Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 14

• Предыдущая
• 14/46
• Следующая

необхідне. Старий пішов на мене, намагаючись випровадити за двері.

-То чого ж ви хочете? - вигукнув я. - Невже ви ніколи не допомагали ближнім?

Ця думка злякала мене самого. Якщо вона була тут - така маленька і слабка, - її

теж могли так само виставити за поріг.

Старий перезирнувся зі старою.

-Допомога ближньому не входить у наші звичаї… - сказав він. - Проте виняток,звичайно ж, був… Одного разу…

Я затамував подих. Можливо, зараз я щось дізнаюся про неї? Але старий говорив

зовсім про інше:

-Ну гаразд. Ви можете залишитись. Якщо розкажете нам щось цікавеньке. Ніч

занадто довга, а в нас - безсоння…

Я полегшено кивнув і почав стягувати мокрі чоботи.

Стара незадоволено заходилася накривати на стіл: поставила каструлю з вареною

картоплею, поклала кілька дрібних рибок і безформний кавалок житнього хліба. Старий

підклав до каміна дров. Я намагався їсти повільно, щоб розтягнути час, зібратися з

думками. А ще я розмірковував про те, чим її привабив цей острів? Назвою? Жагою до

пригод? Можливістю відпочити від повсякденної маячні? З хвилюванням вирішував, як

розпочати пошуки, як заговорити про те, заради чого рушив у цю жахливу подорож.

Я ледве встиг допити останню краплю чаю, як старий зі старою всілися навпроти

та, ніби за командою підперли жилавими кулаками свої зморщені обличчя. Вони не

жартували. Вони приготувалися слухати. Клятий острів!

Я глибоко вдихнув і видихнув… Про що їм розповісти?

За вікном тривала війна дерев, гілки настирливо намагалися розтрощити скло.

Я почав говорити. Розповів про те, де і ким працюю, хто мої батьки, які книжки

люблю читати та які передачі йдуть нині по телебаченню. Це їх не надихнуло. Старі

засовалися на стільцях і незадоволено перезирнулися. Я поквапився продовжити.

Повідомив про результати останнього футбольного матчу, пояснив теорію Дарвіна про

походження людини і дещо із законів фізики. У мене було відчайдушне сподівання, що

господарі нарешті заснуть. Але вони сиділи, похмуро і злобно втупившись у мене. Від

їхніх поглядів у мене лопалися очні судини…

-ТА говорила складніше, - пробурмотів старий.

-Хто? - не втримався я.

-Ніхто. Продовжуйте. Або забирайтеся геть! - втрутилася стара.

Довелося змиритися і продовжувати. Тож я безтямно почав переказувати вірші

Превера. Вийшло ще гірше, ніж закон Ньютона. Однак, на щастя, дивні господарі почали

клювати носами. Я поглянув за вікно - там уже сірів вранішній серпанок.

У мене з’явилася змога роздивитися довкола. Кімната була простора, у ній приємно

пахло деревиною та зіллям, тихо потріскували дрова в каміні. Два ліжка біля стіни,крісло, широкий стіл, стільці - все було виготовлене з добротного дерева. Нічого зайвого.

Тільки один із кутків був завішений легкою тканиною, за якою тьмяно світився вогник. Я

обережно підвівся зі стільця. Цікаво, яким богам моляться ці відлюдники?

Тихо відсунув завісу. Над свічкою на великому цвяху висіла блакитна стрічка…

Я впізнав би її серед тисячі інших! Я навіть здогадувався, як вона може пахнути -

лавандою, а точніше - лавандовим шампунем…

Холодна та чіпка стареча рука вп’ялася в моє плече. Яз огидою відкинув її, ніби це

був павук або гусінь.

-Забирайтеся геть! - Очі старого випромінювали лють.

-Що це? - запитав я, вказуючи на стрічку.

-Геть! - Він старанно розправив тканину, і блакитна стрічка згасла…

-Але куди мені йти? Здайте мені куток на пару тижнів. У мене тут є справи…

-Ви поганий оповідач, - стишив голос старий. Ідіть до сестер. Це за кілометр

звідси на захід. А нам квартиранти не потрібні!

Добре, хоч мої чоботи просушилися! Я взувся, підхопив валізу…

Принаймні я знав: ВОНА була тут.

