Мати все - Дашвар Люко - Страница 35

• Предыдущая
• 35/72
• Следующая

— А тут двері… — наважилося дівча, показало на невеликі двері біля широкого, вкритого невагомим покривалом ліжка.

— А тут твоя ванна кімната, — Ангеліна відчинила двері й увімкнула світло. — Душова кабінка, ванна і туалет із біде. Що таке біде знаєш?

— Так, — розгубилося.

— Ну і що це? — глузливо посміхнулася нянька.

— Знаю… — голову опустило.

Нянька зітхнула:

— Ну, добре, дитино. Допомогти тобі речі у шафу поскладати?

— Дякую… Сама…

— От і добре. Обживайся. У ванній — рушники і халат. Піду Іветті Андріївні ванну приготую, а потім зайду.

— Коли? Скоро?

— А чому питаєш?

— Щоб устигнути… речі поскладати.

Нянька всміхнулася сумно.

— Ох, дитино-дитино… Хіба ж я перевірятиму? Як не поскладаєш, сама складу. Ти тепер — пані. Звикай. Зараз ванну хазяйці приготую і їсти тобі принесу. Ти ж бо не їла з ранку.

Рая знітилася, щоку до плечика гострого притулила.

— Та хай… Зранку вже.

— Яке там «зранку»… Принесу. Дивись мені, не засни голодною…

Нянька покотилася до дверей. Рая сіла на ліжко й завмерла. Ще хвилину тому обережно ступала за Ангеліною слід у слід, ніби за крок вбік — кара, із настороженою цікавістю роздивлялася те ліжко, шафу, щось середнє між кріслом і диваном, що звалося канапе, дзеркало… Дзеркало! І ванна своя? Біде якесь… Телевізор величезний. Хоча б не зламати, а то натисне не на ту кнопку… Музика. «Хоч би тітка скоріш пішла», — стрибали думки. Ох, вона тоді… У кожну шухлядку позаглядає! Перед дзеркалом покрутиться! Рожевих портьєр торкнеться. На світлині, що її пані показувала, вони здавалися такими прозорими, а тепер здаються такими цупкими — певно, бо ніч? А килим же який! Білий! І меблі всі білі лаковані… Провела долонькою по пухнастому покривалу. Озирнулася до портьєр. Ні! Рукою не дотягнеться, а підвестися і підійти — страшно. Заклякла на ліжку, тільки очі — то на шафу, то на туалетний столик, то на телевізор…

«Речі ж поскладати!» — згадала. Підвелася, насторожилася, ніби з кожного кута за нею камери стеження. Обережно відчинила шафу і розгубилася: це ж скільки нарядів треба накупити, щоб повна шафа…

Коли за десять хвилин Ангеліна вкотила до Раїної кімнати смішний столик на коліщатках, дівчина сумирно сиділа на ліжку. Тільки рука на подушці, ніби під нею скарб небачений.

Ангеліна підкотила столик до Раїних ніг, зняла серветку — чай, сир, джем, свіжа булка, бутерброди з салямі та шинкою.

— А чого сидиш як засватана? За подушку вхопилася? — здивувалася. — Спати хочеш?

— Ні…

Обережно прибрала руку з подушки. Посунулася, пересіла, ніби для більшої зручності, — а подушка тепер за спиною. Не дотягнеться до неї нянька.

— Як поїси, столик до стіни відсунь, а я ранком приберу. — Нянька скептично глянула на закляклу дівчину, пішла до дверей. — От горе…. Добраніч, дитино.

…Ангеліна давно вимелася, за дверима Раїної кімнати стихли звуки. Крізь прозорі — таки рожеві портьєри — місяць. Дівчина глянула на сервірований столик і раптом відчула, що страшенно зголодніла. Ковтнула слину, обережно обернулася до подушки. Простягнула руку і дістала з-під неї фото Платона. Закусила губку, поклала світлину на коліна, затамувала подих. Куди ж фото сховати? Чуже все. Тітка бігає… Красива пані, певно, у всі дірки заглядатиме. Перевірятиме, чи Рая охайна, чи гідна в цій красі залишитися. Куди б сховати, щоб не здогадалися… Озирнулася. Та куди ж?! Може, поїсти, а вже потім схованку шукати? Ні! Підвелася обережно. Пішла по кімнаті тихо. Спробувала поміж нових светриків покласти — не те. У шухляду туалетного столика… Підвіконня обмацала — нема й шпарини.

Задумалася. Опустилася на ліжко й обережно, щоб не зіжмакати, засунула фото під простирадло поряд із подушкою. Прилягла, поклала долоньку на цупкий папір, усміхнулася збентежено.

— Добраніч… — прошепотіла світлині. — Я тільки хвильку полежу з тобою поряд, а потім поїм… Зранку голодна… Поки їхали, малі всі бутерброди розхапали.

