Ґудзик - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 29
- Предыдущая
- 29/34
- Следующая
— Добре. Розберемось. На ось, одінь це! — Вона понишпорила в шухляді й кинула мені на ліжко старий байковий халат та чиїсь розтоптані мешти. — Походи поки що так. А я піду прати твої речі. Раптом ти принцеса якась, а я тебе тут у бруді тримаю… Недобре. Увечері підемо митись.
Я вдягла халат. Він мав пліснявий запах, але мені було приємно відчувати своє тіло й розуміти, що згодом змию з нього бруд, який, здавалося, в'ївся в кожну клітинку.
За годину-півтори стара знову зазирнула до мене.
— Ну ось, справу зроблено. Тепер давай стригтися по-людськи.
У неї в руках була дивна машинка. Я здригнулася і замахала руками.
— Не бійся, ця машинка спеціально для стрижки. Син якось привіз, коли у нас вівці були… Давай, сідай. Тут у тебе таке, що тільки машинкою й зістрижеш!
Мені треба було її слухатися. Я покірно підставила голову. Металеві зубці заклацали, вгризаючись в кучму. Мені було боляче. А потім — холодно. Коли бабця закінчила роботу, я провела рукою по голові — вона була зовсім голомоза.
— Сиди тут до вечора, — наказала стара, — я піду до Яківни, попереджу, аби лазню не зачиняла та воду залишила. З гарячою водою у нас біда — на всіх не вистача… Якщо будеш виходити — йди до саду. А більше нікуди Замерзнеш.
Вона загорнула в газету зрізані пасма й пішла закопувати їх на городі…
Я знову лягла на ліжко й відчула, як добре лежати під ковдрою без одягу. Час від часу доторкувалася до голови, й цей доторк був приємним. Я почала дрімати. А потім трапилося те, що потім не повторилося жодного разу, навіть тоді, коли мій розум прояснився. Навіть тепер…
Спочатку мені здалося, що хтось сів на край мого ліжка — воно навіть трохи прогнулося. Потім — рука… Вона погладила мене по обличчю із такою ніжністю, що я не наважилася розплющити очі та причаїлася, затамувавши подих. Рука та дихання, яке я відчула, були такими реальними, такими знайомими… Потім хтось обійняв мене поверх ковдри, обхопив, як дитину, й теплі вуста зігріли моє палаюче вухо… Я вловила ледь чутний голос: «Я любитиму тебе довго… Завжди… Я так тужу за тобою…» Це був не сон, не мара, не хворобливе уявлення. Я відчувала важкість тіла, міцність обіймів, запах тютюну. Зараз я розумію, що це був фантом, що матеріалізувався за моїм бажанням. І навіть тоді, коли якийсь звук, що долинув з лісу, змусив мене здригнутися й повернутися з того виміру, ямка на ліжку біля мене була теплою…
…Коли сонце впало за обрій, моя господиня повела мене вниз, у село до лазні. Перед тим зодягла мене в куфайку, а голову замотала жорсткою вовняною хусткою. Вузькою стежкою ми спустилися на центральну (і єдину) вулицю. Хати стояли, занурені в сутінки, їхні побілені стіни ніби були підсвічені зсередини синім полум'ям. На подвір'ях було порожньо. День скінчився. Я дивилася тільки вниз, попід ноги, немов ішла до ешафота.
Наша вчорашня гостя вже чекала біля напіврозваленого тину, що огороджував будівлю без вікон. Це була лазня.
— Давай швидше — вода холоне! — сказала Яківна, заводячи мене в душову кімнату.
Чого від мене хотіли? Що робити?
Помітивши мою безпорадність, обидві старенькі швидко стягнули з мене фуфайку, мешти, халат і хустку й поставили під краном. Яківна крутонула його, й на мене полилася тоненька цівка теплої води.
— Візьми ось мило, — сказала моя бабця, — мийся як слід!
І вона показала, як це робити. Я повторила її рухи. Поки я так-сяк розвозила по собі піну, обидві бабці стояли неподалік в однакових позах: підперши лікоть однієї руки другою. В їхніх очах жевріла світова скорбота.
— Хай Бог милує, — нарешті вимовила одна. — Шкіра та кістки…
Мильна вода вирувала в мене під ногами і з булькотом витікала в заґратований водостік. Я терла себе з усіх сил, доки ці мильні потоки стали чистими. Вода закінчилася.
— Усе! — сказала лазебниця. — Води більше немає… Приймай клієнта! — весело підморгнула моїй господині, й та проворно загорнула мене у велике простирадло, яке ми принесли з собою. Потім дістала з пакета мій одяг.
