Убити пересмішника... - Ли Харпер - Страница 67

• Предыдущая
• 67/70
• Следующая

— Містер Фінч,— сказав шериф,— я хочу розповісти, що я там знайшов. Найшов дитяче плаття — воно там у машині. Це твоє плаття, Всевидько?

— Так, сер, якщо це плаття рожеве з мереживом, то це моє,— відповіла я.

Містер Тейт поводився так, ніби давав свідчення в суді. Він любив розповідати все по-своєму, і щоб ні прокурор, ні захист йому не заважали, хоч, правда, така манера висловлюватися вимагала іноді чимало часу.

— Крім того, я знайшов там кілька дивних клаптиків тканини невиразного темно-брунатного кольору...

— Це з мого костюма, містер Тейт.

Руки містера Тейта ковзнули по колінах. Потім він потер ліву руку і почав оглядати поличку каміна, далі його, здається, зацікавив і сам камін. Нарешті почав обмацувати пальцями довгого носа.

— В чому річ, Гек? — запитав Аттікус.

Містер Тейт почухав потилицю.

— Там під дубом лежить Боб Юел, між ребрами у нього стирчить кухонний ніж. Юел мертвий, містер Фінч.

 Тітка Олександра підвелась і одразу вхопилася руками за поличку каміна. Містер Тейт хотів їй допомогти, але вона дала зрозуміти, що допомога їй не потрібна. Вперше в житті Аттікуса зрадила природжена чемність: він як сидів, так і лишився сидіти.

Я чомусь пригадала слова Боба Юела: я розправлюся з Аттікусом, хай навіть доведеться чекати нагоди до кінця своїх днів. І містер Юел мало не здійснив свого наміру. Але це було останнє, що він устиг зробити.

— Ви не помилилися? — запитав Аттікус трохи невпевнено.

— Він мертвий,— сказав містер Тейт.— Його більше нема. Більше він не кривдитиме ваших дітей.

— Я не про це...

Аттікус говорив як у сні. Роки беруть своє. Це особливо помітно, коли у нього важко на душі. Прямі, суворі лінії його підборіддя обм’якли, зморшки на обличчі стали глибші, і хоч волосся було чорне, як смола, в очі впадали сиві скроні.

— Може, перейдемо до вітальні? — мовила нарешті тітка Олександра.

— З вашого дозволу,— заперечив містер Тейт,— я хотів би, щоб ми лишалися тут, якщо наша присутність не заважатиме Джемові. Я хотів би глянути на його рани, а тим часом Всевидько розповість нам, як усе сталося.

— Дозвольте мені залишити вас? — запитала тітка Олександра.— Зараз я тут не потрібна. Буду в своїй кімнаті, Аттікус,— Тітка Олександра дійшла до дверей, але зупинилась і обернулась.— Знаєш, Аттікус, у мене було передчуття. Це я... винна... треба було мені...

Містер Тейт підняв руку.

— Ідіть відпочивати, місіс Олександро. Ясна річ, ви перехвилювались. І не мучте себе, бо коли людина надто зважає на всілякі передчуття, то стає схожа на кота, що намагається спіймати себе за хвіст. А ти, Всевидько, спробуй розповісти нам, як усе було, поки не забула. Домовилися? Ви бачили, що він за вами йде?

Я підійшла до батька, і він обняв мене. Я тицьнулася головою йому в коліна.

— Тільки-но ми рушили додому, як я згадала, що забула в школі туфлі. Сказала про це Джемові, і ми вернулись, але не встигли зайти в школу, як погасло світло. Джем сказав, що їх можна буде забрати завтра...

— Дочко, підніми голову, а то містер Тейт не чує тебе,— сказав Аттікус.

Я залізла батькові на коліна.

— Потім Джем сказав, щоб я помовчала хвилинку. Я думала, що він про щось думає, бо Джем завжди так: мовчи, коли я думаю. А потім він сказав, що чує якесь шарудіння. Ми думали, що то Сесіл.

— Який Сесіл?

— Сесіл Джейкобс. Він уже один раз налякав нас увечері, і ми думали, що це знову він. Сьогодні він був коровою. Приз за найкращий костюм — двадцять п’ять центів. Не знаю, кому дістався приз...

— А де ви були, коли подумали, що то Сесіл?

— Недалеко від школи. Я йому ще й гукнула щось...

— Не пам’ятаєш, що саме?

— Сесіл Джейкобс — жирна курка, здається, так. Але ніхто не відповів... Тоді Джем закричав йому: «Гей», так голосно, як тільки міг...

— Хвилинку, Всевидько,— перебив мене містер Тейт.— Містер Фінч, ви чули, як вони кричали?

Аттікус сказав, що не чув. У нього в кімнаті було ввімкнуто радіо. І в тітки Олександри, в спальні, теж. Він це добре пам’ятає, бо вона попросила його стишити звук, щоб могла чути своє радіо. Аттікус усміхнувся:

— Я люблю, щоб звук був гучний.