Крихітка Яся перед очі. Миколка з Андрійком, Едька-шалапут. Схлипнула. Кулачком сльозу втерла. Ох, забути би про нюні. Ох і справ же! Поїсти, виспатися, вдосвіта прокинутися, умитися, косу заплести красиво, надягти ту зелену кофтинку з Міккі Маусом… Щоб, коли її поведуть знайомитися з Платоном… Щоби він не перелякався. Не висміяв її. Бо Рая просто наяву бачить, як хлопець кидає на неї ошелешений погляд, обертається до красивої пані: «Мамо! Ти з глузду з’їхала?! Кого ти до нас привезла? Що це за нікчема дурнувата?!» А пані губиться, ручками розводить: «Платоне, синочку! Ти ж сам їй золоту любов передав! Сам казав, що сподобалася, коли я розповідала…» — «Ти інакше розповідала! Жени її! Жени!» — кричить хлопець. Пані прикладає пальчики до скронь, падає в крісло: ой, не можу! А хлопець тоді хапає Раю за зелений светрик, штовхає до дверей: пішла звідси, пішла, дурепо!

Дівчина схлипнула, підхопилася, побігла до дверей. Геть! Тікати, тікати! Вона зможе — вона ж від циганів утекла. За дверну ручку вхопилася, застигла. Тихо! Треба дуже тихо, щоб не побудити нікого. І вдягнутися… Курточка нова… У передпокої нові полуботки замшеві… Тільки тихо.

Ангеліна не спала — молилася.

— Господи єдиний-кріпкий! Ти всі гріхи наші бачиш. Заступися за дитину наївну, настав її на шлях істинний, відкрий очі її невидющі, щоби прозріла й отямилася… Не допусти гріха смертного. Покарай краще мене, Господи, бо така слабка й грішна. Й Іветту жалію: нема їй життя через те дитя хворе, і Платосика-янгола жалію, і Лідусю-бідасю, а дівчину ніхто не пожалів. Хоч ти. Господи, вбережи її, не занепасти її душу безсмертну, поможи. Господи. Поможи…

Так гаряче шепотіла, аж у роті пересохло. Перехрестилася, почовгала до кухні — води попити. На кухні й до Пресвятої Богородиці перехрестилася, склянку мінералки без газу видудлила, світло вимкнула, аж чує — шурхіт у вітальні.

Око примружила — цікава, — із кухні визирнула, й аж мінералка в животі забулькала. Темна постать майже без звуку вітальнею тиняється. Не інакше привид академіка до рідного дому повернувся. А й то! Такі справи… Тут тобі й мертвий у труні перевернеться. Прийшов, певно, дружині докоряти, що дівчину безневинну на поталу…

До стіни притулилася, причаїлася. Не треба Петру Григоровичу заважати. Святе діло, Божа справа! Хай до Іветтиної спальні йде! Хай їй привидиться, хай нагримає на неї вві сні… Може, хоч його послухає, відпустить пташку.

Очі заплющила, молитву зашепотіла. Розплющила й остовпіла — посеред вітальні стояли вже дві темні постаті.

Рая взяла з собою тільки золоту любов і курточку, щоби не задубіти. Притисла до грудей — тільки би ніхто не почув! Навшпиньки коридором до вітальні. Серце гупає, очі витріщила — хоч би не зачепити чогось, не побудити хазяїв.

У вітальні зупинилася: а двері де? Здається, треба стіл оминути, не наштовхнутися на розкішне крісло біля нього, а там уже… Перехопила в одну руку курточку і золоту любов, другу випростала вперед і раптом завмерла від жаху: рука торкнулася голої людської плоті, теплої, пульсуючої. Від несподіванки і страху відсмикнула руку, відсахнулася назад і була би впала, та хтось невидимий і сильний ухопив її за руку, притримав…

— Не впади… — Почула чоловічий голос.

Зіщулилася, несміливо вдивилася: її руку тримав у своїх долонях красивий хлопець із фотографії. Було геть темно, було страшно і соромно, та навіть у нічній пітьмі Рая бачила: у житті хлопець був у сто разів красивше, ніж на світлині. За коротку мить вона побачила все — і виразні очі, і правильний овал лиця, і довге волосся… Хотілося бігти, відштовхнути його й бігти, плакати, хоч очі — без того враз змокріли, по щоці потекла сльоза… Хотілося бігти, та хлопець тримав у своїх долонях Раїну руку, і вона боялася дихнути — не те що поворухнутися.

Хлопець усміхнувся якось дивно, наче вибачався, погладив долонею Раїну руку, відпустив.

— Я відчув тебе… — сказав тихо. — Зазвичай я відчуваю маму… А сьогодні… тебе…

Вона мовчала. Притискала до грудей курточку з золотою любов’ю — геть не знала, що тепер робити.

• Предыдущая
• 35/72
• Следующая