Книгарня «ШОК» - Кононенко Евгения - Страница 15

• Предыдущая
• 15/25
• Следующая

Це свідчення того, що відвертість моїх слів дійшла тих меж, коли бачиш смерть. Або диявола. Або й Бога. Тільки ніяк не можеш збагнути Його волю… Я не збожеволіла (здається), хоча від минулої зими таки, буває, вживаю штучні антидепресанти - чи ти знаєш, які вони на смак? Я ще не відчуваю залежності від них. У мене буває цілком добрий душевний стан. А якщо й буває поганий, то це пов’язано не лише з тобою. Але весь час у моєму єстві тліє той біль загубленого шифру, який іноді майже зовсім згасає, а іноді вистачає малесенької жаринки, щоб він розгорівся до пекучої, пекельної пожежі. І щоб таки не збожеволіти, я проговорюю наш непроговорений химерний простір. Інакше не зможу вийти із каламуті тих уявних діалогів, які вдираються в мене в найнедоречніший час і вже кілька років потроху руйнують мою тілесну оболонку своїми дикими вібраціями, спричиняючи страшні чорні спазми нестерпного відчаю.

Чую у відповідь твоє розпачливе: зрозумій, я таки справді надзвичайно зайнятий! Я живу невідомо як, я скоро забуду, як мене звуть, я маю одночасно бути в кількох місцях, маю одночасно робити безліч справ, я радий спілкуватись, і колись це неодмінно станеться, тільки іншим разом, а зараз я дуже зайнятий, зрозумій це, зрозумій!… А тут іще некролог треба писати!

Не розумію, ти чуєш, не розумію!!! Невже ти не знаєш:

«колись» не настає ніколи!!! «Інший раз» буває тільки в іншому житті!!! Якщо десь у цьому світі хтось таки чекає якихось слів саме від нас, їх неодмінно треба казати!!! Це забере так небагато часу!!! Тільки треба знайти правильні слова! Ти їх знаєш, знаєш, просто наразі забув, і це потрібно не тільки мені, а й тобі так само!!! Якщо ти живеш так, що в тебе не лишається простору навіть на декілька добрих слів, то в тебе не життя, а якесь животіння від диявола з набором нав’язливих самоцитат і вкрай недо тепних жартів!!! Це в твоєму єстві, а не в нашому просторі, руйнуються шифри добра, бо перегниває трепетна серцевина життя, потроху вимальовується тільки потворний вапняний кістяк!!!

Я вже кілька років живу з німотою цих слів. Я готова прийняти від тебе відставку свого тіла. Зрештою, і українська класика закликає: «Не журися за тіло». Але я категорично не приймаю відставки своєї душі. Я маніакально шукаю тих змін шифру, щоб він таки зміг відчинити заповідну браму вгорі, бо нині за допомогою давнього шифру лише розверзається чорна безглузда прірва внизу.

Я знаю, що може бути далі. Настане «колись», і прийде «інший раз», але радості не буде. Жінка безпорадно захоче помститися за роки бездарного чекання, відкине запізнілі добрі слова і скаже у відповідь злі. І не просто злі, а фатально недобрі. Я благаю долю вберегти мене від такого. Але потвора чорної некерованої агресії ходить цим світом, жорстоко вражаючи тих, кого покинули друзі. Не коханці, а друзі.

Тоді саме цвіли вишні. Рожеві абрикоси вже облетіли, а цвітіння яблунь ще було попереду. Вишні квітнуть найпишніше і облітають особливо сумно. Але поки вони квітнуть…

Надворі саме та мить, яка так скоро минає. Щороку здається, ніби цвіт вишень принесе щось особливе, але ніколи нічого не приносить.

Саме про це говорили вони з нею, коли йшли вузенькими вуличками приватного сектору на Батиєвій горі, де цегляні котеджі межували з убогими мазаними хатами із дерев’яними прихатками. Але вишні цвіли однаково пишно в усіх маленьких садочках. До синього квітневого ясного неба вже було додано трохи бузкової вечірньої барви. Було тихо, трохи ніяково і невимовно сумно.

- Сюди, - сказав він, розчиняючи хвіртку в паркані навколо маленької садибки. Стежка огинала будинок і вела до дерев’яної будки з похилим ґаночком. Це житло наймали двоє його друзів-однокурсників, які поїхали до батьків. А йому лишили ключа, чим прикро було б не скористатися. І він запросив її на побачення. Та дівчина давно чимось цікавила його, але… але, якби хтось оцінював її як дівчину та його як хлопця за багатьма параметрами, то він набрав би набагато більше балів, ніж вона. Це й зупиняло його. Але ось ця вільна кімната, і синє небо, і цвітіння вишень, і її телефон, записаний на задній сторінці конспекту з теоретичних основ, і ніяких інших можливих кандидаток.

Кілька місяців тому урвався його шалений роман з іншою однокурсницею. Красунею, завжди класно вдягненою. Дівчиною, яка впевнено набирала чи не більше балів, ніж він.

Хіба так прямували б вони з нею до тимчасового любовного гніздечка? Вони б зупинялися під кожним деревом і цілувалися до непритомності. Але ще пізньої осені вони розійшлися, бо дівчина дуже хотіла заміж. А він однозначно не хотів одружуватися, поки студент, і попри весь шал любощів завжди дбав, щоб вона не завагітніла. І тільки-но вони розійшлися, бо одружити його було таки неможливо, вона відразу вийшла заміж за іншого, також з їхнього курсу, тепер гордо ходить вагітна і, щоразу зустрічаючи його, ніби каже: це ти мав би зараз водити мене під лікоть! А він незмінно відповідав очима: на біса тобі той живіт? Краще б тривало наше кохання, а не твій шлюб і моя неприкаяність!

Але сталося все саме так. Шалений роман закінчився, нової дівчини він не надибав, а друзі лишили йому ключа від напівтемного прихатку під вишнею. Ключ легко увійшов до іржавої щілини, легко повернувся, і він увійшов з нею до знайомої кімнати. Низька стеля, стіл біля вікна, несподівано гарна старовинна книжкова поличка, дерев’яні гачки на стіні, на яких висять речі, бо шафи не було, два ліжка, одне з них демонстративно заслано свіжою постіллю. Коли хлопці готували те ложе для нього, він ще не знав, кого приведе.

Йому показали схованку під другим ліжком із двокасетним магнітофоном Sharp, який він витягає зараз, ставить касету з «італійцями», посміхається їй. Вона не відповідає на його посмішку.

Він обняв її, і вона обняла його. Власне, для цього вони й ішли сюди. Не треба було б починати отак з порога. Але вони так довго їхали сюди! Вина випили ще у підвальчику на Великій Житомирській. Поки доїхали, весь хміль вивітрився.

Пляшки у хлопців у схованці не було, все випивалося вмить.

Але все одно варто було б почати з якихось розмов. Уже давно він бачив у неї на парті книгу Трумена Капоте. Власне, тоді він і підняв голову, глянув уважніше їй в обличчя. Нібито непоганий початок. І ось ці вихідні, до яких доєднались травневі свята, і синє небо, і цвітіння садів. І її телефон на задній сторінці конспекту з теоретичних основ. Вона погодилася дуже легко, дівчина, не розпещена увагою хлопців.

Вони зустрілися в центрі міста, пішли в той підвальчик, стояли в черзі по морозиво і лудогорське біле вино. Потім він запропонував поїхати сюди, і вона знову легко погодилася, хоча тут дівчата зазвичай змушують довго себе вмовляти, а вона погодилася відразу. З її боку то була не весняна хіть і не бажання за будь-яку ціну захопити будь-якого хлопця. Яка ж була причина? Таємна закоханість у нього? Чи бажання скористатися шансом, щоб відчути ту неймовірну повноту життя, яку дає лише свобода?…

По свободу вони довго їхали двома автобусами. А потім ішли вгору мощеними вуличками приватного сектору поміж квітучих садів. А потім… потім… Ні, йому нічого не відмовило, і він усе зробив не зашвидко й не задовго. Але чому іноді все це відбувається так добре, що немає слів, а іноді… ні, не погано, а просто ніяк. А тут «ніяк» бути не може. Навіщо тоді так пишно цвіла вишня, яка квітне мало не три дні у рік? І саме в такий день прийшов він із дівчиною у вільну кімнату, і… сталося, як сталося, забути, не згадувати, все життя ще попереду!… Але ж не забулося, не забулося!… А ще й вона тоді взяла його руку і притулила до своєї щоки, а він чомусь м’яко, проте рішуче вивільнив руку.

Він майже нічого не знав про неї, крім того, що вона була киянка. Зустрічатися з киянками вважалося нелегким тягарем. Всі вони не мали де, бо жили з батьками у маленьких тісних помешканнях, котрі, одначе, їхні мами вважали неабияким скарбом, на який поклали око підозрілі кавалеринекияни. А ще було помічено: чим солодшою в любовних забавах була дівчина-киянка, тим суворіше пильнували її батьки, наївно вважаючи, ніби вберігають її від чогось. Вдома їй треба було бути дуже рано, борони Боже, не прийде на одинадцяту! Цих киянок іще проводжати кудись на край світу, вони ніколи не лишаються на ніч, навіть якщо і є де переночувати. А вона ж була готова лишитися до ранку!

• Предыдущая
• 15/25
• Следующая