Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 29

• Предыдущая
• 29/47
• Следующая

- Після тої пригоди став дід мій диваком і на дивакуватій жінці одружився. Привіз її невідомо звідки. Була вона нетутешньої вроди, з довгим білявим волоссям. І все в хаті сиділа. Казали - відьма. І дійсно, виявилося - відьма. Вчила нас зілля збирати. Я ту науку не запам’ятала. Проте, добре пам’ятаю, як ховали її. Діда тоді вже на світі давно не було. Лишилося чотири сестри, серед яких і моя мати. Зібралися тоді всі в хаті, поклали її на довгий стіл посеред кімнати і голосити почали, бо дуже її любили. Бабця до старості красунею залишалася, ніщо її не брало - ані час, ані робота. От лежить вона зі свічкою та складеними руками, ми, діти, в кутку принишкли, матері голосять, вбиваються, аж серце виймають. Аж раптом встає бабуся (а перед тим вона вже три дні мертва лежала), сідає, свічка на підлогу падає… Сідає і каже суворим голосом, таким, як завжди розмовляла: «Не голосіть так, бо не можу відійти!» І тиша настала така, аж чути, як у сусідній хаті Марка-вишивальниця останнім стіжком проколює похоронне покривало.

«От тепер добре…» - зітхнула бабуся і знову лягла. Не жива.

Кинулись згодом її виносити, а підняти не можуть! Десять здорових дядьків!

Покликали на допомогу, але ніхто не йде, бояться. Що робити? Побігли до попа, а той порадив у стелі дірку велику прорубати. Розібрали стелю, прорубали - пропала хата! Але тоді вже і двоє підняли її - легка була, мов, пір’ячко…

- То ви - відьмина онука? - пожартувала Єва. - А самі щось вмієте? Ворожити, наприклад? Чи передбачати майбутнє?

- А що його передбачати? - посміхнулася стара. - Його вже немає. Перейшли ми той кінець світу і самі того не помітили. І люди змінилися, і земля, і вода, і повітря. А ворожити… Не займаюсь я цим і не займалась. А що ти хочеш почути? - примружила очі стара, оглядаючи Єву.

- Не знаю… У мене все є! - сказала Єва і підвелася, звертаючись до супутників: - Певно, варто подякувати і їхати, поки за нами не прийшов наш приязний голова пан Петро. Я не збираюся гуляти тут три дні! Пішли шукати машину. Дотягнемо до заправки. А поснідаємо в дорозі.

Бабця, стиснувши губи, почала збирати зі столу кухлики.

Всі спроквола підвелися і рушили до машини.

Єва пішла вперед, вгрузаючи підборами в траву, Іван підтримав її під лікоть, але вона скинула його руку. Дан із Мією йшли позаду. Якби Дан міг чути з такої відстані, він би почув, як Єва сказала:

- Нічого не вигадуй! Вибач, я просто не можу спати сама…

…У неї зіпсувався настрій. Забруднений одяг, погана дорога, незрозуміла компанія, нічна балачка, і все, що трапилось потім… Боже, подумала вона, який жах, я падаю дедалі нижче. І навіть це відрядження - «до чорта на роги» - красномовно свідчить, що її відсунуто на другий план і не відомо, чи повернеться вона до свого кабінету і чи не сидітиме там якась довгонога білявка?

Вона йшла так швидко, ніби боялася не знайти авто там, де залишила вчора - біля сільради. Троє супутників ледь устигали за нею.

Машина стояла на своєму місці, довкола неї крутилися діти.

Побачивши незнайомих вони розбіглися, лишивши на запиленому склі непереможне слово з трьох літер.

Єва стерла його рукавом свого білого піджака (однаково його вже доведеться викинути), відчинила дверцята і різко повернулась, звертаючись до випадкових супутників:

- Панове, сподіваюся, ви вже приїхали. Наскільки я знаю, інших сіл не передбачається. А ми їдемо не розважатися, у нас робота. І ми вже, здається, добряче запізнюємось.

