Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 30

• Предыдущая
• 30/46
• Следующая

щоб упіймані не втекли. Я здираю з себе тисячі кайданків, але їх так багато. Деякі -

відриваються з кров’ю… І я біжу.

Біжу в свою кімнатку на нову зустріч. Я боюся, що вони можуть скінчитися… Я хочу

зрозуміти, хто я. Хто я… Хто я… Хто я…

…Стою біля вікна, вдивляюся в садок. Чую, як тихенько прочиняються двері. Не

хочу й не можу оглядатися, мене ніби заціпило. Перед моїми очима приємна картина: за

вікном цвіте бузок. Рясні квіткові хащі нагадують розворушені хмари грозового неба.

Синя, блідо-блакитна та чорнильна піна невагомою масою здіймається над насичено-

зеленим, ледь помітним листям. У повітрі висить дощова мжичка - ще не дощ, але щось

дуже подібне до того - легка, прохолодна пелена, наелектризована та волога, котра

посилює запах квітів і осаджує розпечений пил.

Я дивилася за вікно, і мій відбиток у склі викладено квітами та листям, ніби на

«їстівних» полотнах Арчибальдо.

-Чудовий пейзаж, чи не так?- почувся з-за спини чоловічий баритон.

Я не обернулася. Цікавість до чоловічих баритонів згасла в мені дуже давно.

-Можливо… - знехотя відповіла я. Щойно тут перебуло десяток людей - медсестра, санітар, нянечка, головлікар…

Це був ще один. Хтось із цікавих, хто прагнув поспілкуватися. Алея цього не хотіла.

Доведеться постояти край вікна, поспостерігати, як почнеться дощ…

-Це ваша улюблена погода? - знову запитав голос.

-Не знаю… - Я більше нічого не могла з себе вичавити.

-А спілкуватися ви не хочете, - продовжував набридати невідомий співбесідник, -

тому що ви всіх бачите наскрізь…

-Не всіх, - виправила я, - але багатьох. Для цього мені навіть не треба обертатися.

-Невже? - здивувався голос. - Отже, я вам не цікавий?

-Аж ніяк.

-Ви завжди так ставитеся до людей?

-Не завжди!-Я розсердилася на себе через те, що невідомо чому продовжую

розмовляти. - Але, як сказала перед самогубством Вірджинія Вульф: «Бог відняв у мене

здатність любити живих людей». І… - раптом додала я, - плакати…

-Чи можливо продовжити цю розмову десь у кав ‘ярні? Рушаймо, поки не пішов

дощ?

О, я здогадувалася, що буде саме так!

-Ні, дякую. У вас приємний голос. Мені цього досить. Боюся, що в наступні п’ять

хвилин я занудьгую, і поставлю вас у незручне становище - просто встану й піду. До того

ж, я б не хотіла домальовувати до вашого приємного голосу рожеві щоки, безвольний рот

і м’ясисті вуха. Він засміявся.

-Нічого немає смішного! - сказала я. - Крізь обличчя найсерйознішого чоловіка

завжди проглядають риси хлопчика - того, яким він був у школі. Боягузтво, жадібність, заздрість, лінощі відбиваються в найменших зморшках, а потім -у найпідступнішу мить-

лізуть назовні.

-Аз жінками хіба не те саме?

-Не те. Навіть перший незначний досвід змінює обличчя. А другий, третій або

десятий - робить непізнаваною.

-І тому краще дивитися в скло?..

-Можливо… - нарешті посміхнулася я. - У склі я бачу лише бузок. А це так красиво.

-Невже вам так набридло власне обличчя?

-А хіба з вами такого не буває?

-Не буває…

-Ну от бачите! Це тому, що чоловіки люблять себе більше, ніж жінки! Їм у собі

подобається все.

-Ви собі набридли. Ви собі не подобаєтеся, - констатував голос. - Але ж ви нічого

про себе не знаєте…

Якби знали…

Я принципово вирішила не оглядатися. Мене на це не впіймати!

Голос за моєю спиною набув більшої зворушливості:

-Ти народилася в Італії 1525 року в родині Алессандро Гутті - хранителя бібліотеки

Палаццо Дукале - палацу Венеціанських Дожів. У тебе дві старші сестри - Лаура та

Вероніка. Твоє ім’я-Лукреція. Лукреція Гутті… Ви мешкаєте неподалік від Мосту Зітхань, котрий з’єднує Палац із будівлею міської в’язниці, у кварталі Костелло. У дитинстві ти

часто дивилася у вікно, спостерігаючи, як Мостом ведуть в’язнів із залу Управління

Законів. Вони тяжко зітхали, прямуючи до казематів, і ти без пояснень старших розуміла, чому Міст названий саме так. Більш за все тобі подобалося, коли батько брав тебе із

собою до бібліотеки. Ви перетинали майдан Святого Марка, підіймалися Сходами

Гігантів, ішли під прохолодними зводами галереї другого поверху й спускалися в

книгосховище. Кращої розваги для тебе не існувало! Поки сестри вишивали біля вікна, спостерігаючи за красенями-гондольєрами, ти гладила пергаментні сторінки давніх книг і

намагалася зрозуміти, що в них написане.

Одного разу, коли батько був дуже заклопотаний своїми справами, ти непомітно

вийшла за межі книгосховища й тихо попрямувала до південного крила, до Зали Великої

Ради. І зачудовано завмерла посередині, вперше роздивляючись полотна Тіціана,

Тінторетто та молодого маляра - Паоло Веронезе. До речі, тоді ти і не могла знати, як тобі

пощастило, згодом усі шедеври знищено пожежею, котра сталася кілька років по тому. У

кутку Зали, розписуючи колону, працював художник. Йому було років з двадцять, але тобі

він здався дуже дорослим і навіть старим. Адже тобі було лише дев’ять Ти стояла тихо-

тихо, але він відчув твою присутність і озирнувся.

«Вітаю вас, руда синьйорино!» - промовив він. -«Я - не руда!» - образилася ти. - «Ох, прошу вибачення, я не розгледів: ви - золота!» - засміявся він і знову повернувся до

колони. На ній одразу ж виник яскравий штрих. Такий яскравий, як колір твого волосся…

…Авжеж! Авжеж я пам’ятаю вологий запах вітру, що блукає в найпотаємніших

куточках мого старого міста. Скільки разів він зривав з моєї шиї шовкову хустку і кидав її

на середину Гранд Каналу! У роті в мене завжди гірко - я люблю розгризати стеблину

якої-небудь рослини, котра трапляється на моєму шляху. А рослин тут небагато. Та й ті

частіше за все ростуть у великих вазонах біля сходів і будівель. Сірий дощовий серпанок

майже завжди висить над мостами й каналами. Від того мандрівникам наше місто здається

похмурим, вологим і непривітним. Тут мало вільного простору, і вулиці такі вузькі, що їх

можна з’єднати руками.

Варто лише настати ночі, як усе перетворюється на золоте із чорним - це

надзвичайно красиво! Чорні рукави каналів, овальні мости, глибокі колодязі вулиць та

бані палаців обплутані золотими неводами місячного світла. На воді теж дрижить

золотава сітка.

Венеціанський місяць - справжній штукар! Він несподівано висвітлює деталі, котрі

були непомітними вдень. Засинаючи, я дивлюсь на стіну протилежного будинку - на ній

вимальовується філігранний візерунок. Ніби закопчений чайник подряпали золотою

голкою…

Ось чому я так полюбляю чорний колір! Це колір мого міста. Лаковані чорні

гондоли, чорні плащі-доміно, чорні шовкові мантильї на плечах аристократок. На цьому

тлі вигідно вирізняються простолюдинки, на них - рожеве з білим! Ось вона, справжня

демократія - наказ сенату про боротьбу із розкішшю. Багатство ретельно приховується. І

тільки під дахами палаццо панує червоне із золотим - кольори слави, волі й пристрасті!

О, моя Венеція! Геніальне божевілля зодчих Джорджо Массарі, Антоні да Понте,

Віченцо Скамоцці, Філіппо Календарів, П’єтро Базейо, Альфонса Альбергетті - кожен у

свій час кинув перлину в ці води…

…Мені двадцять. Я люблю стояти на Мосту Академії, дивитися на палаццо Фальєр.

Це зграбний маєток із двома бічними лоджіями. Він лишився в первісному вигляді з того

часу, коли в ньому мешкав дож Мартін Фальєр. Стоячи на мосту, я уявляю, як його вели

до страти… Бабуся моєї бабусі розповідала, що навіть стоячи біля плахи, він виголошував

прокляття городянам ледь стримувалися, щоб не впасти на коліна перед узурпатором. А

потім ще довго не довіряли кожному новому правителю…

…Сестри насміхаються наді мною: я відмовляю десятому залицяльнику. Після

• Предыдущая
• 30/46
• Следующая