині давно-забуте: вогкий дух прання в квартирі, пара од вареної на плиті білизни, запітнілі вікна в кухні й дерев'яний держак від старого сачка на метелики, що ним мама, з упрілим волоссям і блискучим од поту обличчям, як вантажник, перевертає у виварці спузирілі через верх горби простирадел, — чи вона навмисне мало не щодня тоді прала, щоб забутися?), — коли все чисто пороблю, а ти вже заснеш, — от тоді хоч на стінку дерися! І сну нема, не йде, хоч би як змучилася. Думаю, як би його ума не рішиться? То я собі таке придумала, — ляжу, заплющу очі й починаю собі в голові «крутить кіно». Уявляю собі, буцім би Толя вже вернувся, такий красивий, ще кращий, як був, і ніби Палац «Україна» відновили, яким він був спочатку, — так собі в уяві кожну ту паркетинку бачу, вони так лежали, як тіні, такий був химерний оптичний ефект… І Толі ніби на сцені вручають ордена, дякують йому за те, що врятував таке чудо, що це все його заслуга… Всі встають, аплодують, і квіти вносять кошиками, ставлять на авансцену, як після прем'єри, — а я сиджу в ложі, в вечірній сукні з голими плечима, Толя казав, що в мене брюлловські плечі і що такі плечі гріх од людей ховать, треба, щоб всі бачили… — (Дарина згадує мамину жовтогарячу сукню, таки справді з відкритими плечима — висока шия, висока зачіска, ще й дядя Володя її в тій сукні застав і, видно, теж вирішив, що нічого таким плечам пропадати дурно, — мама ту сукню була років із десять носила, на вісімдесят рублів у місяць із дочкою-підлітком не дуже-то навбираєшся…) — І так ото собі лежу і мрію, мрію, намріюю все таке гарне, як наслання на себе напускаю, — поки не засну… І добре ж знаю, яснісінько при тому тямлю, — Ольга Федорівна знову сміється, ніби звіряється з дитячих пустощів, — що я все це вигадую, що нічого того нема і не буде, — а все одно легше робиться… Такий, свого роду, наркотик.
- Предыдущая
- 51/150
- Следующая
