Убити пересмішника... - Ли Харпер - Страница 57

• Предыдущая
• 57/70
• Следующая

— Чим же тоді, по-твоєму, ми відрізняємося від Канінгемів? Містер Канінгем ледве-ледве розписується, я сам бачив. Ми просто набагато раніше навчилися читати і писати, ніж вони.

— Але ж ніхто не народжується письменним, усі повинні вчитися. Уолтер — здібний хлопець, правда, він трохи відстає, але це тому, що йому треба лишатися вдома і допомагати батькові. Він такий, як і всі. Ні, Джем, я думаю, що всі люди однакові. Люди, та й годі.

Джем одвернувся і поправив подушку, вдаривши по ній кулаком. А коли нарешті влігся, я помітила, що обличчя його аж почорніло. Знову з ним щось діялось. У такі хвилини з ним треба бути обережною. Брови насуплені, губи як нитка. Він довго мовчав.

— У твої роки я теж так міркував,— вимовив нарешті.— Якщо всі люди однакові, чому ж вони не можуть жити у злагоді між собою? Якщо всі люди однакові, звідки ж стільки презирства, чому вони зневажають так одне одного? Знаєш, Всевидько, я, здається, починаю дещо розуміти. Починаю розуміти, чому Страхолюд Редлі ніколи не буває серед людей... просто він не хоче їх бачити.

Фартух на Келпурнії був так накрохмалений, що аж стирчав на всі боки. Тримаючи в руках піднос з шарлоткою, вона обережно відчинила спиною двері. Як легко і невимушено справлялася вона з важкими підносами, повними всяких страв,— я просто милувалася, дивлячись на неї. Тітці Олександрі, здається, теж це подобалося, бо сьогодні вона дозволила Келпурнії подавати на стіл.

Кінчався серпень. Завтра Діл виїздить до Мерідіана, а сьогодні вони з Джемом пішли до Баркерової заводі. Джем несподівано узнав, що Діл не вміє плавати, його ніхто ніколи не вчив цього. Джем був дуже вражений, він вважав, що не вміти плавати — це все одно, що не вміти ходити. Уже другий день вони ходять на річку, але мене з собою не беруть, кажуть, що роздягаються догола, тому мені з ними не можна. І я змушена проводити час то з Келпурнією, то з міс Моді.

Сьогодні в нашому домі господарювали члени місіонерського товариства, яких запросила тітка Олександра, щоб обговорити деякі невідкладні питання. В кухню долинав голос місіс Грейс Мерівезер, яка розповідала про злиденне життя мрунів,— здається, так вона назвала цих людей. Вони викидають жінок із своїх халуп, коли виходить строк, не знаю, що це за строк; у них відсутнє почуття родини — уявляю собі, яке це справило враження на нашу тітку; коли дітям сповнюється тринадцять, їх піддають жахливим випробуванням; мрунів мучать інфекційні хвороби і паразити; ці люди жують кору хінного дерева, випльовують жуйку в одну посудину, варять її, а потім вживають це питво як п’янкий напій.

На цьому дами вирішили зробити перерву і підкріпитись.

Я вагалася, заходити мені до їдальні чи не заходити. Тітка Олександра веліла прийти на цей час і попоїсти разом з усіма; а під час ділової розмови мені там робити нічого, сказала тітка, я тільки нудилася б. На мені було рожеве святкове плаття, туфлі і нижня спідничка. Якщо проллю що-небудь, подумала я, Келпурнії доведеться завтра знову прати моє плаття. А день для неї видався сьогодні нелегкий. Не заходитиму, вирішила я.

— Кел, тобі допомогти?— запитала я, бажаючи бути чимсь корисною.

Келпурнія зупинилася біля дверей.

— Посидь тихенько отут у куточку,— сказала вона.— Зараз я повернусь, і ти допоможеш мені ставити все на підноси.

Вона відчинила двері, дами гомоніли дедалі голосніше: яка чудова шарлотка, Олександре, ще ніколи не бачила такої... мені ніколи не щастить її підрум’янити, ніколи... а пиріг з ожиною... хто б міг подумати... Келпурнія?.. хто подумав би... вам кожен скаже, що дружина священика... звичайно, а друге ще навіть не ходить...

Потім запала тиша. Це означало, що дами пригощалися. Повернулася Келпурнія і поставила на піднос важкий срібний кофейник, що лишився від матері.

— Тепер такий кофейник — дивина,— сказала Келпурнія.— Більше таких не виробляють.

— Давай я понесу його.

— Тільки обережно, не впусти. Поставиш у кінці столу, біля міс Олександри. Там, де чашки і блюдечка. Вона сама наливатиме.

Я теж спробувала відчинити двері спиною, але з цього нічого не вийшло. Усміхнувшись, Келпурнія допомогла мені.

— Обережно, піднос важкий. Не дивись на нього, тоді не розіллєш.

Все обійшлося благополучно, тітка Олександра мило всміхнулася.

— Побудь з нами, Джін Луїзо,— сказала вона. Тітці хотілося якомога швидше побачити в мені справжню леді.

За традицією, в Мейкомбі жінка інколи запрошує до себе в гості сусідок, байдуже, хто вони,— баптистки чи пресвітеріанки, ось чому тут були і міс Рейчел (твереза — краплини в рот не взяла), і міс Моді та міс Стефані Крофорд. Я почувала себе ніяково, сіла біля міс Моді і подумала: навіщо ці жінки надівають капелюшки, адже тільки й дороги, що через вулицю. Коли вони збираються, це мене чомусь насторожує, хочеться кудись утекти. Тітка Олександра твердить: це через те, що я розпещена.

Дами були в ситцевих, не дуже яскравих платтях і, здавалося, не відчували спеки; майже всі були надміру напудрені, але без рум’ян, і губна помада в усіх однакова — натуральна. На нігтях виблискував лак — теж натуральний, і тільки в деяких молодих — яскраво-рожевий. Запах у всіх був божественний. Я сиділа нишком і, не знаючи, куди подіти руки, міцно обхопила бильця крісла, чекала, поки зі мною заговорять.

— Ти сьогодні така нарядна, міс Джін Луїзо,— сказала міс Моді, блиснувши золотими зубами.— А де ж твої штани сьогодні?

— Під платтям.

Я наче не сказала нічого смішного, але всі засміялися. Зрозумівши недоречність своєї відповіді, я почервоніла, але міс Моді дивилася на мене серйозно. Вона ніколи не сміялася, якщо я не жартувала.

Потім запала тиша, і серед цієї тиші з другого кінця кімнати до мене звернулася міс Стефані Крофорд:

— Ким ти будеш, Джін Луїзо, коли виростеш? Адвокатом?

— Не знаю, мем, я не думала про це...— відповіла я, дякуючи в душі міс Стефані за те, що вона перевела розмову на іншу тему. Я поспіхом почала перебирати, ким стати. Медсестрою? Пілотом? — Розумієте...

— Та що тут довго міркувати. Я думала, ти хочеш стати адвокатом, ти, здається, вже ходиш до суду?

Дами знову засміялися.

— Ну й Стефані! — вигукнула котрась.

Підбадьорена міс Стефані вела далі:

— Хіба тобі не хочеться вирости і стати адвокатом?

Міс Моді доторкнулася до мене рукою, і я тихенько відповіла:

— Ні, мем, я хочу бути просто леді.

Міс Стефані подивилася на мене підозріливо, але зрозуміла, що я не хотіла її образити, і сказала:

— Для цього треба частіше надівати плаття.

Міс Моді стиснула мою руку, і я промовчала. Тепло її руки передалося мені, і на душі стало спокійніше.

Ліворуч од мене сиділа місіс Грейс Мерівезер. Я розуміла, що з нею треба заговорити, цього вимагала чемність. Містер Мерівезер під її впливом став щирим методистом, йому подобалося співати церковні псалми. Все місто знало, що це місіс Мерівезер зробила з нього людину, порядного члена суспільства. Адже місіс Мерівезер — найблагочестивіша жінка в нашому місті. Треба заговорити з нею, але про що? Що її може зацікавити?

— Про що ви сьогодні говорили? — запитала я.

— Про бідолашних мрунів, дитино,— сказала вона і стала охоче розмовляти зі мною. Питання були непотрібні.

Коли місіс Мерівезер починала говорити про пригнічених і нещасних, її великі карі очі наповнювалися сльозами.

— Вони, бідолашні, живуть серед джунглів, і ніхто про них не дбає, хіба що Граймс Еверет, тільки він з ними,— сказала вона.— Жодного білого навкруги, крім цього святого. Подумати тільки!

Голос місіс Мерівезер переливався, як органна музика, кожне слово вона вимовляла з надзвичайним почуттям.

— Злигодні... темнота... розпуста... ніхто, крім Граймса Еверета, не знає, як вони живуть. Він якось розповідав мені, коли церква посилала мене...

— А хіба він тут, мем? Я думала...

— Приїздив у відпустку. Граймс Еверет сказав: місіс Мерівезер, ви собі не уявляєте, так, не уявляєте, з чим нам доводиться там боротися. Так і сказав.

• Предыдущая
• 57/70
• Следующая