Можливо, на цьому острові відшукаю когось більш приязного до мене. Я вийшов і

занурився в молочний туман. Дерева припинили свою бійку. Повітря було просякнуте

духмяним запахом вирваної з корінням трави. Чомусь у мить смерті рослини пахнуть

особливо гостро…

Я несподівано подумав про те, що мало знаю. І це видалося мені дивним…

Перед тим як постукати в двері наступної будівлі (це був охайний котедж із

веселенькими фіранками), я вмився біля джерела, так-сяк подер щоки бритвою. Безсонна

й безтямна ніч далася взнаки: я ледь пересував ватяні ноги. Було вже зрозуміло, що

готелю тут ніколи не було. Будинки розміщувалися далеко один від одного, і люди були

відокремлені не тільки через брак будь-яких ознак цивілізації- телефонного зв’язку, радіо,телебачення, а й самою природою. Аби потрапити до котеджу, я здолав кілька великих

пагорбів і дві лісосмуги.

Отже, я поголився, зняв краватку (у цій глушині вона виглядала досить смішно) й

постукав у двері до тих, кого старі назвали «сестрами».

Вони справді були схожі. Дві жінки непевного віку, в однакових чорних сукнях із

білими комірцями, накрохмаленими з такою пристрастю, що на підборіддях обох дам

позначилися червоні рубці.

Доісторичні викопні вікторіанської епохи не відводили поглядів від носків моїх

чобіт. І так само, як і попередні аборигени, категорично відмовилися від грошей, а після

невеличкої паузи - і від можливості проявити милосердя до втомленого подорожнього.

-Ви ж чоловік!-сказала одна, не піднімаючи очей.

-Ми відвикли від чоловіків! Ми вас боїмося! - додала інша.

-Але ж я зміг би щось зробити корисне… Принести води… Або ще щось… - почав

умовляти я, пригадуючи умови старих.

-Ми все робимо самі, - заперечила одна.

-Але, - підхопила інша, - ми любимо співати. А пісень не знаємо. От якби ви

поспівали нам щось…

«Цього ще бракувало - співати церковні псалми, - спересердя подумав я,-та це

острів якихось божевільних!»

Але мій погляд уже проник до кімнати - в куток, до свічки (такої самої, яку

старих!), до предмета, котрий вимальовувався над тьмяним вогником. Тривога охопила

мене й змусила покірно кивнути головою.

У будинку сестер я перебував майже добу. Зранку я просто влігся, не знімаючи

одягу, на тапчан у передпокої і прикинувся, що одразу заснув: не викинуть же вони на

вулицю втомлену сонну людину! Прокинувся аж на ступного ранку від неприємного

відчуття, ніби на мене хтось дивиться. Жінки в чорному справді стояли наді мною. Ледь

я поворухнувся, вони поквапилися опустити очі додолу.

-Можете поїсти, - сказала одна. - Там, на столі, молоко й сир.

Усе повторилося. Я повільно їв, розуміючи, що співати мені все ж таки доведеться

-було очевидно, що жінки очікують від мене концерту. А я розмірковував про одне: як би

зазирнути за завісу. А після того як доїв останні крихти, став нервово вирішувати, що ж

вона

хочуть від мене почути.

-Тепер співайте! - наказали вони.

Я ледь пригадав слова гімну моєї країни.

-Не те… - пробурмотіла одна.

-Не те… -луною відгукнулася друга. - Таких пісень ми не любимо. ТА співала

інакше…

-Та про кого ви всі говорите, чорт забирай! - не втримався я. - Кого ховаєте на

вашому клятому острові?!

Отут обидві здійнялися наді мною, немов чорні акули. Гострі леза краваток

зблиснули, сестри загрозливої ошкірилися:

-Геть звідси!

Але я вже не міг стриматися. Тож схопився й кинувся до кутка, відсмикнув завісу

імпровізованого алькова й приголомшено завмер: над свічкою, на такому самому, як і в

старих, гачку висіли… ЇЇ босоніжки.

Старенькі, з потертими тоненькими ремінцями. Я не міг помилитися! Босоніжки -

не стрічка. Я чітко пам’ятав кожну впадинку на тонесеньких кісточках її ніг і ці рожеві

ремінці, що охоплювали їх! Я різко повернувся, жадаючи пояснень, і… наштовхнувся на

дуло рушниці, спрямованої мені в потилицю…

• Предыдущая
• 14/46
• Следующая