Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 3

• Предыдущая
• 3/31
• Следующая

Написана таким незвичайним способом трилогія «Тореадори з Васюківки» відразу ж знайшла гарячу любов юного читача. На українській мові вона вийшла в 1973 році масовим тиражем і була розкуплена буквально за один тиждень. Книга припала до душі не тільки українським хлопцям. Її читають на рідних мовах латиські, литовські, вірменські діти. Перекладена книга також у НДР, Чехословаччині та інших країнах, де багато школярів зарахували Павлушу Завгороднього і Яву Реня в число своїх вірних друзів.

Читачам — школярам так сподобався нехитрий, забавний і правдиву розповідь двох нерозлучних українських хлопчаків, що вони стали писати в їх адресу листи, дякували за захоплюючу книгу і просили скласти нову повість про смішні пригоди. Одні просили про це Павлушу, інші — Яву, а деякі — обох відразу, бо були впевнені, що лише спільними зусиллями вони зможуть створити таку веселу дитячу книжку.

Автори подібних листів всерйоз вважали, що розповідь про «тореадорів» з Васюківки написано дітьми. Про те, що на книжковій обкладинці зазначено ім'я дорослого письменника, вони — чомусь забували. Мабуть, тому, що все тут, на кожній сторінці, справді дитяче: і гумор, і переживання, і роздуми, і розмови. Щоб так писати, треба бути самому в душі дитиною, по — дитячому мислити і бачити, досконально знати дитячий світ, його особливості та забави. Саме таким письменником, назавжди зберіг вірність дитинству, і є Всеволод Нестайко. Хоча він давним — давно розлучився зі школою і йому в 1980 році виповнилося п'ятдесят, але про що б він не писав, все у нього виходить по — дитячому забавно і безпосередньо. Багато років працюючи в українському дитячому видавництві «Веселка», він постійно перебуває в гущі жовтеняцьких і піонерських справ, пов'язаний міцною, непорушною дружбою з дітворою, з вчителями та школярами.

У дитячого життя черпає письменник теми для своїх творів і знаходить людей, які потім стають героями його книг, розумних і бешкетних, наповнених радістю сприйняття життя. Він, як дитина, радіє всьому веселому і доброму, що є в дітей і дорослих, світлою посмішкою вітає кожен новий день. «Випадково чи ні, — сказав якось письменник, — але майже всім героям моїх книг одинадцять — дванадцять років. Я ніби застряг в тому віці… Дитинство — неповторна, чарівна пора. Не у всіх життя може скластися однаково вдало і добре. Але дитинство у всіх має бути радісним, світлим і щасливим. А щастя не може бути без посмішки. І якщо юний читач хоч раз посміхнеться, читаючи мою книгу, — значить, я не даремно живу на світідитячого життя черпає письменник теми для своїх творів і знаходить людей, які потім стають героями його книг, розумних і бешкетних, наповнених радістю сприйняття життя. Він, як дитина, радіє всьому веселому і доброму, що є в дітей і дорослих, світлою посмішкою вітає кожен новий день. «Випадково чи ні, — сказав якось письменник, — але майже всім героям моїх книг одинадцять — дванадцять років. Я ніби застряг в тому віці… Дитинство — неповторна, чарівна пора. Не у всіх життя може скластися однаково вдало і добре. Але дитинство у всіх має бути радісним, світлим і щасливим. А щастя не може бути без посмішки. І якщо юний читач хоч раз посміхнеться, читаючи мою книгу, — значить, я не даремно живу на світі»..

Книга «Тореадори з Васюківки» подарує (переконаний в цьому!) Гарний настрій, добру усмішку всім її читачам. Вона вчить жити по — піонерськи яскраво і цікаво, з користю для загальної справи.

Володимир Разумневіч

— Ось архаровцю, авантюрист жовторотий! Ванька — а! Вилазь зараз же! А то такого чосу задам — ??тиждень згадувати будеш. Вилазь, чуєш — вилазь!

Ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.

— Вилазь, убоїще, а то гірше буде! Ти ж мене знаєш!

