Выбери любимый жанр

Убити пересмішника... - Ли Харпер - Страница 53


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

53

Хтось легенько штовхнув мене, та мені не хотілося обертатись, я не могла відірвати погляд від людей там, унизу, від самотньої постаті Аттікуса, що йшов до виходу.

— Міс Джін Луїзо.

Я обернулася. Люди навкруги стояли. Вздовж усієї галереї — і на нашому і на протилежному боці — негри підводились. Голос преподобного Сайкса теж, здавалося, долинав здалека, як і голос судді Тейлора кілька хвилин тому:

— Встаньте, Джін Луїзо, ваш батько йде.

РОЗДІЛ XXII

Тепер настала черга Джемові плакати. Ми йшли додому. Навколо весело гомонів натовп, а по обличчю брата текли гіркі сльози. «Це ж несправедливо!» — повторював він весь час, поки ми дійшли до рогу площі, де на нас чекав Аттікус. Батько стояв під ліхтарем, у нього був такий вигляд, ніби нічого особливого не сталося, жилетка застебнута, комірець і галстук на місці, ланцюжок від годинника блищав. Перед нами знову був спокійний, поміркований Аттікус.

— Несправедливо це, Аттікус,— мовив Джем.

— Так, сину, це несправедливо.

Ми пішли додому.

Тітка Олександра ще не спала. Вона була в халаті і, присягаюся, не знімала корсета.

— Прошу вибачення, брате...— почала вона.

Тітка ніколи не називала Аттікуса братом, я глянула крадькома на Джема, але він не слухав. Він дивився то на Аттікуса, то на підлогу, можливо, вважав, що Аттікус теж винен, що Тома Робінсона засудили?

— Що з ним? — запитала тітка, вказуючи на Джема.

— Нічого, все обійдеться,— відповів Аттікус.— Це був удар для нього.— Батько зітхнув.— Я йду спати,— сказав він,— якщо вранці не встану як звичайно, не будіть мене.

— По-перше, я вважаю, що з твого боку нерозумно дозволяти їм....

— Це їхній рідний дім, сестро,— сказав Аттікус.— Таким ми його збудували для них, і нехай вчаться жити в ньому.

— Але для цього їм не обов’язково ходити в суд і валятися у тому багні...

— До речі, суд — нічим не гірша установа в округу Мейкомб, ніж місіонерське товариство.

— Аттікус,— сказала тітка, дивлячись на батька переляканими очима,— я ніколи не сподівалася, що такі речі можуть тебе розсердити.

— Я не серджусь. Я просто стомився. Іду спати.

— Аттікус,— похмуро сказав Джем.

Аттікус зупинився біля дверей.

— Що, сину?

— Як же вони могли таке зробити, як?

— Не знаю, сину, але зробили. Так вони робили раніше, так зробили сьогодні, і це не востаннє. І плачуть при цьому, певно, тільки діти. На добраніч.

Але вранці все здається не таким страшним. Тільки-но розвиднілось, Аттікус був уже на ногах. Коли ми, ще не отямившись після вчорашнього, переступили поріг вітальні, він сидів і переглядав «Мобіл реджістер». На сонному обличчі Джема можна було прочитати запитання, яке він намагався вимовити.

— Не треба передчасно хвилюватися,— заспокоїв його Аттікус, коли ми ввійшли до їдальні.— Це ще не кінець. Подамо апеляцію. Ще є надія. О господи, Кел, що це значить? — Аттікус як заворожений дивився на свою тарілку.

— Батько Тома Робінсона приніс вам сьогодні курча,— сказала Келпурнія.— Я засмажила його.

— Скажи йому, що для мене це велика честь — навіть у Білому домі, я певен, на сніданок не подають курчат. А це що?

— Булочки,— сказала Келпурнія.— Естела прислала, вона куховарка в готелі.

Аттікус глянув на неї здивовано.

— Ви краще підіть у кухню та подивіться, що там робиться, містер Фінч,— сказала Келпурнія.

Аттікус пішов у кухню, ми попрямували за ним. На столі горою лежали продукти: великі шматки копченої свинини, помідори, боби, навіть виноград. Аттікус усміхнувся, коли побачив банку засолених свинячих ніжок.

— Сподіваюся, тітонька дозволить мені їсти це в нашій їдальні?

— Приходжу сьогодні вранці, а на задньому ганку повно всякої всячини,— сказала Келпурнія.— Вони... вони вам дуже вдячні, містер Фінч, за все, що ви для них зробили. Адже це... це не дуже зухвало з їхнього боку, правда ж?

Аттікус відповів не відразу. Сльози затуманили йому очі.

