Мати все - Дашвар Люко - Страница 55

• Предыдущая
• 55/72
• Следующая

— Ще! Дай ще!

Ліда чогось знітилася, слухняно полізла за гаманцем… і раптом швидко повернула до фунікулера, ніби — сонце з хмар, ніби побачила — де на неї вже зачекалися.

«Тільки б він нікуди не зник! — захвилювалася. — Тільки б не зник!»

У подільському провулку в чорному пластиковому мішку просто на кучугурі сидів волоцюга. Примітив Ліду ще здалеку.

— А-а… Ліда.

— Хіба я казала, як мене звати? — підбігла, зашарілася. — А ти як? Я раптом злякалася, що замерз у смерть. Грошей треба?

— Давай, — усміхнувся. Виліз із мішка, на ноги зіп’явся, запнув на грудях добротне суконне пальто. Показав на нього. — А я собі у секонді пальта купив. На твої гроші.

— Не пропив?

— Обіжаєш!

— А як тебе звати? Я… вибач, що не спитала.

— Марк.

— Марк?

— Слухай, Лідо. У нас мовчазна згода: ти даєш гроші — я тебе слухаю. Тому не треба так дивуватися: у мене немає грошей тобі дати, щоб ти вислухала мої одкровення.

— Марк… Треба ж! Я можу безплатно.

— Я теж! Давай уже! Розповідай, що там у тебе знову трапилося.

— У мене? Нічого! У мене все налагоджується. А ходімо до тої батареї. Щурів-котожерів порозганяємо.

— Не можу. Маю бути тут.

— Навіщо?

— Закони реклами.

— Дурня!

— Технологія. Спершу людина бачить товар, за другим разом переконується, що він нікуди не зник і його легко знайти на тому самому місці, і тільки за третім тягнеться до гаманця. Ти ж знала, де мене знайти?

— Так. А нещодавно я навіть сподівалася від тебе допомоги. Одна дівчина… Їй потрібно було виїхати з міста, і я подумала, що ти міг би супроводжувати її.

— Я б не поїхав.

— Чому?

Чоловік усміхнувся, кивнув на чорний пластиковий мішок:

— А робоче місце?

Ліда збентежилася:

— Не розумію… Я б грошей дала, ти зміг би розпочати життя спочатку. Ти… Скільки тобі років, Марку?

— Двадцять сім.

— І мені, — вразилася. — Як же так? Ти… Чому?!

— Дивись не впади, Лідо. Давай уже свої гроші і коти звідси! — Марк загорнувся у чорний пластиковий мішок, упав на сніг.

— Дам грошей! Дам! А ти скажи чому?..

— От тільки без пафосу. Я тут не назавжди.

— Хіба?

— А ти думала!

— То чого чекаєш? Грошей немає?

— Для нового життя не гроші потрібні.

— А що?

— Поштовх… Хвиля…

Ліда безпорадно озирнулася, ніби її саму зараз накриє, нахилилася до Марка:

— Отут ти і подохнеш, чоловіче із дивним іменем Марк! Маркам тут не місце. Як Платонам, Іоанам й Іаковам! Тут виживають Сашки. Або Серьожки! А ти помреш на цій кучугурі! Прощавай!

— А гроші?!

— Пішов ти! — вона вже бігла геть.

— Ти невідверта! Невідверта і через те нещасна! — закричав услід.

Ліда зупинилася так різко, ніби наштовхнулася на стіну. Озирнулася, почервоніла до скронь. Похапцем дістала з гаманця дві по двісті гривень, поклала біля чорного мішка, прошепотіла зацьковано:

— Дякую, Марку… Ти ж… не зникай… Технологія…

Стас Скакун камінь за пазухою не носив. У Дезінфікатора принцип простий: що на душі — те й на язиці. У недвозначних, звісно, ситуаціях, коли на слово не відповідали агресією. Та що робити, коли в душі каламуть? За два місяці після пригоди в лісовому готелі ясності не додалося. Стас насторожено прислухався до себе. Дивувався без міри. Особливо, коли на старий новий рік завалив Ліду просто на підлогу у ванній кімнаті, бо жадання забродило всередині і вистрілило, як шампанське вино. «Я хочу її! — усвідомлював ошелешено. — Як?! Після її зради я хочу її?! Після того лисого виродка… Треба буде обов’язково вирахувати його адресу й підпалити йому двері. Козел, хай би його чорти!.. І та училка! Так мене підставили…» Стас згадував, хто підставив саму Ліду, кривився: така халепа вийшла, ще й грошей до фіга за ту халепу виклав! — спробував налаштуватися на позитив і конструктив, і вкупі вони врешті привели Дезінфікатора до парадоксального висновку: треба зробити дружині неймовірний подарунок і тим поставити крапку в новорічних жахах. Тим більше, вона вже сказала головне: «Не покидай мене…» Тим більше — скоро Восьме березня. Прекрасний привід!

