Я (Романтика) - Хвильовий Микола Григорович - Страница 6

• Предыдущая
• 6/6

       ...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого батальону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь - перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти,- то помітив ворог.- Збоку розірвався снаряд.

       ...Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.

       І тоді ж, пам'ятаю -

       з бору вдарив у тривогу наш панцерник.- Загудів ліс.

       Метнувся вогонь - раз,

       два-

       і ще - удар! удар!

       ...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!

       Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.

       Навкруги - пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:

       - Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе.

       ...Що це? невже знову галюцинація?

       Я відкидаю голову.

       Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї.

       Вона мовчала.

       ...Панцерник заревів у бору.

       Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.

       ...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.

       Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.

       Я положив її на землю й дико озирнувся.-- Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.- Недалеко грохотіли орудія.

       ...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.

       "От дурень!" - подумав я.

       ...Потім скинувся:

       - Де ж люди?

       Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! - І я кинувся на дорогу.

       Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.

       Я здригнув і побіг до трупа матері.

       Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров.

       Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.- Тьма.

       І раптом чую:

       - Ну, комунаре, підводься!

       Пора до батальйону!

       Я зиркнув і побачив:

       - переді мною знову стояв дегенерат.

       Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! - Тоді я поправив ремінь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.

       ...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.

       ...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.

       ...Я зупинився серед мертвого степу:

       - там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі, озера загірної комуни

• Предыдущая
• 6/6