— Скажи їм, що я дуже вдячний,— мовив він.— І ще скажи... скажи, щоб вони більше цього не робили. Надто важкі часи настали...

З кухні він зайшов до їдальні, вибачився перед тіткою Олександрою, надів капелюх і попрямував до міста.

У коридорі почулася хода Діла, і Келпурнія не стала прибирати зі столу сніданок Аттікуса, до якого він і не доторкнувся. Діл жував, як той кролик, передніми зубами й розповідав, що сказала міс Рейчел з приводу вчорашнього суду; а сказала вона, що коли Аттікусу хочеться пробити головою стіну, хай пробиває — голова його.

— Я б їй відповів,— буркнув Діл, обгризаючи курячу ніжку,— але сьогодні вранці у неї був не той настрій, щоб багато розмовляти. Казала, що півночі через мене не спала, хвилювалася, куди я подівся, хотіла шерифові заявити, щоб розшукали, але він був у суді.

— Діл, облиш ти цю звичку — іти з дому, не сказавши, куди йдеш,— озвався Джем.— Нащо тобі сердити міс Рейчел?

Діл зітхнув.

— Я завжди кажу, куди йду. Просто остогидло... Надто часто ввижаються їй змії в шафі. За сніданком щоранку вона випиває не менше пінти, ну, а дві повні склянки — це я сам бачив.

— Не говори так, Діл,— сказала тітка Олександра.— Не личить дітям так говорити. Це... безсоромно з твого боку.

— Чого ж безсоромно, міс Олександра? Хіба казати правду — безсоромно?

— Але ж як ти кажеш цю правду!

Джем недобре зиркнув на неї і звернувся до Діла:

— Ходімо. Виноград забирай із собою.

Коли ми вийшли на веранду, міс Стефані Крофорд жваво розповідала міс Моді Аткінсон і містерові Ейвері про вчорашні події. Вони подивилися на нас і розмовляли далі. Джем вигукнув щось, ніби войовничий заклик, а я пошкодувала, що в мене не було зброї.

— Ненавиджу, коли дорослі придивляються до мене,— сказав Діл,— Почуваєш себе так, ніби зробив якусь шкоду.

Міс Моді голосно гукнула:

— Джем Фінч, підійди-но сюди!

Джем зітхнув і зліз з гойдалки.

— І ми з тобою,— заявив Діл.

Міс Стефані була людина допитлива, від надмірної цікавості у неї аж ніс ворушився. Їй не терпілося дізнатись, хто дозволив нам піти в суд,— сама вона нас не бачила, але вранці все місто знало, що ми сиділи на галереї для кольорових. Чи не сам Аттікус посадив нас там, щоб... Там, певно, й дихати було нічим серед цих... Чи зрозуміла Всевидько усе, що там?.. Чи не кусали ми собі лікті, коли стало ясно, що батько програв справу?

— Замовкни, Стефані,— відрізала міс Моді.— Я не хочу стовбичити на цій веранді весь ранок... Джем Фінч, я покликала тебе, щоб запитати, чи не бажаєш ти зі своїми колегами покуштувати мого пирога. Я встала сьогодні о п’ятій годині, щоб спекти його, отож погоджуйся. Вибачайте, міс Стефані. До побачення, містер Ейвері.

На кухонному столі міс Моді ми побачили один великий пиріг і два маленьких. Маленьких мало б бути три. Не могла ж міс Моді забути про Діла. Вона, певно, помітила наше здивування, бо відрізала шматок од великого пирога і подала Джемові.

Ми їли пиріг і розуміли, що, пригощаючи нас, міс Моді: хотіла сказати: її ставлення до нас не змінилося. Вона сиділа мовчки на стільці і все дивилася на нас.

Потім раптом сказала:

— Не журися, Джем. Насправді у житті не все так погано, як здається.

Коли міс Моді, сидячи вдома, збиралася виголосити довгу промову, то починала з того, що клала долоні на коліна і поправляла язиком вставні зуби. Так вона зробила і тепер; ми сиділи і ждали.

— Ось що я хотіла вам сказати: є на світі люди, які ніби для того й народжуються, щоб виконувати найневдячнішу роботу. Ваш батько — один із таких людей.

— Ну, гаразд,— сказав Джем.

— Тільки без «Ну, гаразд», сер,— зауважила міс Моді, вловивши нотку безнадійності в його голосі.— Ти ще не настільки дорослий, щоб зрозуміти до пуття мої слова.

Джем втупив очі у недоїдений пиріг.

— Почуваєш себе, як гусінь в коконі, ось що,— сказав Джем.— Закутають тебе гарненько, і дрімаєш у теплі. Я завжди думав, що у Мейкомбі живуть найкращі люди в світі, так принаймні здається на перший погляд.

53
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело