Выбери любимый жанр

Бухтик з тихого затону - Рутковский Владимир Григорьевич - Страница 2


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

2

Бухтик знiтився.

— Та я що… Це все Даваня придумав.

— А хто його пiдмовив на таке. Хто, як не ти?

Бухтик скоса зиркнув на Сергiйка.

— Я його не пiдмовляв… Ну, хiба що зовсiм трiшечки. А вiн взяв та й сам пiдмовився.

— Немає такого слова — пiдмовився.

— А чому немає? — зацiкавлено запитав Бухтик.

Сергiйко лише зiтхнув. Лихо з цим Бухтиком та й годi! То йому конче треба знати, як їхнiй лiкар Микола Володимирович бореться з хворобами. То розповiдай йому, як працює телевiзор, — Бухтик мрiє створити щось подiбне у себе в затонi. А тепер пояснюй, чому немає слова «пiдмовився»…

— Бухтику, не крути хвостом…

— А я й не кручу, — вiдказав Бухтик i озирнувся на свiй хвiст. — Звiдкiля ти взяв, що вiн крутиться?

— То я просто так сказав. У людей так мовиться…

— А чому саме так мовиться? А чому не iнакше?

— Потiм поясню. Ти краще скажи, що ви зробили з нашими мамами?

— Нiчого такого ми їм не зробили. Лише в лiс заманили та й годi. Нехай трохи поблукають в ньому, нехай налякаються як слiд — i тодi Даваня знову наверне їх до станцiї.

— Навiщо ви це зробили?

— Ну як же ти не розумiєш? Вони злякаються, сядуть на електричку та й поїдуть собi. А ви тут залишитеся. Ви ж хотiли цього, так?

— Бухтику, вислухай мене уважно, — почав Сергiйко. — Якщо нашi мами зразу ж не знайдуть сюди дорогу — я тебе знати не хочу!

Бухтик зацiпенiв. Його очi злякано вдивлялися в Сергiйкове обличчя.

— Он ти який… — повiльно сказав вiн. — А як же наша дружба?

— Та я просто так… — схаменувся Сергiйко. — Зачекай, я не те хотiв сказати!

Але Бухтик вже повернувся до нього спиною i щез у лiсi.

Обидвi матерi промокли наскрiзь i тепер тремтiли вiд холоду.

— Тiльки б зустрiти людей, — вибиваючи зубами частий дрiб, казала Олина мама. — Хоча б одну людину зустрiти!

— Або вийти на iншу дорогу, — пiдтримувала її Сергiйкова мама. — Нехай вона буде найгiршою, лише б вивела кудись!

— А туман, здається, почав розходитися, — зауважила через деякий час Олина мама. — Бачите, як посвiтлiшало?

— Бачу, — згодилася Сергiйкова мама i раптом вигукнула: — Дивiться — дорога!

I вони наввипередки подалися по нiй.

Незабаром дорога вивела обох мам на широку галявину. По той бiк вишикувалося кiлька будинкiв з великими прозорими вiкнами.

— Та це ж наш санаторiй! — в один голос вигукнули мами.

Їм назустрiч вже бiгли Оля з Сергiйком.

— Матусю, ти приїхала! — ще здалеку гукала Оля. — Нарештi ти приїхала!

Мати пригорнула до себе доньку i заходилася цiлувати її так, нiби кiлька рокiв не бачила.

— Коли б ти тiльки знала, — сказала вона через хвилину, — що з нами трапилося по дорозi!

— Ось бачиш, — Оля з-пiд маминої руки подивилася на Сергiйка сяючими очима. — Я ж тобi казала, що з моєю мамою завжди щось трапляється!

А неподалiк вiд них, за густими ожиновими кущами зачаївся Бухтик.

— Вони поїдуть… — з розпачем шепотiв вiн сам до себе. — Тепер вони напевно поїдуть. А я… тодi мене все одно що й не буде на свiтi!

З чого все почалося

— Трохи не забув, — сказав тато i знову схилився над сумкою. — Я ж тобi подарунок привiз!

I ось на Олинiй долонi лежить чудернацька пухнаста iграшка. Спочатку Оля подумала, що це Чебурашка. Проте в Чебурашки повиннi бути великi вуха. I великi очi. А в цiєї й не розбереш — чи то вуха, чи то рiжки. I очi iграшка мала зовсiм iншi, i вуста в неї склалися так, начебто вона ось-ось вимовить: «Бу-бу-у…» А на обличчi сяяла така зворушлива усмiшка, що Оля не втрималася i мiцно притиснула таткiв подарунок до щоки.

— Подобається? — запитав татко.

— Ще й як! — щиро вигукнула Оля. — Тепер це буде моя найулюбленiша iграшка!

— I яке ж ти збираєшся дати їй iм'я?

— А хiба в неї немає iменi?

— Нема, — сказав татко. — Вона ще без iменi живе.

— Тодi… тодi я назву її Бухтиком.

— Дивне iм'я, — зауважив татко. — Але гарне. Що ж, нехай буде так.

Татко ще трохи посидiв поруч з донькою, потiм поцiлував її i пiднявся.

— Ну, видужуй швидше, — сказав вiн i вийшов з лiкарняної палати.

Бiльше Оля татка не бачила. Вiн не повернувся з польоту.

А Бухтик був його останнiм подарунком доньцi.

Це була наймовчазнiша дiвчинка в усьому лiсовому санаторiї.

В їдальнi вона сидiла навпроти Сергiйка. Мляво копирсала виделкою, знехотя випивала компот i першою пiдводилася з-за столу.

Iншi дiвчатка з таємничим виглядом перешiптувалися мiж собою, переглядалися, а Оля мовчала. Iншi дiвчатка з цiкавiстю позирали на мiсцеву знаменитiсть Вiтька Капустiна. В санаторiї вже кожному було вiдомо, що в своєму шкiльному драмгуртку вiн грав найголовнiшi ролi. Вiд цих поглядiв Вiтько ставав поважним i гордовитим, мов той iндик.

Одна лише Оля жодного разу не поглянула на нього. Начебто такої славнозвiсної людини взагалi не iснувало. Отож не дивно, що одного разу Вiтько, ображений такою неувагою, сказав Сергiйковi:

— Подумаєш… Задавака якась, I чому це ти, Сiрий, просто очей з неї не зводиш?

Сергiйко вiдчув, як у нього запалали вуха.

— Не твоя справа, — буркнув вiн i схилився над тарiлкою.

А взагалi вiн i без Вiтькових натякувань ловив себе на тому, що весь час думає про цю дiвчинку з блакитними сумовитими очима. Жодного разу вiн не бачив, щоб вона до когось посмiхнулася чи сказала щось жартiвливе. Навпаки, Оля весь час трималася осторонь вiд усiх, i очi в неї часто були заплаканими… А чому? Аби хтось знав, як хотiлося Сергiйковi чимось їй допомогти чи хоча б втiшити! Але як це зробити, вiн не знав.

Кiлька разiв Сергiйко намагався заговорити до неї i не насмiлювався, бо Оля щоразу проходила повз нього з таким виглядом, нiби це був не Сергiйко Микитюк, учень п'ятого класу i чемпiон школи з плавання, а так… якесь порожнє мiсце.

Не було й дня, щоб Сергiйко годину, а то й двi не просиджував на лавцi, що стояла навпроти вiкон Олиної палати. Проте дiвчинка i на те не звертала нiякої уваги.

Врештi, Сергiйко зважився на останнiй вiдчайдушний крок. Вiн вирiшив написати записку. «Олю, не треба так сумувати, — мовилося в нiй. — Адже навколо стiльки друзiв, котрi кожної хвилини готовi прийти тобi на допомогу…»

I пiдписав:

«Той, хто сидить навпроти».

Записку цю вiн нишком поклав до кишенi Олиної курточки, що разом з iншими висiла в роздягальнi.

На обiд Сергiйко прийшов чи не найпершим. Довго їв борщ, потiм друге, ще довше пив компот. I все спостерiгав за дверима, в яких мала от-от з'явитися Оля. Вiн навiть не завважив, як Вiтько Капустiн пiдсипав до його компоту дрiбку солi.

Сергiйко чекав вiдповiдi.

Та вiдповiдi вiн так i не дочекався. Оля на обiд не прийшла. Не з'явилася вона i на вечерю.

Давно на душi у Сергiйка не було так тяжко, як того дня. Навiть безжурний Вiтько Капустiн — i той запiдозрив щось недобре.

— Що з тобою? — запитав вiн винуватим голосом. — Образився на мене, еге ж?

— Чому це я маю на тебе ображатися?

— Бо я тобi в компот солi пiдсипав.

— Солi? — здивувався Сергiйко. Вiн i не помiтив, що компот був пiдсоленим.

Вiтько трохи подумав i запропонував:

— Можеш i менi насипати. Можеш цiлу столову ложку сипонути.

— Не хочу.

Та вiд Вiтька вiдступитися було не так легко.

— Сiрий, ти не хочеш прийти сьогоднi увечерi на заняття нашого драмгуртка? — запитав вiн. — Сьогоднi ми обиратимемо старосту.

— Не хочу, — вiдрiзав Сергiйко. — Вiдчепись.

Вiтько нарештi образився i вiдчепився. А Сергiйко усiвся на пiдвiконня в коридорi i почав нишком спостерiгати за дверима тiєї палати, де мешкала Оля з подругами.

Кiлька разiв повз нього квапливо проходила тьотя Клава. I щоразу вона зникала за дверима iзолятора, котрий знаходився одразу за Олиною палатою.

2
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело