Мати все - Дашвар Люко - Страница 61
- Предыдущая
- 61/72
- Следующая
— Сідай, дорогенька… — мила жінка вже підштовхувала Ліду до салону автівки.
За хвилину «волга» мчала гамірними вулицями, і, як в екран телевізора, Ліда дивилася у вікно, що показувало їй нове життя. Поруч із Лідою сидів немолодий чоловік зі скуйовдженою бородою, і все намагався приховати гіркоту, що лилася з його очей.
— Ось… ми вже й удома, донечко, — сказав схвильовано, коли «волга» зупинилася біля високого старовинного будинку на тихій подільській вуличці.
Двері відчинила молода, кругла, як сонце, жінка з рум’яними щоками. Сплеснула долонями, кинулася Ліду обнімати.
— Дитинко… Дитинко наша!
І було в її теплому тілі стільки доброти, що Ліда напружилася і прошепотіла:
— Здрастуйте… мамо.
— Ой, святі-грішні! — перелякалася та. — Ангеліна я! Нянькою тобі буду. А до мами зараз… зараз же підемо.
Великі апартаменти професорської оселі нагадали Ліді темний коридор, що вів до сирітського туалету, та десь там, у кінці, на неї чекала мама. І хоч події того дня остаточно виснажили дівчинку, вона йшла за нянькою і гарячково намагалася уявити собі: яка вона — її мама?
У спальні на високому просторому ліжку лежала бліда й утомлена, але дуже красива жінка з яскравими синіми очима і бездоганно укладеним волоссям. Ліда стала на порозі, витріщила очі. Жінка привстала на лікоть, усміхнулася, слабо простягнула до дівчинки руку.
— Лідочко…
— Ви моя мама? — видушила Ліда.
Жінка всміхнулася привітніше, кивнула.
— Мені б тільки одужати, Лідочко. І ми поговоримо…
Десь поряд заплакала мала дитина. Усі раптом заметушилися. Мама обернулася на звук до дитячого ліжечка, що стояло біля великого. Нянька обійняла дівчинку.
— А це твій братик, Лідусю. Платосик.
— Братик? — усміхнулася винувато. «От, значить, він який. Мама з татом його народили тільки задля того, щоб з Африки вирватися і мене забрати. І мама через нього геть хвора. А через мене мама ніколи не хворітиме, — затялася. — Я слухняною буду! Я так старатимуся! Так старатимуся…»
За тиждень, коли шквал нових почуттів і вражень залив Ліду по маківку і вона звалилася посеред літа з високою температурою, мама присіла на край ліжка у просторій світлій Лідиній кімнаті.
— Дорога моя дівчинко. Ми всі пережили страшні роки страждання, розлуки і горя. Домовмося, Лідочко, ніколи не згадувати про ті роки. Згода?
— Добре, — прошепотіла гарячими вустами. Завмерла. І все ж запитала: — Африка дуже далеко?..
— Дуже… — гірко відповіла мама.
До п’ятнадцятого березня дві тисячі дев’ятого року Ліда Вербицька свято вірила в африканські поневіряння батьків і в те велике жертвоприношення заради власної доньки. І ніяк не могла викреслити з пам’яті товсту Аську Авдєєву.
У храмі — ніби тисячі комарів загуло.
— Я… не Вербицька? — глухо прошепотіла Ліда.
Ангеліна не почула. З вуст прочитала. Захрестилася до Матінки Божої, заплакала.
— Вербицька… — видихнула.
— Африка…
— Не було! — Нянька ніби рубіж невидимий перетнула. Раптом заговорила жваво і гірко, ніби сто років чекала, щоб урешті зняти камінь із серця: — Іветта Андріївна… Як же вона дитинку хотіла! Божеволіла, так хотіла.
— Мама?
— Вона тобі не мама!
— Не мама?
— Дитинку хотіла! А ніяк. Усіх професорів оббігали, по закордонах шастали. Що тільки не робили — не виходило. Петро Григорович, царство йому небесне, вже так просив її: «Змирімося, Івушко! Візьмемо дитинку з притулку». А вона наче сказилася. Свого хотіла. Усе причину шукала…
— А я… Я звідки? Хто я?
— Вербицька ти, Лідусю. Вербицька. Іветта ніяк зрозуміти не могла: у кому причина? Вона безплідна чи в чоловікові проблема? Перевірити прагнула, а вона ж — сама знаєш! — як що задумає, то й не зупинити. І підклала Петру Григоровичу санітарочку молоденьку під бік. Грошей їй дала, щоб та на нічному чергуванні його звабила. А та — взяла та й завагітніла. Ох і лютувала тоді Іветта. Санітарочка до нас додому прибігла, грошей на аборт просила, бо бідна була та дурна, мабуть. А Іветта наказала, щоб народжувала. Отак ти й вилізла на світ божий, Лідусю…
— Ох, мамо-мамо… — прошепотіла Ліда. — За все тобі дякувати. Навіть народилася я завдяки тобі. — Замовкла. — А де мати моя… справжня?
