Дві хвилини правди - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 39

• Предыдущая
• 39/47
• Следующая

Я подумав, що почуваюся щасливим. Так, щасливим. Адже небагатьом випадає перевірити себе таким чином після надто довгого часу зневіри та бездіяльності. Я обережно прибрав її руку зі свого чола, посміхнувся і поцілував трохи вище від зап’ястя. Вона теж посміхнулася і викинула закривавлену ганчірку в вікно.

Тепер нам не було вороття. За пару-трійку годин нас шукатимуть…

- Тепер нас шукатимуть. - Сказала Єва, кидаючи тривожний погляд на Івана. - А нам необхідно заїхати до лікарні, оглянути рану.

- Я в лікарню не поїду, - процідив той, тримаючись за правий бік. - На мені все заживає, як на собаці. Нізащо в лікарню не поїду!

- Про ножове поранення одразу повідомлять куди слід, - підтримав Дан.

Єва замислилась. На дорозі замаячив знайомий вказівник. Вона посміхнулась:

- Добре. Я знаю, що ми зробимо…

Вона поглянула в дзеркальце на Дана. І він непомітно кивнув їй головою.

Настав час денної кави. Марія внесла філіжанку і змінила майже порожню пачку вишневого тютюну на бергамотовий. Аугустина сиділа в напівтемряві, час від часу поглядала у шпарку між важкими оксамитовими фіранками.

Вона бачила людей. А за ними - коричневу смужку дороги між жовто-зеленим лісом соняшнику. Люди гули, мов бджоли. Дорога лежала розтоптаною, розпластаною шинами гадюкою.

…В полуденний час відчуття хаосу і безладу нестерпно її мучило. Його можна було порівняти хіба що з нічними жахіттями, які вона вбивала пігулками снодійного.

…В такий час її мучили грішні думки. Вона мусила любити людей. Але з кожним днем відчувала: це стає неможливим. Раніше вона намагалася вислуховувати всіх, хоча їй це було непотрібно: вона одразу могла сказати, хто перед нею, з чим прийшов і чи вартий допомоги. Проте давала можливість висловитись, оскільки знала: невисловленілюди - це як крик, замкнений в горлі, як міна уповільненої дії.

А слухаючи їх, доходила висновку, що мало хто заслуговує на увагу - все, що вони могли сказати, стосувалося мізерних особистих речей, жоден не був готовий змиритися і прийняти все, як належне. Тому вона залюбки лікувала хворих, однак розгублених не вислуховуючи. Вона знала, що половина з тих, хто витоптує траву під її будиноком, повернуті очами всередину себе, але, на відміну від неї, бачать там лише темряву. Були серед них і ті, хто приходив заради цікавості чи перевірити «яснобачення». Вона звикла і до цього.

Звикла і збайдужіла до розмов про себе, до газетних статтей, в яких її звинувачували у шарлатанстві. Сидючи в темряві (аби її не змогли зненацька сфотографувати), вона посміювалась над тими, хто приходив до неї під маскою прохача, намагався розкрутити на розмови, а йшов, мелодраматично витираючи сльози. Адже… посадіть переді мною будь-якого циніка - я говоритиму із ним десять, двадцять, тридцять, сорок хвилин, а в особливо клінічних випадках навіть годину - і під кінець часу, встановленого його мозковим центром, обіцяю - він заплаче. І це будуть нормальні солоні сльози нормальної людини, з якими вона згадає безліч знакових і забутих дрібниць свого життя. Але вона вже не могла приділити довгим розмовам ані хвилини, адже тепер лише констатувала те, що бачила, і - нічим не могла допомогти. То було найгірше. Згодом вона замислилась над тим, чи варто взагалі говорити людині щось конкретне і перейшла на метафори, сподіваючись, що тоді черга зменшиться. Однак цього не сталося, й Аугустина вже стала пам’ятником, проклявши той день, коли з її долонь полилося світло просто в тлусте черево сільського п’яниці, - воно нічим на те не заслуговувало…

