Діви ночі - Винничук Юрій Павлович - Страница 37
- Предыдущая
- 37/51
- Следующая
— Смішний ти. У мене часу не буде цим займатися.
— Ага, значить доручили. Що ж… — Він помовчав кілька хвилин, обганяючи відразу кілька машин, а потім сказав: — Взяли чувачка з вулиці і відразу в діло! Га? Кльово. А тут людина провірена-перепровірена. У ділі по самі вуха. І її за борт?
— Я такого не чув, щоб за борт.
— Нічого, почуєш…
Авто заїхало на невеличку вуличку на Голоскові, де стояли старенькі одноповерхові будиночки з дзявкітливими песиками. Ми вийшли з авта і потрапили на подвір’я, захаращене дошками, побитими відрами з рештками розчину, якимись ящиками і цеглою.
— Я тут ремонт недавно скінчив.
Він відімкнув двері і пропустив мене в хату. Тут і справді після ремонту панував специфічний вологий запах. Книги на стелажах косилися в різні боки, поміж книгами виднілися порожні пляшки імпортних напоїв, порцелянові фігурки, касети і якісь пуделка.
— Ти сам живеш? — спитав я, не сумніваючись у відповіді.
— Сам. Розлучився недавно з жінкою. Забембало її таке життя.
— Невже вона грошей не любила?
— Ти знаєш, бувають серед жінок і винятки. От вона до таких винятків і належала. Та я, зрештою, не жалкую. В моїй праці дружина тільки зайва перешкода. Мені ж частенько доводиться не ночувати вдома. А тепер сідай ось тут, я зроблю знимку.
— Навіщо?
— Накази не обговорюють. Може, тобі закордонний паспорт збираються зробити. Звідки я знаю?
Я вмостився в кріслі під стелажем і став оглядати книги. Тут красувалася звична колекція українського інтелігента — вітчизняна і зарубіжна класика. Видно, що господар надавав перевагу серійним виданням, але більшість із них пишалася незайманістю.
— Вип’єш? — спитав Ярко.
Я здивувався його пропозиції. І видно це не залишилося поза його увагою.
— Запам’ятай, — підняв угору вказівного пальця. — Тільки в хаті алкоголіка нема чого випити.
— Ніц не маю проти. Але наскільки я чув…
— Власне, і що ж ти чув? — вдавано зацікавився він, ставлячи на столику пляшку коньяку і шампанське. — Що ти п’єш?
— Шампанське. Я чув, що ти присів на наркотики.
— Наркотики! Що ти знаєш про наркотики? — Він розкоркував шампанське й налив у келих, а собі хлюпнув коньяку. — Тільки й всього, що покурюю зіллячко. А вони вже бучу зняли. Я ж не колюся і взагалі я в цій справі далеко не фанатик. Ось навіть коньячок полюбляю.
Він сів навпроти і ми випили.
— Мені байдуже, — сказав я. — Мене взяли на роботу і обіцяли добрі гроші. Я не збираюся ставати при цьому нишпоркою і винюхувати, хто чим дихає.
— Рано чи пізно тебе й до цього змусять. Тут усе надто тісно переплетено. І між іншим ця робота не позбавлена ризику. Надіюсь тебе попередили.
— Я звик до ризику, — збрехав я.
Ярко розсміявся.
— Ризик ризикові не пара.
Наступного дня зранку я поїхав із Дзвінкою на базу. У машині при Максові ми були з нею на «ви» і намагалися розмовляти про нейтральні речі. На подвір’ї бази ми вийшли, з задоволенням залишивши Макса в авті.
— Ай-я-я-я! Кого я бачу! — розквітнув, мов півонія, маленький кругленький єврей і пішов нам назустріч, розкинувши руки. — Моя леді! Невже я знову можу вам прислужитися?
— Ще й як! — усміхнулася Дзвінка, дозволяючи себе обняти і цьомкнути в щічку. — Я привела вам клієнта.
— Борис Яковлевич, — виголосив він, тицьнувши мені свою пухку долоню. — Директор цієї богоугодної обителі. Чим можу служити? Вас вбрати, взути, напарфумити?
— Юрко потребує зо два порядних гарнітури, чотири пари мештів і кілька сорочок.
— Вам сильно повезло. Якраз ми дістали костюми «Mister D». Маємо югославські мешти і бельгійські сорочки. Який розмір?
Як тільки я назвав, ураз переді мною почали з’являтися і зникати речі, яких і вдень зі свічкою неможливо було б побачити в магазинах. Мені аж мерехтіло в очах. Я ледве тамував у собі синдром спекулянта — адже перепродавши будь-який із цих костюмчиків, я міг би цілий місяць бити бомки! Чому тільки два костюми? Я беру три! Ні, чотири!
