Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 23

• Предыдущая
• 23/49
• Следующая

Але як я мушу зіграти в неї? На це питання поки що не було відповіді. Знала одне: треба повернутися. Негайно. Бути поруч. І… зняти з себе ті рожеві окуляри брехливі рожеві окуляри, які досі були на моєму дорослому носі. Хто ті люди, що народили її?

Згадала посмішку жінки-«Весни» і засипане попелом підвіконня. Чорну постать в арці. Але більш за все мене хвилював той нічний візит і обличчя, повернуте до Місяця у вікні. Було в цьому всьому щось незрозуміле.

Певно, мені треба взяти ножика і безжально обстругати себе з усіх боків, аби дійти самої серцевини, самого початку того стану, який буває лише у дитинстві: ти без шкіри, ти сам на сам зі світом, ти любиш його, і тобі здається, що і він любить тебе. І навіть біль чи несправедливість сприймаєш як щось природне і лише дивуєшся тому, що і біль може бути невід'ємною складовою щастя, яке мусить бути трохи підгорілим, як манна каша в дитячому садку…

Корок на дорогах потроху розсмоктувався, і з наближенням до околиці спального району мене все більше охоплювало тремтіння, яке буває перед операцією.

Де вам зупинити? запитав водій.

Я вказала рукою тролейбусну зупинку.

Ви впевнені? здивувався водій. Я можу до самого під'їзду…

Ні, дякую. Хочу пройтись… сказала я.

Неприємності? чомусь запитав він, відраховуючи здачу.

Я стенула плечима і несподівано для себе запитала:

Ви пам'ятаєте, ким хотіли бути в дитинстві?

Він здивовано поглянув на мене в дзеркальце.

Юрієм Гагаріним! Тоді всі цього хотіли. А тепер мій син хоче бути менеджером компанії «Міцубіші»...

Я подякувала і вийшла з авто.

Щоразу, як наближалася до заповітного рогу, на мене навалювався страх не знайти цю, як сказав мій сьогоднішній співрозмовник, «лазівку». Тому так і спішила сюди без грошей і не переодягнувшись у сукню десятирічної давності. Навіть не зауважила, що на мені знову були джинси і легенький шовковий топ.

Загортаючи за ріг, пришвидшила кроки. Потім побігла...

…І пірнула в шквал болю. Навіть не звернула уваги на тимчасову втрату свідомості. Хотіла одного: відкривши очі, побачити перед собою старий двір у бузково-рожевих сутінках.

Відкрила. Побачила.

І жадібно вдихнула повітря, ніби випірнула з-під товщі води.

Вдалося…

…У квартирі йшла вечірка.

Навіть не встигла забігти до своєї кімнати, як мене запросили за стіл. Ще б пак! Як не запросити до компанії незнайому панянку, одягнуту, як заморська кінозірка!

Стіл вже втратив свою первозданність, але, як годиться, для мене знайшлася добра порція олів'є і шматок пирога з капустою. І склянка нудотно-приторної «Варни», звісно, теж.

Я накинулася на все це, мов вовк. Тільки зараз згадала, що не їла майже добу. А чашка кави, випита ТАМ на відстані тридцяти років уперед, не рахується!

Я сиділа, затиснута з усіх боків галасливими незнайомцями, наставивши вуха і набравши до рота води. Голоси чула, мов крізь вату, очевидно, так спрацював давно забутий приторний «шмурдяк» з красивою назвою болгарського містечка.

…а всю шваль вже повивозили за сто перший кілометр. Сам бачив, як повій саджали до «газиків» і «жучків». Ну, я вам скажу видовище! Вони верещать, ноги підіймають вище голови… говорив молодик з розпашілим червоним обличчям, що сидів навпроти.

Вся шваль лишилася там, де лишилася… тихо буркнув мій сусіда зліва.

Що маєш на увазі? нашорошився мій візаві.

Те, що чув. Уся, як ти кажеш, шваль лишилася у своїх кріслах. Місяць до Олімпіади, а вони, бач, уже місто чистять… Повії їм не догодили, навіть дивно…

Митю, замовч!

Це вигукнула жінка з високою зачіскою певно, дружина того «Миті» і досить виразно штовхнула того ногою під столом, аж стіл здригнувся.

Чому ж, нехай продовжує! образився молодик. Легко говорити, коли там не був. Я на відміну від тебе два місяці на будівництві олімпійського селища карячився і знаю, що кажу.

