Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 70

• Предыдущая
• 70/150
• Следующая

До побачення, Юлічко (так і є, роззяви, — парочка молодят, баришня в нутрієвій шубці, прикипіли до шафки з совковим фаянсом, і Юлічка, як цербериця, стовбичить у них над душею, вдаючи гіда, а насправді пильнуючи, щоб чого не зцупили, — можна не затримуватись, якщо їм заманеться купити фаянсову лисичку-сестричку чи піонера в шароварах, Юлічка впорається й сама, вона здібна дівчинка, а ще як справді підучиться, то ціни їй не буде…). На ходу обіймаю одною заохочувальною усмішкою цілу їхню скульптурну групу нараз, і так вони мені й залишаються відбиті на сітківці всі трійко, з повернутими в мій бік головами, ніби збільшена копія якогось виробу Конаковського порцелянового заводу, — до побачення, до завтра, на фіґ, на фіґ.

…І тільки аж устромляючи в машині ключа в запалювання, помічаю, що руки мені все ще тремтять.

ХТО ТИ?..

Це вихоплюється з уст само собою, як видих. Наївно — на такі запитання відповідей не буває. Я навіть не знаю, чи «воно» одне, а чи їх цілий загін розглядає мене з якогось невідомого далеку в свої оптичні приціли. Досі були тільки сни. Телефонний дзвінок — це вже ближче, тепліше, як у дитячій грі. Вони підступають, стукають у шибку, сопуть мені в потилицю, в обличчя, з собаками, з вибухами, з автоматними чергами, прости їм, Адріяне. Брр. Ні, «тепліше» тут явно недоречне слово — яке в біса «тепліше», коли як снігом за комір сипле по хребту…

Я ще хвильку посиджу, подумки прошу «його»-«їх», сперши голову на покладені поверх керма кулаки. Не те щоб я боявся зараз вести машину. Я просто не дуже собі уявляю, як я буду оце знову вгризатися, мов тупий коркотяг, у змучену плоть цього збезумілого, дикоростучого міста, в запалий смерк і повзучий потік забрьоханих машин, крізь висипані обабіч вулиць замети брудного снігу, подеколи з закопаними в них автами, та заляпані відбитками вогнів баюри вздовж хідників, під вереск клаксонів у місцях утворення тромбів, од якого не раз хочеться заверещати самому, — і все задля того, щоб устигнути туди, де я буду брехати, щоб мені збрехали, щоб потім я міг збрехати вже в іншому місці й отримати за це гроші, — Господи, який маразм…

Господи! Ти бачиш, який я мудак, — я нічого не маю пред'явити Тобі на своє виправдання. Я не мучився безсонними ночами над тим, як змінити на краще цей світ, — хоча світ таки, бігме, покращав би, якби в ньому займалися сонячною енергетикою хоч на п'ять відсотків стільки, скільки газопроводами (так, наче той газ тектиме вічно! — з'їздили б до нас у Дашаву, подивились, який ландшафт лишають по собі виссані газосховища…), — але я не з тих, хто пробиває собою стіни. І життям за други своя я також не важив, один лиш раз дав по морді негідникові — на другому курсі, нашому падлюці профоргу, який уївся на найслабшого в групі хлопчину і на виїзді в колгоспі заганяв його так, що хлопця забрала «швидка», — хлопець виявився діабетиком, міг би з нами й не їхати, законно зіскочити, але соромився перед дівчинкою, яка йому подобалась, і коли його врешті забрали в реанімацію, я підійшов і зацідив тому капо-профоргові в морду, як кожен тої миті хотів, бо якби цього ніхто не зробив, ми б усі чулися співучасниками, — зате потім я не раз подавав руку іншим падлюкам, чудово знаючи, що вони падлюки, бо мене особисто їхнє падлюцтво в ту мить не зачіпало, а що ж може бути гидкіше за це?.. Будьте гарячі або холодні, але не літеплі, — так Ти сказав, Господи, а я стільки разів у житті бував літеплий, що самому противно. І хист свій, що в мене був, я спустив в унітаз, і ближнього не вмію любити як треба, бо стільком у житті недодав, що й не згадати, і взагалі, не так уже й певен, чи справді люблю людей — не друзів, не близьких, а людей самих по собі… Предмети люблю, оце правда. Люблю речі, створені людськими руками, — може, тільки це по-справжньому й заціліло в мені від фізика. Коли я відкручую накривку старого годинника, розклавши на підстелену бархотку, як колись дзядзьо, крихітні, досконалі, мов живі істоти, цвяшки, й бачу дбайливо примощений усередині, наче в гніздечку, розумний механізм, мене ніби торкає всередині теплою лапкою: ці речі ще живі, вони дихають — на відміну від тих, що серійною лавиною накривають нас сьогодні. І хоч сам я відмовився переробляти світ, я й далі люблю цю колись приручену іншими матерію, в якій іще можна пізнати згорнуту траєкторію чужої думки — як світло мертвої зірки. Золотий пилок, іскристий слід. Піт між лопаток на великій перерві…