— Я можу взяти чотири? — поцікавився я у Дзвінки.
— Дайся на стримання. Не все відразу. Ще не кінець світу, за місяць знову навідаємося.
— Тоді вже будь ласкава і вибери мені на свій смак.
— Ти вже свому не довіряєш?
— Я ніколи не довіряв смакові настільки, щоб зробити вибір з першого погляду.
— Я помітила, — відказала вона уїдливо, згадавши вочевидь наше знайомство.
Я залишив її репліку без коментаря — біля нас крутилося надто багато людей.
Дзвінка не забула й собі зробити кілька подаруночків. Спакувавшись, ми попрощалися з директором і ще перед дванадцятою повернулися назад.
Пан Роман уже нас чекав. Щойно ми вивантажили машину, кинув «Буду ввечері» на прощання, і щез разом з Максом.
— До вечора я вільний? — спитав я в Дзвінки.
— Звичайно. Це завтра почнеться запарка. А зараз я пропоную прогулятися. Тут чудові місця. Ходімо?
Ми пройшлися в кінець вулиці й опинилися в лугах. Ми йшли доти, доки не зникли у нас за спиною будинки, а висока сита трава не сягнула нам до колін. Біля невеликого ставка за великими лапатими кущами бузини ми сіли на березі й мовчки дивились на воду, що застигла в якомусь сонному стані. Довкола лунав радісний щебет пташок, сюркотіли коники, понад плесом діловито снували бабки.
Сонце пражило, як улітку. Життя здавалося прекрасним. Я роздивлявся лісок на пагорбі, дерева видавалися наче намальованими і неживими.
— Дзвінко, навіщо ти розіграла всю цю комедію? Навіщо я тобі потрібен тут?
Стебельце трави в її устах сіпнулося.
— Мені нудно самій.
— Хіба ти тут сама?
— Сама.
— Чому ти не товаришуєш з Ромою?
— В неї інший характер. Вона вжилася. А я не можу.
— Невже ти не могла передбачити, що станеться саме так?
— Ні. У мене немає досвіду подружнього життя.
— Чому ти не відшукала мене раніше?
— Я не мала про тебе жодної вістки. Не знала, з ким ти, де ти. До речі, ти маєш дівчину?
— Нічого серйозного.
— Принаймні вона тебе не буде розшукувати?
— Не думаю.
На очах у неї зблиснули сльози, а мене знову почала спалювати туга кохання. Мені було мало того, що вона сказала.
— Тобі бракувало саме мене? — спитав я.
Вона кинула стебельце у чисте плесо води і розправила на колінах сукню. Там у ставку відбувалося теж якесь своє життя. Стебельце спочатку стало сторца, а за мить зникло під ряскою. Дзвінка повернула до мене голову і подивилася поглядом сумним і лагідним.
— Ти ж знаєш відповідь…
Ні, я відповіді не знав. Я хотів це почути з її вуст. І похитав головою.
— Не знаєш? — всміхнулась вона, наближаючи обличчя своє до мого.
І коли наші вуста з’єдналися, я злякався, що в грудях моїх ось-ось вибухне цілий вулкан. Серце шалено калатало, і обійми мої були такі несміливі, наче цілувався я вперше. Та за хвилю нарешті оговтався, і ми повалилися в траву.
Ми обоє перебували в якомусь дивовижному стані, схожому на сп’яніння. Щось солодке, тепле і давно забуте спливало із дна моєї пам’яті. Я обережно, мов сонячне проміння, відгорнув її волосся і кінчиком язика торкнувся вушка. Дзвінка нічого не боронила моїм рукам і вустам, і, збагнувши це, я припав до неї цілим тілом, вивільняючи її і себе як з одежі, так і з законів моралі. У пам’яті у мене змигнули її слова про бажання бути зразковою жінкою і швидко згасли. Вона не змогла одурити ні себе, ні мене.
— Люби мене… люби мене… люби мене… — шепотіли її вуста.
І я любив її так захланно, наче то був останній день у нашому житті. Ми були настільки спраглі одне одного, що наситилися дуже скоро і втомлено випростали свої тіла попід сонячним промінням.
Рука Дзвінки лягла мені в долоню і затихла. Ми лежали мовчки, і весь наш сором оглядало небо.
— Боже мій, — сказала вона за якийсь час. — Я б отак лежала і лежала… і щоб ми були тільки вдвох і більше нікого…
— Давай втечемо…
Мої слова викликали в неї легку усмішку.
- Предыдущая
- 37/51
- Следующая