…Серед жовто-зеленого поля вона побачила, що машина повертається…

Вона їхала швидко. Так швидко, що Аугустина не встигла зробити другий ковток. Від лискучо-білого панциря котилися барвисті, зустрічні, безладні, невпорядковані хвилі, більше схожі на вир. Аугустина простягнула руку над цератою, якою був накритий стіл, і на ній вималювалася дорога - розполастана гадюка з крихітним білим жучком посеред зелено-жовтих квадратів. Це було схоже на землю з висоти пташиного лету. Рука Аугустини тремтіла. Вона відчула, що кермо погано слухається її, що правий бік горить від болю, з лівої груді - витікає чорний струмінь гніву, а над усім цим незворушно висить куля холодного місячного сяйва. Аугустина обома долонями згребла всі ці відчуття у невидимий кавалок і піднесла до обличчя, вмиваючись і протираючи ним очі.

Коли машина під’їхала і зупинилася, вона вже знала, що робити.

Розпорядилася, аби хворого внесли в прибудову до літної кухні так, щоб цього не бачили інші, й попросила залишити її з тим чоловіком наодинці.

…Ми фарбували біле авто в жахливий брудно-зелений колір. У сліпе від старості віконце сарая заглядало тьмяне, запилине світло.

Але ми не могли робити свою справу на повітрі, на траві і на сонці, яке насправді не було таким запилюченим.

Аугустина заборонила виходити з хати навіть Єві, котра увесь час проводила в дальній кімнаті, де симулював Іван. Я кажу це без усякого кепкування, - перші три дні йому дійсно було зле. Доки не зійшла червона смужка з долоні Аугустини, яку вона приклала до рани першого дня. Тепер він лежав на білосніжних простирадлах, мов король, і рана танула на очах.

Аугустина наказала фарбувати авто пензлями, принесеними Марією.

Мені увесь час кортіло сміятися вголос, настільки це виглядало безглуздим, тим паче, що пензлі залишали по собі незграбні хвилясті мазки.

Це була прекрасна дурна робота, яку ми робили надто повільно. Зрештою, я мазнула його по носі і забігала довкруж авто, уникаючи помсти. Фарба з наших горе-пензлів розбризкувалась по стінах, а якось відро перевернулося і робота подовжилась ще на кілька днів. Але цього разу Марії вдалося купити три слоїки з жовтою фарбою. Все почалося спочатку. Тільки гірше. Адже зелена фарба ні за що не хотіла ховатися під жовтою. Аугустина час від часу з’являлася на порозі, хитаючи головою.

- Як ти гадаєш, скільки їй років? - запитав він.

Я показала кілька цифр: п’ятнадцять-тридцять-вісімдесят.

- А тобі?

Я показала те саме. І навзаєм він мазнув мені по носі пензликом.

Під вечір ми пахли розчином для олійної фарби, котрим доводилось змивати з себе сліди злочину. Злочин полягав у навмисному зволіканні.

Ми виходили лише тоді, коли Марія запалювала світло в залі, - це означало, що пора вечеряти і що натовп розійшовся. Але однаково ми заходили до будинку з «чорного» входу, ховаючись за деревами і оглядаючись, чи не стежить за нами хто-небудь. Ледь стримуючи сміх, притуляли пальці до вуст. Ще кумеднішим було спостерігати, як присутні за столом артистично затуляли носи, а Марія суворим голосом гнала нас під душ. Спочатку мене, потім його.

Вона простягала нам по згортку з одягом. Першого разу, коли я, постоявши під прохолодними краплями, витерлась і розгорнула його, у мене перехопило подих. Згорток виявився довгою груботканною сорочкою. Певно, це була річ з шухляди самої Марії, з якою вона не розлучалася і яку перенесла до хати своєї господарки. Таку саму сорочку вона видала і йому.

• Предыдущая
• 39/47
• Следующая