— Знаю, знаю, — ледве чутно зітхає мій друг і нарешті наважується подати голос. — Діду! — Жалібно озивається він.

— Давай, давай!

— Діду! — Ще жалібніше повторює мій друг. — Ви відійдіть за хату, ми виліземо.

— Вони ще мені умови ставлять, вишкваркі! А ну вилазьте!

— Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро, ??таке, як у Києві.

— Я вам дам метро. Я вам такого метра дам, що…

— Ми ж не знали. Ми зараз всі зариємо — нічого й видно не буде. Ще й свинарник почистимо. Відійдіть, діду.

Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся і, човгаючи кульгавою ногою, поплентався за хату.

Ми вилазимо з бур'янів.

Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п'ятипудова свиня Манюня, плямиста, як географічна карта.

— У — у, скотініще!

Це через неї ми потрапили в таку халепу.

У нас була шляхетна ідея — прорити під свинарником метро. Це повинно було бути для всіх сюрпризом. Перша лінія метро в Васюківці! Станція «стодола», станція «Крива груша». Три копійки в один кінець. Родичі — безкоштовно. З вчительки арифметики — п'ять копійок.

Ми вже підрили майже до половини свинарника, і раптом сталася непередбачена катастрофа — клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти — зась! І підняла такий вереск, що причовгав дід. Ну і…

Важко зітхаючи, ми засипаємо метро. Час від часу боязко озираємося — як би знову раптово не з'явився дід і не надрав нам вуха. Хоч і сказав він, що не чіпатиме, поки не закінчимо, але хто його знає… Треба бути напоготові. Ви б послухали, як він лаявся, коли витягав льоху. Ох і лаявся! І де він тільки словами таким навчився — ні в одному словнику не знайдеш!

Але діда не видно. І, поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю зі своїм другом.

Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів — Ява. В Індійському океані. Той, який Ява, Суматра, Борнео, Калімантан…

Ну так Ява — це не острів.

Ява — це і є мій кращий друг і напарник Ява Рень.

Напевно, ви думаєте: що це за ім'я таке дивне — Ява? Повинен вам сказати, що це він сам себе так назвав, коли йому ще й року не було. Чи то він хотів сказати «я Ваня», а вийшло «Ява». Чи то «Іван» у нього так вийшло (бо насправді його Іваном звати), але тільки причепилося до нього ім'я Ява, як реп'ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер товариш Валігура, що живе в нашому селі, так його називає.

У них взагалі вся сім'я інтересна.

Папа на скрипці грає. Корова Контрибуція називається. А дід Варава (ви вже з ним знайомі) мисливець завзятий. На полюванні, коли стріляє, ліве око хусткою зав'язує. Тому що ліве око в нього без правого не примружується. Якщо лівий примруживши, правий сам собою закривається.

Але зате і влучний же дід Варава. Ох і влучний!

Міські мисливці, які на «Волгах» з Києва приїжджають, тільки ахають.

«Ви, дідусь, абсолютний чемпіон», — кажуть.

На честь старого Реня навіть озеро, що біля нашого села, люди Реневим прозвали.

Мама ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводів.

Як — то Ява з Іринкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх надавав їй стусанів. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:

— Опозогив! — Вона букву «р» не вимовляє. — Маму — депутата на все село Опозогив.

Такий шум підняла, що Ява не знав, куди очі подіти! Стояв, стояв: червоний як рак, а потім як дремене — тільки п'яти заблищали.

Втім, таке тільки раз було. А взагалі характер у Яви ого. Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.

Ява сам говорив:

— Ми з тобою, Павлушо, хлопці будь здоров! Точно — точно, без брехні, ми хлопці з фантазією. Скажи?

— З фантазією, — підтакував я.

— Ти ж чув, що дід Саливон вчора біля сільмагу сказав: «Вона Ява і Павлуша пішли. Від хлопці! Орли! Орли і пірати. Прута на них хорошого немає! Ти ж чув, що дід Саливон вчора біля сільмагу сказав: «Вона Ява і Павлуша пішли. Від хлопці! Орли! Орли і пірати. Прута на них хорошого немає!»

• Предыдущая
• 3/31
• Следующая