Всі троє розгублено поглянули на неї. Вона вдала, що не помічає.

Особливо намагалася не дивитися в Іванове обличчя.

- Дане, сідай на переднє! - скомандувала Єва. - І будь ласка, не сперечайся. Ми залишаємо своїх «любих друзів» тут. Кращого місця вони не знайдуть.

І вона сіла за кермо, грюкнувши дверцятами.

Дан знизав плечима й ніяково подав руку Іванові:

- Вона має рацію, - кивнув на авто. - Далі їхати нікуди… Можливо, на зворотньому шляху, якщо ви вирішите повернутися…

Що він ще міг сказати? Глипнув на Мію. Згадав, як вона спала біля нього, відвернувшись і скрутившись бубликом, мов кішка. Її підібрали, мов кішку, і, мов кішку, випустили в іншому місці. Чи знайде вона дорогу назад, чи шукатиме нову?

Дан махнув рукою і сів в авто.

Єва різко рушила. Так різко, ніби вони щойно пограбували сільрадівський сейф.

Дорога…

…Аугустина була археоптериксом.

Вона зрозуміла це тоді, коли, почухавши шию в тому місці, де розташоване горло, роздерла його до крові. В горлі було забагато голосу, він лоскотав її зсередини, хотів вирватись, скластися у слова… Тому вона його роздерла.

Але голос не вийшов, він згорнувся і впав у легені.

Адже голос і повітря, яке могло надати голосові політ, ще не могли стати оновленими: Аугустині виповнилося лише два роки. І вона ще не пов’язувала голос зі словами.

Багато років по тому, по якихось ізотеричних картах, зробивши безліч математичних дій (треба було складати, ділити, віднімати цифри року і часу народження), вона дізналася, що в найпершому житті була археоптериксом. Тоді відшукала його зображення у підручнику з історії та зрозуміла, чому роздерла горло до крові: у дивного птахозвіра були гострі пазурі…

Народилася Аугустина за два місяці до належного терміну. Але не тому, що мала негаразди зі здоров’ям, - Аугустина почула, що її кличуть! А тому вона так несамовито заборсалася, що мати не змогла втримати її в собі. Аугустина вилетіла на світ, як корок з підігрітої пляшки шампанського, і впала на кахельні плити, пролетівши повз злякані руки молодої медсестри. Можливо, вона зробила це навмисно - аби вилетіти у прочинену хвіртку і більше ніколи не повертатися. Так чи інакше, а світ зустрів її ударом…

Відтоді з нею траплялися суцільні проблеми. Вона не ходила, а літала (розбиваючи коліна й обдираючи лікті); не спала, а марила (прокидаючись від жахіть); не говорила, а промовляла (замість одного слова з неї виходила ціла історія); не билася, а вбивала (у дворі до неї боялися підходити навіть дорослі); не сумувала, а помирала (лягала в ліжко й схрещувала руки на грудях). Все в ній було із додатком «занадто»:

ЇЇ ДИВАЦТВА

…Аугустина вважала, що людина змінюється щоденно, з кожною, бодай однією, але новою думкою. Життя, насичене такими різними і новими думками, вона уявляла, як кардіограму - адже думки і зміни, котрі вони у собі несуть, є досить різні, високі і низькі, і вони то кидають, то здіймають людину, тим самим рухаючи її вперед. Коли ж вона навчилася вловлювати кардіограми оточуючих, то з розпачем чула тільки одноманітне інфернальне «пі-і-і-і-і…». Лінію смерті.

Вона лякалась, зачувши те «пі-і-і-і…» від величезної маси людей. Люди не думали! Якось в транспорті вона почула розмову двох охайних жінок середнього віку, котрі тридцять хвилин обговорювали шпалери: як вибирати, який колір, яка якість… Тоді Аугустина купила навушники і скрізь у них ходила, аби уникнути бездумного звуку…

• Предыдущая
• 29/47
• Следующая