Мерці - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 24

• Предыдущая
• 24/32
• Следующая

— Петровичу, виручай! — залітали в його затишний кабінет молоді колеґи й кидали на стіл чергову теку із протоколами допитів. — Тут без ста грамів не розберешся!

— То наливай, — бурчав Ведмедик, розправляючи на столі газетку й занурюючись у читання, поки на столі з’являвся звичайний «міліцейський натюрморт» — банка огірків, півпляшки «Княжого келиха» та вбивчої сили зашкарубла палиця «сервелату».

— Оту-то «нестиковочка» сталася, — тицяв Ведмедик пальцем у якийсь рядок протоколу. — Я пригадую, того дня йшов дощ…

— Ну?

— От тобі й «ну»! А взяли його в чистих чоботах…

Покрути тут! — казав Ведмедик і неквапливо розливав горілку.

Віра справила на Ведмедика дивне враження: за симптомами в ній вбачалася людина, схильна до спонтанного злочину — нервова й неврівноважена. Але збивали з пантелику повна безпорадність в очах і якась хворобливість у всіх рухах. «Натискати» на неї Ведмедик не квапився. «Це міна сповільненої дії», — вирішив він і за своєю давньою звичкою почав здалеку — відвідав інтернат, підняв документи тої давньої справи про вбивство, що скоїла Вірина мати, приладнав «хвости» у вигляді практикантів зішколи міліції до всіх працівників відділу й урешті накреслив на шматку картону лише йому зрозумілу схему, над якою іноді дозволяв собі дрімати. Віру він залишив собі.

Судячи з медичних обстежень останніх років, міркував він, вона вважалася «без психічних зрушень», але за таку довідку можна було б запросто заплатити…

Можливо, напади тривали? Ведмедик вирішив покрутитися навколо аґенції, самотужки з’їздив за адресами всіх співробітників відділу, протоптав стежку й до Прес клубу. Він ні з ким не спілкувався, він просто «брав слід», як старий пес, і намагався сам із собою грати у гру «холодно чи гаряче?»

Схема, що була намальована різнобравними фломастерами, усе більше скидалася на заплутані дитячі каракулі…

Врешті Ведмедик вирішив знову викликати Віру до себе. Але зустрів її раніше на ринку під час обідньої перерви.

Відвідування маґазинів завжди викликало у неї запаморочення. Але холодильник кілька днів стояв порожній, і вона змусила себе вискочити до центрального ринку. Як це вже бувало не раз, вона одразу ж розгубилася у людському натовпі біля прилавків і забула, що збиралася купувати. Шалений вир облич, галасу, розмаїття товару поглинув її. Турбота про хліб насущний здалася абсурдною й несуттєвою. Люди навкруги прискіпливо щось вибирали, торгувалися, сварилися, продавці майже хапали за руки, пропонуючи «найкраще». Віра безтямно, як уві сні, ходила поміж рядами, аж доки на очах виступили сльози. «Не треба! Нічого не хочу!» — подумки відмахувалася вона від соковитих червоних помідорів, ніжно зелених хрумких огірків, солодких фіолетових слив, ніби вкритих сріблястим інеєм. Запашні домашні ковбаси викликали нудоту. Усередині смугастих кавунів причаїлася смерть — Віра ледь не скрикнула, кинувши оком на пурпурові шматки перестиглого плоду, схожі на мішанину вивернутих нутрощів. Відвівши погляд, вона одразу наштовхнулася на ці очі — прозоро блакитні, хитруваті, якісь котячі, без жодного виразу.

Вона одразу впізнала слідчого. Він стежив за нею — це було зрозуміло! Віра відчула, як зватяніли й підкосилися ноги. Тільки б не подивитися знову в його бік, зробитивигляд, що нічого не сталося, продовжу вати ходити рядами, накупити фруктів — нехай бачить, що вона цілком спокійна! Але контролювати себе вона вже не могла. Вона бігла серед юрми, розштовхуючи руками покупців, божеволіючи від жаху.

Це була справжня втеча, хоча їй здавалося, що вона ледь переставляє ноги. Нарешті ряди скінчилися й Віра опинилася на не менш галасливій вулиці. Зупинилася біля вітрини, зробила вигляд, що роздивляється виставлені в ній манекени у вечірніх сукнях.

У тонованому склі відбивалися силуети перехожих.

По той бік вулиці стояв той самий майор Чепурний.

Він дивився прямо їй у спину й жував гамбурґер. Його безбарвний погляд ніби говорив: «Ну ну! А що далі?»

Невпевненою ходою Віра пішла вулицею. Вона йшла, тримаючися прямо, ніби чекала пострілу в спину. «За мною вже стежать, — думала вона. — І, мабуть, не тільки зараз. Значить, усе з’ясовано, і в мене, так, як я й підозрювала, — роздвоєння особистости?

Я — вбивця… Тоді нехай це відкриється скоріше! Але ж… хто підвернеться наступним? Раптом Стас?..»

Ведмедик стояв на розі, дивився їй услід і дожовував свій гамбурґер. «Холодно? Гаряче?» — подумки посміхнувся він і вирішив поки що залишити Віру в спокої. Він дістав свій записник, відкрив його на потрібній сторінці й зробив тільки йому зрозумілий запис: «Квартира на Теремках — з’ясувати! Анатолій Сергійович (чол. Л. П.) — з’ясувати! Перевірити зв’язки З.».

Від гамбурґера не лишилося майже нічого. Криваву помідорну пляму, яка посіла почесне місце на рукаві сорочки, Ведмедик, як завжди, не помітив.День чотирнадцятий

Аґенція гула як розбурханий вулик.

Нова звістка потрясла відділ: у своєму помешканні знайшли понівечене тіло Заріни. Вона жила в мальовничому куточку столиці на березі річки.

Злодії якимось чином пробралися вночі до помешкання й витягли бідну жінку прямо з ліжка.

На упізнання до морґу викликали її співробітників.

Поїхали втрьох — Віра, Ліліана Олегівна та Володимир. Секретар лишився за кермом, а обидві жінки зайшли до холодильної камери…

Заріну важко було впізнати. Слідчий розповів, що тіло знайшли прив’язаним до стільця. Перед тим, як бідолашну вбили, вона зазнала жорстоких тортур. Віра ледь змогла глянути на посиніле обличчя співробітниці.

— Так, це вона… — прошепотіла Ліліана.

Віра, відчуваючи нудоту, міцно вп’ялася пальцями в руку начальниці і ледь трималася на ногах.

Коли вони вийшли з морґу й сіли в авто, з нею сталася істерика. Володимир повільно вів машину і зупинився біля кав’ярні.

— Треба трохи випити, — запропонував він приголомшеним жінкам.

Пили мовчки. Коньяк не діяв. Слів не було.

— Я боюся… — весь час шепотіла Віра.

— Я теж, — сказала Лілі. — Тепер нас троє. Гадаю, настав час захищатися, але ж — від кого?

— Треба скоріше йти у відпустку і їхати кудись подалі від усього цього, — сказав Володимир.

— До відпустки — тиждень, — зауважила Ліліана Олегівна. — Навряд чи нам дозволять піти раніше.

Треба допрацювати. А там — для вас уже є путівка на Канари, а Віра, як я й обіцяла, вирушає до Франції.

Нам не можна втрачати бадьорість. Пропоную ввечері влаштувати сабантуйчик — нам тепер треба триматися разом, а можливо, виробити спільний план дій на той випадок, якщо нас викличуть давати свідчення. Віро, зберемося у вас. Адже в мене чоловік, який не повинен нічого знати, у Володимира — хвора старенька бабуся — видовище не з приємних. Та й ми ніколи у вас ще не були. Запрошуєте?

— Будь ласка, — промовила Віра, хоча ця перспектива не тішила її. Вона одразу вирішила, що запросить у якості «групи підтримки» Альбика і ще кількох по друг — проводити вечір у компанії співробітників та ще й «виробляти план дій» їй зовсім не хотілося.

— Отже, домовилися. Увечері поїдемо до вас, — підвела риску Ліліана. — Нам треба триматися вкупі.

Нехай це бачать усі.

Вони ще трохи посиділи у кав’ярні і рушили на роботу. *

Увечері Стас вирішив зайти до Віри. Вона не давала про себе знати. Але згадка про ніч, яку вони так безглуздо і дивно провели разом, не давала йому спокою. Тремтячою рукою він натис кнопку дзвінка.

— Ви до Вірунчика? Проходьте, будь ласка! — збило його з пантелику запитання красеня плейбоя, що по хазяйському відчинив двері.

Iм’я «Вірунчик» різонуло слух. Він машинально пройшов до червоної зали.

— Альберт! — простянгув руку незнайомець. — А ви, мабуть, по роботі?

— Так, — підтримав розмову Стас. — А де господиня?

— Зараз має бути! Ось лишила мене на господарстві — намічається невеличкий сабантуй зі старими друзями, і ви — перший гість.

— Мене не запрошували, ви помилилися!

— Ні, ні, лишайтеся неодмінно! Ми завжди раді новим обличчям! До Вірунчика прості люди не ходять.

• Предыдущая
• 24/32
• Следующая