— Цікаво, чи чув хто-небудь із сусідів? — запитав містер Тейт.

— Навряд, Гек. Майже всі вони ввечері слухають радіо або рано лягають спати. Хіба що Моді Аткінсон, та й то я сумніваюся.

— Розповідай далі, Всевидько,— попросив містер Тейт,

— Ну, після того як Джем гукнув, ми пішли далі. Містер Тейт, я ж була в костюмі, вся закутана, і то почула. Кроки почула. Ми йдемо — і за нами хтось іде, ми зупинимося — і той зупиняється. Джем сказав, що мене було видно в темряві — світився мій костюм, місіс Креншо так пофарбувала його. Я була шинкою.

— Як це? — здивувався містер Тейт.

Аттікус пояснив йому, в якій ролі я виступала, і описав моє вбрання.

— Якби ви побачили її, коли вона повернулася додому,— сказав він,— вся ця конструкція перетворилася в якесь місиво.

Містер Тейт потер рукою підборіддя.

— Спочатку я не міг зрозуміти, звідки на ньому такі чудні мітки. Рукава в маленьких дірочках. І в них у кількох місцях чимсь поколоті руки. Дозвольте мені глянути на цей витвір, сер.

Аттікус приніс рештки мого спорядження. Містер Тейт крутив його на всі боки, намагаючись уявити його первісну форму.

— Судячи з усього, ця річ врятувала їй життя,— сказав він.— Подивіться.

І він тицьнув пальцем в те місце, де на темній дротяній сітці виднілася блискуча подряпина.

— Боб Юел знав, що робить,— промимрив містер Тейт.

— Він збожеволів,— сказав Аттікус.

— Насмілюся не погодитися з вами, містер Фінч, він не збожеволів. Він просто страшенний негідник. Покидьок смердючий, нализався і розійшовся — подався дітей убивати. Зустрітися з вами сам на сам він би ніколи не наважився.

Аттікус похитав головою.

— Не віриться, щоб людина могла...

— Містер Фінч, є такі люди, яких треба розстрілювати, не роздумуючи, хоч на них і кулі шкода. Саме до цієї породи й належав Юел.

— Я думав, що, пригрозивши мені, він схаменеться. А коли й ні, то мав би діло зі мною.

— Цькувати бідну негритянку — на це він здатен, або залізти в будинок судді Тейлора, сподіваючись, що там нікого нема. А ви хочете, щоб він зустрівся з вами віч-на-віч серед білого дня.— Містер Тейт зітхнув.— Розказуй далі, Всевидько. Отже, ти чуда, як він за вами йшов...

— Так, сер. Коли ми опинилися під дубом...

— А звідки ви в такій темряві могли знати, що ви вже під дубом?

— Я йшла боса, а Джем каже, що під деревом земля завжди холодніша.

— Я бачу, нам доведеться призначити його помічником шерифа. Що ж далі?

— Потім на мене щось накинулося, зім’яло мій костюм... здається, я присіла... чую, під деревом якась метушня, наче бійка, хтось когось б’є біля дуба. Джем відшукав мене і потяг до шляху. В цей час хтось... містер Юел, напевно, збив його й повалив на землю, якийсь час вони вовтузилися, а тоді щось хряснуло... Джем закричав не своїм голосом.

Я затнулася. Тільки тепер зрозуміла, що тоді хряснуло. Джемова рука.

— Ну от, Джем як закричить, і більше я його не чула, а потім... мене схопив, мабуть, містер Юел і почав душити, певно, й задушив би, але хтось його збив з ніг і повалив на землю. Мабуть, Джем виручив. Більше я нічого не знаю...

— А що було далі? — Містер Тейт втупив у мене очі.

— Хтось там ходив, спотикався, відсапувався і кашляв так, що аж страшно. Спочатку я думала, що то Джем, але по голосу зрозуміла, що то був не він, і почала шукати його на землі. Думала, може, Аттікус прийшов нам на допомогу і так стомився, що...

— Хто то був?

— Оцей чоловік, містер Тейт, він сам скаже, як його звуть.

Я показала пальцем на чоловіка, що стояв у кутку, але швидко опустила руку, поки Аттікус не помітив, бо він не схвалює таких речей. Вказувати пальцем нечемно.

Чоловік усе ще стояв біля стіни. Відтоді, як я ввійшла до кімнати, він не зрушив з місця — обперся об стіну та так і стояв, схрестивши на грудях руки. Коли я на нього показала, він опустив руки і притиснув їх долонями до стіни. Руки у нього були білі, ніби він ніколи не бував на сонці, і їх білизна чітко вирізнялася на тлі кремової стіни в напівтемній кімнаті.

• Предыдущая
• 67/70
• Следующая