Він настромив огірок на виделку і смачно захрумтів ним, так, що бризки розсолу окропили моє обличчя. Жінка, що стояла біля вікна, перебираючи касети, повернулась в бік столу зі своєю реплікою:

А мені здається це правильним: нема чого повій і бомжів іноземцям показувати. Це все одно, що продемонструвати зад замість обличчя. Сором для країни!

Молодик навпроти мене налив і простягнув їй через плече чарку з горілкою:

Точно! Давай за справедливість!

А я за таку справедливість пити не буду… буркнув той, кого назвали Митею.

Тобі і не пропонується!

Хлопці, не сваріться! почувся жіночий голос з дальнього краю столу. Краще скажи, Павле, чи правда, що у Москві тепер пепсі-коли хоч залийся?

Ну, в нас на вокзалі її бабки теж продають. По десять «ре» за пляшку… промовив хтось.

Так то ж на вокзал треба їхати… підхопила жінка з касетами.

Так, люди, пепсі-кола є, поважно сказав Павло. Коли ми працювали, нам її привозили. Навіть у бляшанках! Щоправда, їх одразу розбирало начальство. Але в магазинах є. І фінська салямі теж з'явилася. Солона, як риба. Бр-р… Краще вже бутерброди з автоматів.

Що за автомати?

Стоять по гастрономах такі собі великі ящики, схожі на холодильник, з кількома відсіками для бутербродів з ковбасою, ватрушок та коржиків. Кидаєш монетку, відсік відчиняється і бери бутерброд! Швидке харчування. Дуже зручно. Цивілізація! захоплено розповідав Павло, буквально скроплюючи мене фонтанами огіркового розсолу.

Кажуть, у нас теж скоро такі поставлять, зневажливо пробурмотів Митя.

А ще Паша звідти привіз соки в маленьких картонних пакетах. Смакота! затуркотіла жінка, що сиділа біля мого візаві.

Ага! значущо підтвердив Павло. Але лавочка зачинилась: тепер там бригада молдаванів працює. А я б, чесно кажучи, ще залишився. Поглянув би на відкриття Олімпіади хоч одним оком…

«Цивілізація»! Я теж там відмахав три зміни і завтра знову виїжджаю, підхопив розмову мовчазний кремезний чоловік, якого я одразу не помітила. Не знаю, як там у вас було, а я надивився на хабарництво, крадіжки і суцільне нехлюйство.

Він засопів, випив чарку і продовжував у шанобливій тиші: певно, він був тут найстаршим.

Недооблицьовані стіни заливали білою фарбою, щоб було схоже на білу плитку, аби держкомісія прийняла. Думав: помітять. Ні фіга! Помітили і прийняли, як миленькі. А вже скільки ментів переодягнених шастає більше, ніж народу.

Ну і правильно, а ти що хотів? Хіба безпека це погано? знову відгукнулась жінка біля вікна. І далі загомоніли всі разом. А знаєте, що там кажуть: багато країн відмовились приїздити на Олімпіаду. Чому?!! На знак протесту… Проти чого протестують? Капіталісти завжди знайдуть причину вмочити нас… Проти війни в Афгані. Ну і правильно роблять! В наше село вже третю труну привезли. Пацанам по вісімнадцять років… Нудно, хлопці, нудно! заплескала в долоні одна з жінок. Ну про що ви завелися? Краще вип'ємо!! Пашо, Митю, дівчата годі балакати! Танцювати хочеться! Я ж принесла нову платівку закачаєшся! Вигукуючи це (я помітила), жінка красномовно зиркнула в мій бік і всі разом замовкли. Жінка кинулася до своєї сумки, вийняла звідти платівку, по-хазяйськи протерла кришку програвача, поставила платівку. Залунали звуки «космічної» музики. Всі знову загомоніли, зарухались, зсуваючи стільці до стіни.

Що це?

Нова група з Прибалтики «Зодіак».

У-у-у… Схоже на «Пінк Флойд».

А де ти чув «Пінк»?

У театральному гуртожитку ще не таке почуєш! Відірвалась ти, Весно, від народу!

Я таки не помилилась ЇЇ дійсно прозивали Весною.

Звільняючи місце для танців, я пересіла на зібраний диван. Все ще намагалася вгадати в цих людях колишніх знайомих батькових співробітників чи материних колег по акторському цеху. Але марно. Всі вони були надто молоді і невпізнавані.

Все крутилося перед моїми очима уривки фраз, сміх, вінегрет пар, що витанцьовували дивні «па» під кумедні звукові сигнали.

До мене несподівано підсів якийсь розпашілий хлоп у піджаку і білій сорочці, розчахнутій на круглому череві.

• Предыдущая
• 23/49
• Следующая