Гра в пацьорки - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 24

• Предыдущая
• 24/29
• Следующая

Кожну мить, блукаючи нашим маленьким мiстом, я очiкувала на питання: «Дiвчинко, хочеш знiматися в кiно?»

Я знала, що вiдповiм не одразу. Дивлячись iндiйськi фiльми, я виробила спецiальний «чарiвний погляд», вартий майбутньої кiнозiрки - цим поглядом я маю подивитися на режисера!

Головне - не квапитись. Стоячи вдома перед люстерком, я тренувала цей погляд: заплющувала очi й рахувала: «Один, два, три…» i тiльки на п'ять повiльно пiдiймала повiки та округлювала очi до неймовiрних розмiрiв. От якщо я погляну саме так, кожен режисер одразу зрозумiє, що перед ним талановита актриса й справжня красуня. А головне, подумає вiн, як вона вмiє тримати паузу!

- Я знiматимусь у кiно! - повiдомила я усiм у своєму дворi.

Усiм - це моїй подружцi Ольцi, її братовi-близнюковi Сашку та Язикатiй Куцi (Кукою цю старшу дiвчинку називали вдома, а вже надворi до неї прилiпилося влучне прiзвисько Язиката).

- Та ти що?!! - захоплено вигукнули двiйнята та, немов флюгери, одночасно повернулися до мене.

- Ну то й що? - зневажливо знизала плечима горда Кука. - А менi мама незабаром купить золоту сукню!

Аргументiв проти золотої сукнi у мене не знайшлося, а Олька та Сашко з таким самим захватом повернулися до Куки:

- Ух ти! Справдi золоту?!

А я пiшла з подвiр'я на вулицю. Туди, де великою чередою бродили режисери. Я йшла i думала, що запросто зiграю i Попелюшку, i дiвчинку-розвiдницю, i Герду…

- Дiвчинко… - раптом почула я над своєю головою приємний баритон.

«Ось воно, почалося! Режисер! Нарештi… - промайнула думка. - Отже, не забути б про чарiвний погляд! Один, два…»

Я вiдраховувала митi й не квапилася пiдiймати голову. Ще, ще хвилинку i вiн помiтить, кого зустрiв на своєму режисерському шляху!

- Дiвчинко! - знову покликав голос.

«Яку ж роль менi запропонують?», - мiркувала тим часом я, не пiдводячи очей i рахуючи: три, чотири…

Ще мить i я погляну так, як дивляться красунi з листiвок, якi збирала моя мама. Ось зараз!

Мої щоки палали, дихання майже зупинилося, серце калатало так гучно, що я не чула вуличного гомону.

- Дiвчинко, - голос посуворiшав. - Та ти що, спиш на ходу?! Ну й дiти пiшли, нiякої поваги до дорослих! Паска добрячого на вас не вистачає! Як пройти до овочевого магазину?!!

- Ну що ви причепилися до дитини? - почула я iнший голос, i лагiдна жiноча рука погладила мене по головi. - Бачте, в неї щось iз зором? Бiдолашна дитина! I хто ж її так злякав? Може, вона сирота, може, їсти хоче…

- Бiжи, нехай мама тобi носа витре! I не тиняйся вулицями! - сказав хтось третiй. - А то бабай забере…

Потiм усi розiйшлися.

А я зрозумiла, що то був не режисер…

Я повернулася у двiр. Гордо обминула близнюкiв i Язикату Куку, що все ще обговорювали переваги золотої сукнi перед химерною мрiєю про кiно.

Я пiшла додому.

А вже перед дверима свого пiд'їзду озирнулася i голосно свиснула крiзь дiрку в зубах.

З голуб'ятнi здiйнялися голуби.

Близнюки i Кука завмерли й з подивом глянули на мене.

- Я знiматимусь у кiно! - ковтаючи сльози, впевнено сказала я i зникла у пiд'їздi…

Пiдкидьок

У мене була найзаповiтнiша мрiя: знайти пiдкидька. Адже мама категорично вiдмовлялася подарувати менi братика.

«Ну й не треба, - думала я. - Сама його знайду i принесу додому!»

Менi здавалося, що немовлята-пiдкидьки лежать на кожному кроцi,

на кожнiй лавi у парку чи на порозi дитячої лiкарнi. Про це колись менi прочитала жалiсну iсторiю моя бабуся. А ще я подивилася фiльм, який так i називався - «Пiдкидьок».

О, мрiяла я, мiй малюк, якого я знайду, буде рум'яним i розумним, вiн одразу обхопить мене за шию рученятами, а я понесу його не в мiлiцiю, а додому, мамi.

Ми купатимемо його, варитимемо йому кашу. А ще краще - я залюбки вiддаватиму йому свою порцiю, я ж все одно терпiти не можу манної кашi.

А потiм я гратимусь з ним у дворi на заздрiсть усiм, хто бавиться неживими ляльками.

Ось так я мрiяла, ширяючи очима по лавах, порогах i кущах - найпевнiших мiсцях знаходження самотнiх малюкiв.

I нарештi сталося диво! На мiськiй алеї я знайшла те, що так довго шукала. На лавi самотньо сидiла маленька дiвчинка з великим рожевим бантом на головi. Я пильно подивилась на всi боки: поруч нiкого не було.

Бiдна дiвчинка! I така гарненька! То ось, якими вони бувають, цi пiдкидьки… Як добре, що саме я знайшла її!

Я пiдняла малу. Вона була досить важка. Але я, пхикаючи та зупиняючись на кожному кроцi, понесла її додому. Дiвча посмiхалося i щось щебетало менi на вухо.

Я ледве дiсталася до нашого третього поверху i штовхнула дверi ногою.

- Мамо, мамо, йди швидше! Я знайшла дiвчинку! - радiсно закричала я. - Давай будемо її купати!

З кухнi, витираючи руки у фартух, вийшла мама.

- О Господи… - тiльки й змогла вимовити вона та повiльно опустилася на стiлець, тримаючись за серце.

Тут дiвчинка голосно заревiла й почала смикати мене за коси.

Мама швидко зняла фартух, вхопила її на руки i суворо запитала:

- Де ти її взяла?

Я пояснила. Мама разом з дитиною миттю вибiгла з хати. Я - слiдом.

На алеї метушилася якась жiнка, бiля неї зiбрався натовп на чолi з мiлiцiонером. Мама щось довго пояснювала i перепрошувала. Натовп гув, дехто смiявся, вказуючи на мене пальцем. Жiнка притискала до себе мого пiдкидька i сварила маму.

…Додому ми поверталися мовчки.

- Ну невже ти не розумiєш, - згодом сказала мама, - що малюки - не гриби, якi ростуть на кожному кроцi?

Я все розумiла. I, все-таки перед тим як ступити на сходи, зазирнула пiд лавку у дворi: може хоч там причаїлося нiчийне немовля?…

Льотчицi

- Будемо льотчицями! - беззаперечно оголосила моя найкраща подруга Олька. У мене перехопило подих: отакої, i чому ця чудова iдея не спала на думку менi?

- А що треба, щоби стати льотчицями? - запитала я.

- По-перше, не їсти багато солодкого, щоб тебе витримав парашут, а по-друге, треба займатися фiзкультурою. Наприклад, бiгати щоранку, - пояснила Олька.

Не їсти солодкого було важко, а от бiгати я погодилася. I ми домовились, що наступного ранку зустрiнемось на подвiр'ї.

А ще домовилися, що це буде наша таємниця, яку ми розкриємо аж тодi, коли нам видадуть лiтаки. Щоправда, де i хто має їх видати, ми не знали.

Уночi я майже не спала, увесь час намацувала пiд подушкою спортивну форму i мрiяла. Будемо льотчицями! Як це чудово: водитимемо великi бiлi лiтаки, а Язиката Кука у золотiй сукнi стоятиме внизу з роззявленим ротом.

…Ранок видався прохолодним. Але ж льотчицi мають бути мужнiми!

Ми перевдяглися в пiд'їздi в спортивнi костюми. Я навiть пов'язала нам на рукави батьковi пов'язки з написом «ДНД» (це означало - «Добровiльна народна дружина»), з якими вiн iнодi чергував у нашому скверi. I ми щодуху понеслись вулицею вгору - до рiчки. Бiгти було важко. Назустрiч нам по шосе мчали тролейбуси та автомобiлi.

- Чи обов'язково льотчицям бiгати? - iз сумнiвом запитала я, коли ми вже стояли на березi. - Адже ми будемо лiтати!

- Бiг гартує силу волi! - вiдповiла Олька i раптом схопила мене за руку: - Дивись!

На березi стояв хлопець, а поруч з ним перебирала нiжками справжня… че-ре-па-ха!

Вона лежала на спинцi i намагалася перевернутися.

- Це твоя черепаха? - запитали ми.

- А то чия ж? - знехотя вимовив хлопець.

- А що ти з нею робиш?

- Експериментую: вона перевернеться чи вiддасть кiнцi…

- Якi «кiнцi»? Кому вiддасть? - не зрозумiли ми. Адже хлопець був рокiв на три-чотири старший за нас i виглядав бувалим.

- Ну… просто здохне чи нi… - крiзь зуби пояснив вiн.

- I тобi не шкода її?

- А чого ж? Черепах на свiтi багато…

• Предыдущая
• 24/29
• Следующая