Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 44

• Предыдущая
• 44/46
• Следующая

Мало хто витримує напруження, коли переходить межу своєї мрії. Хтось -

зупиняється й повертає назад, хтось - вважає, що вхопив Бога за бороду, і деградує, не

помічаючи цього, хтось - просто спивається, хтось перетворюється на клоуна… Не

метушись. Просто живи своїм життям і не приміряй чуже. Розумієш, кожен має прожити

СВОЄ життя. Брехня, коли, скажімо, жінка офірує собою заради родини - чоловіка, дітей.

Хоча в традиційному розумінні це вважається «великим жіночим подвигом». Чинячи так, вона не тільки грішить тим, що нехтує своєю дорогою, своїм покликанням і своєю, нехай

маленькою, місією на землі - вона підсвідомо, під маскою цієї жертовності руйнує життя

тих, у кому розчиняється. Це те саме, що кинути грудку цукру в спирт чи розсіл. Цукром

можна поліпшити тільки відповідне питво. І то - в розумних межах.

Кожен на цій землі п’є свою чашу. І ніхто зі сторонніх не знає - не може знати! - що в

неї налив Бог.

Тисячі й мільйони людей ніколи не замислюються над своїм призначенням. Хіба

може бути призначенням посада, статус чи амбіції? Чи є місією, скажімо, телевізійних

босів ошукувати людей ідіотськими серіалами? І при цьому з гордістю говорити про

рейтинги? Це - рейтинги людського глупства, яке вони множать. Це не призначення, а

злочин на кшталт злочину наркомана зі стажем, що присаджує на голку новачків. Чим

складніша людина - тим заплутанішим і незрозумілішим стає для неї її призначення.

Найзрозуміліші місії - вирощувати хліб, народжувати дітей. Решта потребує величезного

напруження розуму…»

-Навіщо мені це напруження? - вголос каже Хелена. - Я хотіла зовсім іншого -

готувати обіди, влаштовувати дитячі свята, плести чоловікові шкарпетки, підбирати

фіранки під колір шпалер, ходити на роботу й повертатися з кошиками продуктів,

купувати ялинку взимку і консервувати огірки - восени… Я хотіла жити, як усі…

«Брешеш! Безсоромно брешеш, дівчинко! Від народження ти - планета, яка не

потребує зовнішніх втручань. На цій планеті є глибокі сині річки, дикі ліси, невідомі

природі звірі, дивовижні метелики, прерії, гори, урвища. І якщо на цю планету прийде

бригада будівельників і почне корчувати твої сади, знищувати твою екологію, у тебе буде

один шлях: здохнути під своїми вимерлими деревами!»

-Але я там - зовсім сама…

«Знову брешеш. Адже ще вчора ти переконалася, що в тебе є принаймні десять, але

дуже надійних послідовників. Вони живуть на цій планеті разом із тобою. Можливо, їх

набагато більше, ніж ти бачила й уявляєш. Але скільки саме - то вже не суттєво. Важливо

мати цих десятьох…»

-Десь я вже таке чула… - промовляє Хелена.

З її порізаної руки тече червоний струмок. Кров.

Тепла і справжня. Як усе, що вона так любила раніше.

*

«Для того, щоб мати успіх, не треба мільйоні», варто мати десятьох, але вірних

послідовників…» Як вона могла забути? Так говорив один старий і втомленим

письменник-емігрант, кумир її юності, якого вона зустріла в кав’ярні «Closerie des Lilas»

на Монмартрі.

Тоді вона була в Парижі вперше. Зранку поважний ескорт - видавець та менеджер

тягали її по книгарнях, де вона презентувала свою книжку, вдень вона дала кілька

інтерв’ю, а потім, на хвилинку заскочивши до готелю, щоби переодягтися, помчала в

Латинський квартал на рю де л’ Ансьєн-Комеді до ресторану «Le Procope», де на її честь

було влаштовано вечірку. І замість вечірнього міста, що сяяло за вікном, їй довелося

розглядати портрети славетних відвідувачів цього старовинного закладу XVII століття -

Робесп’єра, Лінкольна, Вольтера, Дантона, Марата, Дідро та Бомарше… Вечеря серед

великих мерців, котрі дивилися на неї зі стін, та жваві ділові розмови, які їй доводилося

підтримувати, відбилися в її голові жорстоким дисонансом. І перший день минув під

знаком головного болю й розпачу. Проте зранку день належав їй.