— Усе чисте. Можеш одягати.
Потім ми вже в суцільній темряві вирушили до Яківни, хата якої була неподалік.
Після задушливої лазні приємно було дихати свіжим повітрям, а ще приємніше потрапити до хати, де на нас чекав заздалегідь накритий стіл — варення, яблука, пиріжки з картоплею та сиром у великій каструлі, замотаній рушниками. Хата була схожа на нашу — такі самі яблука, сливи й горіхи, розкладені на підвіконнях, низки сушених грибів, старенький телевізор, накритий зверху оксамитовою вицвілою скатеркою, круглий стіл посередині… Яківна виклала пиріжки в полумисок, вони виблискували рум'яними боками, немов муляжі. Посадивши нас за стіл, Яківна дістала з буфета пляшку — майже чорну й таку запилену, ніби вона простояла там років із двадцять. Ані бокалів, ані чарок у неї не виявилося, тому вона поставила перед нами череваті великі кухлики. Моя бабця підморгнула мені:
— Це знамените ожинове вино. Яківна у нас майстер цієї справи!
— Та куди там! Усе в минулому. Самі залишки, — ретельно приховуючи задоволення від похвали, відказала Яківна. — Було, що до мене за пляшкою приїжджали з усіх районів, особливо влітку та восени, коли туристів багато. Спочатку я під сільпо стояла, а потім вони вже самі мене шукали… Тепер уже й рецепт забула…
Вона обережно протерла пляшку ганчіркою, зі смачним звуком витягла корок і розлила вино по кухликах. Воно було чорне та густе, як мед. Або кров…
Такий самий чорний та густий морок затопив хату іззовні. Ніч щільно притислася до вікна, спостерігаючи за нами кількома жовтими очима. Лампочка над столом ледь жевріла. Усе це давало враження таємної вечері, якогось ритуалу. Я зняла хустку, й моя голомоза голова, мабуть, засвітилася у цих сутінках, мов підсвічений зсередини паперовий ліхтарик. Моя господиня поглянула на мене й сплеснула руками:
— Ну ти поглянь — чистий янгол!
— Ловка дівка, — погодилася Яківна. — її б відгодувати… Ти ось випий — може, апетит з'явиться, — простягнула мені кухлика. — Бачиш, скільки тут пиріжків!
Я обережно взяла кухлика до рук і побачила в чорному колі налитого вина відбиток свого ока… Зробила ковток…
Що це було за вино! Перший ковток здався мені розпеченою в'язкою смолою. Солодка та густа лава розтікалася горлом, гарячим потоком пішла далі й омила всі нутрощі. Я ніби побачила себе ізсередини, відчула кожну клітину — так само, як вранці й… утратила відчуття, що у мене є ноги. У грудях ніби розліплював склеєні крила метелик-махаон. Густа рідина мала присмак часу — гіркоту двадцятирічного пилу, що в'ївся в скло пляшки, терпкість давно померлих лісових ягід та солодкість жовтого (такого вже немає!) цукру. А ще — особливий аромат якогось невідомого зілля. Я жадібно припала вустами до кухлика и відірвалась лише тоді, коли вуста почорніли, а дно кухлика засвітилося білизною.
Бабусі із цікавістю спостерігали за мною та лагідно кивали головами. Я з не меншою цікавістю подивилася на них, ніби бачила вперше. Під тьмяною парасолькою світла вони скидалися на два завмерлих на морозі дерева. Білі хустки підкреслювали давність шкіри та її дрімучу ветхість. Вони жили тут сто років, а може, ще довше. З їхніх прозорих очей випромінювалося співчуття.
Гаряча хвиля, що докотилася до самих кінчиків ніг, наростаючи, покотилася назад. Діставшись рівня грудей, вона ніби вимивала голки, що застрягли в серці та легенях. Я намагалася стримуватися, але за мить хвиля вже палахкотіла в горлі, потім — зашуміла в голові, шукаючи вихід. Я не знала, що робити, й обхопила голову руками. Голова гула й розколювалась доти, доки гарячий потік сліз не прорвався назовні. Я плакала й сміялась водночас. З кожною хвилиною мені ставало легше, ніби вивергала з себе змій, ящірок, чорну мишву та слизьких пацюків. Ось яке було враження…
Коли я схаменулася, побачила, що моя господиня притискає мою голову до своїх впалих грудей та білим кінчиком хустки витирає мені обличчя.
- Предыдущая
- 29/34
- Следующая