Думка ця так запала Дезінфікатору в душу, що він одразу ж узявся мізкувати — який би сюрприз дружині зробити. І — отака дурня! — все подумки до лисого свінґера повертався. Сюрприз? Ну, приміром, заманити лисого до них із Лідою додому, зв’язати, накрити якоюсь ряднинкою, а коли Ліда повернеться, ряднинку скинути і хай буцає його ногами, аж поки не захекається. Чи піти у нічний клуб! На садо-мазо-шоу! І щоби голі дівки там привселюдно так підло над лисим знущалися, що навіть самі від співчуття до нього плакали б. А чи просто: йдуть вони з Лідою вулицею, а повз них на машині лисий їде, раптом машина його глухне, лисий виходить — бац! І вже не стоїть. Лежить. А той водила, що його збив, повз них із Лідою проїжджає і Стасові підмигує, мовляв — братан, як я його?! І нема виродка. Л чи купити, приміром, Ліді сто двадцять п’ять криваво-червоних троянд, покласти їх на стіл і власними руками всі до одної колючки обірвати, скласти їх гіркою і поклястися, що оце скільки колючок — стільки разів лисий пошкодує, що зґвалтував Стасову дружину.

«Ну… Квіти точно треба купити», — подумки означив програму мінімум на сьоме число. Уже зібрався їхати з дому, та Ліда раптом:

— Стасе, можна я сьогодні «тойоту» візьму?

— Навіщо?

— До пацієнта треба… За місто.

— За місто? Лідо! Звідколи лікарі вашої клініки їздять до пацієнтів додому?

— Практично ніколи. Виняткова ситуація. Мені треба… — Так непевно, що Стас аж насупився підозріло: «Ой брешеш, Лідо… Щось тут не те. У клініці службові автівки є».

— Ну добре. Бери.

Стас проводив Ліду, викликав таксі, та, коли сів у салон, щоб їхати на склади у Вишгород, раптом сказав:

— На Троєщину!

За квартал від батьківського дому попросив зупинити, пішов до галасливих бабів — упереміж із кавказцями продавали квіти, ховали їх від морозу у великі короби, обтягнуті плівкою. Усередині свічка горить — заупокійне видовище.

— Почім нині? — Показав на троянди.

— Двадцятка!

— Круто!

— А мороз! Мороз! Ніяк та весна не прийде! Двадцятка! — торохтіла молодичка в лижному костюмі.

— П’ять троянд! Сам виберу! — Стас простягнув лижниці сто гривень, заходився перебирати квіти. «Мама зрадіє», — подумав.

Стасова мама не чекала на сина.

— І з квітами? Синочок… Згадав-таки про матір!

Стас раптом відчув себе малим і безпорадним. Як у далекому дитинстві, коли точно знаєш, що винуватий, а пояснювати — зайве, однаково ніхто не зрозуміє.

— Завтра свято. Хочу тебе сьогодні привітати, мамо. А що, як завтра не зможу заїхати. Ти… будь здоровою… Не хворій.

— А в мене тебе і пригостити нема чим…

Лясь! Стас геть розстроївся. Спробував пригадати, коли востаннє заїжджав до матері — не згадав. Дзвонити — дзвонив: «Як справи? Добре? Ну й добре!»

— У мене, мамо, подарунок тобі простий.

— Ще й подарунок? Та навіщо ти тратився, Стасику?

— Нічого я не тратився, мамо. Ти витрачай! — Стас поклав на мамину долоню п’ятсот гривень.

Мама почервоніла, раптом радісно всміхнулася.

— Чобітки куплю…

Стас відчув, як совість підкотилася й ухопила за кадик — не дихнути.

— Ні, ні… Це тобі на всякі фінтіфлюшки. Свято ж, мамо! А на чобітки окремо. Ось! — Поклав на стіл ще тисячу гривень, побіг до передпокою, ніби у дупу припікало. — Я ще заїду. Заїду!

Вискочив, виматюкався — ну йолоп! — озирнувся і раптом повернув до сусіднього під’їзду.

— Інко? Добре, що ти вдома. Трахнемося?

Сумна Інка знизила плечима, мовчки пішла до дивана.

— Гей, сусідко! Ти чого? — Стас ішов слідом, на ходу розстібав штани. — Ти ж знаєш… Я тільки з порядними дівчатами… Мені перевірити треба… боєздатність…

— Завтра Восьме березня, — Інка сиділа на дивані, дивилася у вікно, ніби там сади райські.

— І що?

— Мені ніхто ніколи квітів на Восьме березня не дарував. Тільки у школі… Коли вчителі змушували хлопців гроші на квіти збирати.

• Предыдущая
• 55/72
• Следующая