…Дивись, показував дзядзьо мені малому, — прозоро-синя бабка, очеретина, сонячне плесо, — дивись, який бабка має досконалий фюзеляж, руками зроду такого не втнеш зробити!.. В старих речах ще можна пізнати цей самий захват, що звучав тоді в дзядзьовому голосі, — радість наближення людини до досконалости живих форм. Радість подолання хаосу. Коли всі ці речі остаточно вимруть, розсиплються, переселяться з антикварних крамничок у музейні барокамери, вкупі з ними зникне з нашого життя й ця радість. Тоді ми остаточно опинимося в дистильованому, мертвому просторі, заповненому зовсім іншими речами — ергономічними й безликими, як одноразові шприци. І що нам тоді лишиться, як не жерти власне лайно й кричати, що Бог умер?..

Господи!.. Нехай я мудак, нехай з усього, що Ти мені дав, я спромігся затримати в пальцях таку мізерію, що й згадувати стид, але якщо в моєму житті є якась правда, то вона в тому, що я їх не зрадив — нікого з армії тих безіменних майстрів, котрі з мурашиною впертістю, тихою сапою перетворювали світ і передали мені його таким, який я ще застав. Моя крамничка — це насправді мій спосіб той світ хоч трохи затримати, всупереч лавині. Мій спосіб бути вірним — хай теж по-своєму літеплий, теж мудацький, — нехай. Але принаймні в цьому — я не брешу.

І жінка, яку я люблю, — а Ти бачиш, що я її люблю, Господи, я нікого в житті так не любив, як її, і за неї справді міг би вмерти, якби до того прийшлося, — вона чує це в мені, оцю мою здатність — бути вірним. Може, через це вона мене, мудака, й кохає?..

Вбережи її, Господи, — що б не трапилося зі мною, — якщо зі мною справді має щось трапитись, і всі ці привиддя неспроста сунуть на мене зі своїх засвітів, мов протяги зі щілин, якщо вони заповзялися трясти мою душу (люблю як душу, трясу як грушу, казала мені маленькому бабця Ліна — чи то мама казала?..), аж доки та душа не вивалиться з тіла, як кісточка з плоду, — грець зі мною, будь що буде, тільки прошу Тебе, Господи, — вбережи цю жінку, бо я її люблю!..

Як дивно, мокро між пальцями… Невже я плачу?..

Підводжу голову. Стемніло, і небо над містом погасло, як екран велетенського комп'ютера, — зосталася тільки штучна нижня підсвітка, неоново-бліда заграва над дахами: нічна аура мегаполіса. І, на маєш! — просто перед машиною лягли на снігу через увесь колодязь двору два видовжені золотаві прямокутники — од вікна з квартири на другому поверсі. Як Божа усмішка, слово чести, як знак згоди… Якби оце зараз переді мною на капот спустився янгол у білому й заспокійливо покивав, мовляв, все в порядку, чувак, не дрейф, — я б навряд чи зрадів більше. Чомусь мене завжди хвилює світло, що падає на землю з вечірнього вікна, — наче обіцянка якоїсь солодкої тайни. Або образ із забутого сну. Я навіть своє троєщинське подвір'я полюбив, відколи в ньому з'явилось увечері мереживне світло від заґратованих вікон, і що в тім такого вже надзвичайного, здавалось би? А от же, горить-сміється, очей не відвести, — перекинуте на сніг, як церковний вітраж, високе золотосяйне вікно — неодмінно високе, як у церкві, і в старокиївських кам'яницях саме такі, і в наших львівських також, — і здається, ніби там, як на кіноекрані, зараз з'явиться жіноча тінь, відійде, знову вирине, замре, припавши до шиби, мов виглядаючи внизу когось невидимого… І немовби темніє крізь ніч на білих сходах до під'їзду разочок чиїхось слідів, і серце од того стискається чимось несповнено-рідним, — коханий мій дворик, ніким не любима київська сецесія доби цементового буму, — ні, все-таки міста, як і речі, теж мають душу, і всім поколінням варварів, своїх і прийшлих, її не витрусити…

• Предыдущая
• 70/150
• Следующая