Мати все - Дашвар Люко - Страница 47

• Предыдущая
• 47/72
• Следующая

— Мене звати Ліда. Я сестра Платона. Ми зі Стасом… дуже раді бачити тебе тут…

— До столу, до столу! — заметушилася Ангеліна, і всі посідали б, як і планувала Іветта, та Платон раптом уважно глянув на Стаса, підійшов, усміхнувся щиро і сказав:

— Я — Платон, а хто ви такий?

Іветта зблідла. Ліда гарячкувала:

— Тохо! Це… — Ну прості ж слова треба сказати: «Це мій чоловік, я люблю його, ми живемо разом». А як сказати? Що, коли не жити їм разом? Після свінґерів так і не поговорили.

— Я Стас, чоловік твоєї сестри. Я люблю її. Ми живемо тут… неподалік. Заходь у гості! — сказав Стас так щиро і природно, що вразилася не тільки Ліда, але й Іветта з нянькою.

— Добре, обов’язково зайду, — кивнув Платон так просто, що Іветта рота роззявила. — А тепер запрошую тебе до себе в гості. Ходімо, Стасе?

— Ходімо!

Платон потяг Дезінфікатора до своєї кімнати. Жінки завмерли посеред вітальні й перезирнулися. Тільки Рая в неймовірній біло-блакитній сукні не побачила нічого надзвичайного. У душі свої страхи. Вона не бачила Платона майже добу: цілий день красива пані тягала її по лікарях, і ті обстежували дівчину так ретельно, ніби Раї завтра до армії. А навіщо? Здорова! Інше болить! Платон із неї очей не зводив, потім пані сама призналася, що він Раю полюбив і страждає, а він спав. Вона ж на власні очі бачила — спав собі. І пані раптом так дивно сказала, що, мовляв, ще подивимося, чи захоче Платон тебе. Раю, брати… І хіба не мука? Рая з рожевої кімнати вийшла, а тут та сестра його, що вона її циганкою про себе обзиває. І Платон… Оце ходить, наче і спить на ходу. І не глянув на неї. Хіба не мука? їй би сісти, так тепер до столу ніхто і не пнеться. Що робити? Добре, що нянька все бачить. Заметушилася, всадила дівчину на диван, до хазяйки побігла.

— Іветто Андріївно, хай Лідуся до них піде. Це ж — таке! Це ж після Петра Григоровича перший чоловік, який до Платосика…

— Мовчи! — так люто шикнула Іветта, що няньку паралізувало.

Ліда розгублено стиснула кулачки.

— Ангеліна має рацію, мамо… Може, мені…

— Усе буде добре! — Іветта посміхнулася грізно. — Ти краще, Лідочко, розпитай Раєчку, чи їй подобається столиця? Невже тобі не цікава свіжа думка? Ми з Раєчкою сьогодні цілий день у місті провели.

Це був наказ. Ліда ступила крок до дівчини, Іветта опустилася в крісло, учепилася поглядом у двері Платонової кімнати. Що там? План був простий і ефективний. Так простимулювати Платонову активність, щоб надвечір син потроху збудився і вкотре заговорив про Раю. Іветта була впевнена: у присутності всієї сім’ї хутірська Джульєтта не пручатиметься. Для того й покликала доньку з її Дезінфікатором. А Платон утік!

«Як же я не врахувала, що Платон ніколи не спілкувався з живим чоловіком?.. Крім Петра Григоровича…» — краялося серце.

…Стас і Платон, як два турки, сиділи на килимі, із відвертою цікавістю розглядали один одного. «На дурника не схожий, — думав Стас. — І на Ліду теж геть не схожий. Наче і не брат із сестрою. Очі розумні. Ще красивішим став відтоді, як я його бачив. Змужнів. Босий…»

— Чому ти босий? — запитав.

— Щоби жити, — розважливо відповів Платон, і тим намалював на серці Дезінфікатора великий червоний хрест вселенського милосердя. Пручатися зайве. Стас і не намагався противитися несподіваному дивному хвилюванню.

— А хіба… не можна жити взутим?

— Не можна.

— Фігня! — Стас завівся. Тут не було повітря, і, як і чотири роки тому, він раптом відчув скажену задуху. — Якщо ти взуєшся, то вийдеш звідси. Хіба тобі не хочеться вийти на вулицю?

— Ні.

— Чому?

— Ходити треба по землі, а на вулиці землі нема.

— То і не біда. Зате ходити зручно.

— Біда, — мовив Платон затято. Запитав: — А ти знаєш таке слово — «вісон»?

Дезінфікатор згадав про Шнітке, підозріливо насупився:

— Композитор?

— Вісон. Літера «В». Вісон — дуже коштовна біла чи пурпурна матерія. Була в широкому вжитку в Древньому Римі та Древній Греції.

— Круто! А ти…

— Чому ти не приходив раніше?