— А хто знає?! Іветта їй веліла у пологовому будинку від дитинки відмовитися і їхати світ за очі. Грошей дала щедро, та і зникла.
— Як її звали?
— Олькою. Здається, Олькою, а прізвища не знаю. А тебе Іветта сама до сиротинця відвезла. І Вербицькою вона тебе записала.
— Навіщо мене з сиротинця забрали? Тата совість замучила?
— А тато хіба знав, що ти є? Не знав. Іветта сама все закрутила, сама й кінці у воду…
— Менше з тим. Навіщо мене забрали? Уже Платон був.
— А що, коли Платон — не Вербицький…
— Господи…
— Іветта дуже вже хотіла народити. До неї тих інтернів молоденьких бігало… На консультації… Віз із причепом. Хтозна. Може, один із них…
— Тато знав?
— Де йому що знати? Ясно, що не знав. А Іветта, мабуть, боялася, що дізнається. От і викрутила аферу — Петро Григорович до кінця своїх днів винуватим почувався. І перед тобою, і перед Іветтою. Вона ж красиво обернула. Сльозами умилася, сказала: «Знаєш, Петрику, не можу більше терпіти. Розкажу тобі правду. Знаю, що зрадив ти мене багато років тому. А санітарка від тебе дівчинку народила. І от тепер, коли в нас є синочок, я розумію, що треба відшукати твою доньку і забрати її до нас». Отакий диявол у ній сидить. Петро Григорович від тої новини за день посивів. Іветту святою вважав.
— Навіщо ж я їй всралася? — запитала професорська донька словами Васьки Авдєєвої.
— А хіба не ясно? Ти ж у тата перед очима — щоденне нагадування про його гріх. Та й сестричка Платонові. І нянька, і товаришка, і захист, а тепер уже й лікар для чада її неймовірного… Ой Лідусю, знала вона, що робила. Усе прорахувала.
— Тато мене любив? — раптом прошепотіла Ліда.
— Любив! Ой як любив! При Іветті не дуже вже показував, а сам зранку спочатку до твоєї кімнати заходив, щоб поцілувати, а вже потім вуса свої стриг! — захитала головою нянька. — Одна ти лишилася — справжня Вербицька. Кревна…
— Прощавай… — Ліда хитнулася, ніби хтось невидимий ухопив за плечі ззаду і смикнув вбік, пішла геть.
— Лідусю, Лідусю… — Нянька бігла за нею, хапала ротом повітря, та Ліда наче не чула. За хвилину захекана нянька зупинилася, із розпачем подивилася Ліді вслід і раптом повернула назад, до храму. Було про що Бога просити…
Ліда хлюпала по мокрому снігу навпростець і геть не знала, куди йде. Маршрути щезли, у голові — ніби хто з яскравим ліхтарем по закутках вештається. Найменші дрібниці з минулого, — багато років мучили, не мали відповідей! — в одну мить стали зрозумілими і такими гіркими, що Ліда відчувала ту гіркоту не тільки у серці — навіть на вустах.
Вона раптом пригадала: одного пізнього вечора — може, за півроку по тому, як покинула сиротинець, — попхалася до туалету біля кухні. Її гнав страх запісяти білосніжні простирадла. Перетнула темний коридор, велику вітальню, уже підійшла до кухні і раптом прилипла до дверей, бо почула, як у кухні мама свариться з нянькою. То була дивна сварка… «Ти просто невдячна потвора, Ангеліночко!» — спокійно і жорстко казала мама. «Ой, святі-грішні, — бубоніла нянька. — Оце мені найбільше подобається. Потворою обзиваєтеся, і тут же тобі — “Ангеліночко”». «Я вихована людина, Ангеліночко, — так само спокійно і жорстко відказала Іветта. — Моя мама без крохмального комірця із дому не вийшла б, а тітка завжди зверталася до прислуги тільки у пестливій і водночас зменшувальній формі. Тому ти для мене завжди будеш тільки Ангеліночкою. Навіть якщо я захочу тебе вбити».
— От і я — все Лідочка й Лідочка, — прошепотіла гірко. — І хутірська у нас… Раєчка. Усі — обслуга…
Згадка про Платонову ляльку розвернула Лідині думки, як невдаху на «Формулі-1». Хутірська… Так он чого Ліда так незлюбила її! Себе малу бачила — беззахисну, безпорадну, наївну. І тих надій за спиною — гора. А хутірська швидше зорієнтувалася. Їй тільки Платон потрібний. Вона заради нього не тільки власне дитя стратить, вона душу дияволу продасть. А Ліда… Ліда чого оце брьохає, як дурна?! Усе ж ясно. Стас. У неї залишився тільки Стас. Ліда схлипнула і побігла додому.
- Предыдущая
- 61/72
- Следующая
