Я (Романтика) - Хвильовий Микола Григорович - Страница 4

• Предыдущая
• 4/6
• Следующая

       Тривога.

       В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й поливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають.

       Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:

       - Роз-стрі-лять!

       але я повертаюсь і бачу - прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.

       Я в тривозі метнувся вбік: що це - галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув:

       - Ти?

       І чую з натовпу женщин зажурне:

       - Сину! мій м'ятежний сину!

       Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився.

       Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:

       - "Мамо"?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? "Мамо"?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер. '

       - Чорт! - і кинувся на доктора.

       Але той холодно подивився на мене й сказав:

       - Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з "мамою" (він підкреслив "з мамою"), як умів розправлятися з іншими.

       І мовчки одійшов.

       ...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк (Це ,я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти).

       Так! - схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинне ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:

       - нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне "я".

       І я голови не загубив.

       Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?

       ...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко:

       - Всіх у підвал. Я зараз буду тут.

       Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу.

       Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:

       - Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна... з цією сволоччю! - я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.

       ...Я за собою нічого не почув.

       ...Від маєтку я пішов, мов п'яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.

       Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостові тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя. і

       Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.

       Я йшов у нікуди.

       III

       ...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.- Але я вже знав, як я зроблю.

       Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету.

       ...Ну да, я мушу бути послідовним!

       ...І цілу ніч я розбирав діла.

       Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли:

       - я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцією.

       ...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину?

       Хіба то моя вина?

       ...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:

       - Слухай! Дозволь її випустити!

       Я:

       - Кого?

       - Твою матір!

       Я:

       (мовчу).

       Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати.

       Андрюша суворо дивиться на мене.

       Його рішуче не можна пізнати.

       - Слухай. Навіщо ця мелодрама?

       Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився.

       Я (грубо):

       - Провалівай!

       Андрюша й на цей раз зблід.

       Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.

       Я:

       - Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

       Андрюша:

       - Слухай!..

       Я:

       - Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

       В цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах.

       В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі роз'їзди показались біля станції: інсургенти відступають.- Кричить дальній вокзальний ріжок.

       ...Андрюша вискочив. За ним я.

       ...Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.

       ...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози.

       ...Я забув про все. Я нічого не чув і - сам не пам'ятаю, як я попав до підвалу.

       Із дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі стало порожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся -

• Предыдущая
• 4/6
• Следующая