— Справи, — знітився. Перевів стрілки. — А он там дівчина…

— Рая.

— Рая? Авжеж.

— Ми одружилися.

— Коли?

— Вночі, але це таємниця. Мама наполягає, щоб я став на коліно, мав квіти й обручку. Я думаю, це зайве, але мама…

Мама?! Ох, Стасові та мама у печінках.

— До чого тут твоя мама? Ти — доросла людина. Сам повинен вирішувати. Ти дівчину хоч… любиш?

Платон задумливо кивнув:

— Я її відчуваю.

— Та ні, чекай! То дурня. Любов…

— Любов — ідея, — перебив Платон. — Любов існує незалежно від людей. Люди… Вони воюють, воюють, аби тільки захопити цей трофей — любов. А на війні справедливості нема, доброї волі нема — тільки кров. Поки хоробрий своїм життям торує шлях, підлота головний трофей уже за пазуху кладе. А хоробрий усіх переміг, до скарбниці дорвався, дивиться — трофеї всі такі дрібні та негідні. А щось же треба взяти. Не дарма ж воював. Не з порожніми ж руками з битви повертатися. Любов — трофей битви. Годі шукати гармонію. Краще відчувати того, хто тобі потрібен.

— Філософія… — пробурмотів Стас безпорадно.

— Так. Найголовніше філософське питання в тому, хто з двох у любові вважає себе трофеєм, а хто — завойовником. Часто ролі змінюються. Як і оцінка самого трофею.

Стас приголомшено дивився в глибокі сині очі, відчував — тоне. «Ну наплів — півжиття розбиратися. Мабуть, книжок начитався: справжнього ж життя не знає. Звідки йому?»

— А ти чим займаєшся? — щоб відволіктися від незрозумілої теми.

— А ти? — запитав Платон.

— Хлорку продаю, — усміхнувся Дезінфікатор.

— Ля три справи зробити мушу. А тоді помру, — й собі всміхнувся хлопець. На Стаса подивився зі здивуванням: — А ти вже три справи зробив?

Стас відчув: ще мить, і на очі навернуться несподівані дитячі сльози. Хмикнув, обійняв Платона.

— Я… у процесі. Ти… Чуєш, Платоне! Ходімо зараз до нас у гості. Ну! А хочеш, я тебе на руках понесу?!

Платон мить подумав, раптом упевнено кивнув. Уже підхопився, та двері рвучко відчинилися. Із порога сяяла Іветта.

— Вечеря чекає, хлопчики…

— Добре, — сказав Платон і пішов до вітальні.

Стас дивився йому вслід. Яка слабкість… Яка приголомшлива, зрадлива безпорадна слабкість у всьому тілі! Роззброїла — і не встати з того килима. Це через задуху. Тут повітря нема — тільки ідеї, що живуть… незалежно від людей. «Дідько, він нормальний… Нормальний і неймовірний, — застрягла зла думка. — Чому я не познайомився з ним раніше? Я би міг виколупати його з цього…»

— Станіславе, ми чекаємо тільки на вас. — Почув голос тещі. Поверх червоного хреста — чорна печатка. Не лізь у чужі хащі. То тільки сторонньому оку — хащі, насправді — режим. Колючий дріт по периметру. Тобі — зась!

— Іду, Іветто Андріївно, — відповів на диво слухняно.

Платон уже сидів за столом, дивився на Раю, ніби вперше побачив, усміхався.

— Раю… Ти мене відчувала? — спитав раптом голосно.

Дівчина знітилася. Знизала плечима. Поруч виникла Іветта.

Поклала вузькі долоні на плечі жертви, — план повертався у колію.

— Платоне, якщо ти весь цей час думав про нашу Раєчку і твоє рішення остаточне, то роби все шляхетно. Ти ж справжній мужчина.

Платон кивнув, рвучко встав, озирнувся, ніби шукав щось важливе. Наштовхнувся поглядом на ялинку, за мить відламав від неї густу колючу гілку зі скляним серцем, — гойдалося собі на гілці, горя не знало.

— Раю…

Він ішов до дівчини так, ніби поряд нікого не було. Іветта зблідла, нянька захрестилася, Стас насупився здивовано. Ліда стисла долоньки в кулачки: «Чудова вечеря, мамо! Усе прораховано. Те дівча ще не зрозуміло, що він хворий. Бачить тільки сині очі. Красивий. Ну чому ти такий красивий, Тохо?!»

Платон нікого не помічав. Босий, у костюмі, з метеликом на білій сорочині. Усміхається. Рая вчепилася руками в поділ сукні, очі з орбіт. Платон опустився перед нею на одне коліно. Насупився: чи все так, як треба? Усміхнувся і раптом став на обидва коліна. Простягнув Раї гілочку.

• Предыдущая
• 47/72
• Следующая