Був початок осені - час, коли Париж звільняється від туристичної навали. Уранці

вона вийшла з готелю й пішла блукати вулицями, про які мріяла з дитинства. Паризька

осінь мала запах кави та круасанів. Вона спустилася в метро і безпомилково дісталася до

станції Abesses, потім пересіла на фунікулер. Париж сам вів її туди, куди треба. Її не

дивувало те, що вона не оглядається, не розпитує, не розгортає карту, як це роблять

туристи,-подумки вона прожила тут більшу частину життя, і тепер працювала пам’ять ніг, які несли її в потрібному напрямку. Від базиліки Сакре-Кер вона попрямувала по

Монмартру. Звідси місто мало затишний вигляд, не видавалося метушливим чи схожим на

той велетенський мурашник, про який її попереджали на батьківщині.

…На набережній Жемапп прямо на парапеті сидить група дівчаток-студенток у

вилинялих футболках. Вони втекли із занять бізнес-школи, п’ють пиво з бляшанок та

весело перемовляються, золоті відблиски води мерехтять в їхньому скуйовдженому

волоссі. Рибалки позакидали вудки в каламутну воду Сени і, як усі рибалки світу, з надією

втупилися в поплавки; під платанами на лавках дрімають пенсіонери; подекуди на газонах

ліниво розляглися чорношкірі нащадки «дітей квітів», вони покурюють цигарки й

споглядають, як від Арсенальської гавані відпливають катери та яхти. Таке ж затишшя в

Люксембурзькому саду, Пале-Роялі та Тюїльрі. Небо медове та синє, у повітрі висить

золотава осінь, зіткана із сонячних променів, легкий вітерець несе тротуарами перші

пожовклі листочки.

Час аперитиву, оскільки для коньяку ще не досить прохолодно, а для пива - не так

уже й спекотно…

Вчора співрозмовники сказали, що восени „під асфальтом Парижа криється пляжний

пісок» і всі темпи сповільнюються. Особливо це було відчутно тут, на Монмартрі, де

блукаючи численними вуличками і помітила вивіску «Le Rotonde». Сучасний розкішний

ресторан…

Вона подумала, що ще один день у компанії мерців вона не витримає, і тому,

поблукавши ще трохи, нарешті знайшла затишне місце - «Бузковий хутір»- кав’ярню, в

якій Хемінгуей писав «Фієсту».

Вона замовила каву. Вона намагалася, щоб її вигляд не виказував захоплену

неофітку. Але, як це з нею траплялося неодноразово - не тільки тут, а й у найбільш

непридатних для цього місцях, - потужна хвиля фантазій і слів посунула на неї. Слова

роїлися в повітрі й утворювали довкола такий щільний простір, що, здавалося б, вона

могла хапати їх із повітря просто руками, як фокусник, котрий витягає кролика з

порожнього капелюха. Так було завжди і всюди, але в повітрі Парижа це здавалося ще

природнішим. Вона дістала блокнот, не замислюючись, як виглядає в очах небагатьох

відвідувачів цього досить дорогого закладу.

-Після Хемінгуея їхати сюди, щоб сидіти в кав’ярні й писати, - не можна, а після

Генрі Міллера - неможливо. Здається, так казав видавець у фільмі Поланскі «Гіркий

місяць»…

Вона підвела очі. І не здивувалася. Перед її столиком стояв той, книгами якого вона

зачитувалася, - відомий письменник, що давно мешкав у Парижі, емігрувавши сюди з

країни посткомуністичного простору. Вона знала, що ось уже десять років, як він

ховається від журналістів і відмовляється від спілкування зі своїми колегами. Вона, звичайно ж, бачила його вперше. Але останнім часом події життя вели її тим шляхом, на

якому подібні збіги обставин уже не видавалися чимось фантастичним або нереальним. І

тому вона лише з цікавістю відзначила, що з вигляду він набагато старший і сумніший, ніж на обкладинках власних книжок.

-Я бачив ваше фото у вчорашній «Le Figaro», - продовжував він, - і був приємно

здивований. Виявляється, залізну завісу піднято й щодо літератури таких країн, як ваша.

• Предыдущая
• 44/46
• Следующая