Діви ночі - Винничук Юрій Павлович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/51
• Следующая

— Програма розписана до кінця тижня. Не переживай. Твої функції залишаються такими ж — приймеш гроші і даси четвертак портьє.

— Цей портьє незле заробляє.

— Незле. Але не все йде в його кишеню. Мусить ще поділитися. Свою лепту дістане адміністрація і черговий міліціонер.

— Боже, скільки людей знає, що ми не греки!

— О, їх значно більше. Доплюсуй усіх тутешніх проституток.

— Невже в них таке фахове око?

— У них свої можливості. До речі, тут одна вже підходила і пропонувала за тебе п’ятсот крабів.

— За ніч? — сміюся я.

— Ну, ти дуже високо себе ціниш. П’ятсот за те, що станеш опікуватися ними. Їм сподобалося, як ти працюєш. У тебе інтелігентний писок, а це в нашій роботі рідкість. Такий ось курдупель жодного довір’я у порядної людини не викличе. Хто повірить, що він у ресторані випадково? Він торгує проститутками, і ніхто навіть не сумнівається, що має справу з проститутками. А якщо за це візьмешся ти, клієнт справді може повірити, що береш гроші за сестру-студентку, яка дуже хоче прибарахлитися, та не має за що. І в ліжко з мужчиною йде, мов на державний екзамен, а вранці неодмінно заллється слізьми: «Ах, що я наробила! Ах, навіщо я пила стільки шампанського! Як ви могли скористатися моєю слабістю?!» і т. д. Ясно тобі?

— Може, й ви так уранці ридали?

— А ти думав! — встряла в розмову Маріанна. — Мій любий Теймураз наклюкався так, що тільки-но ми прийшли в номер і випили ще плящину, як він повалився і захропів. Ну, я хутенько його розібрала наголо, сама теж роздяглася і щасливо заснула. Вранці він, бідолаха, не міг згадати — мав зі мною щось чи ні. Далі з криком «Вах! Сколка денег угробил!» кинувся мене ґвалтувати. Однак я завзято боронилася. «Шановний! — сказала я. — Ви заплатили за ніч. А зараз білий день»… За що я люблю грузинів — вони джентльмени. Теймураз дав мені спокій. Тільки, вдягаючись, щоразу приказував: «Пагулали, да? Могітхан?! Пагулали, да?»

Дівчата заливаються сміхом.

— Таким чином, я провела дуже цнотливу ніч.

— А як ти, Єлено?

— Ну, я змушена була попрацювати. Але в міру. Мій теж був налитий по вінця. Вранці він довго шукав гаманця, який чомусь опинився під ліжком. А з гаманця, уяви собі, не пропала ані копійка. Зрештою, там і було всього вісімдесят карбованців. Зате пропали два квитки до Тбілісі. Уявляєш, який розпач?

— Пагулали, да? — регоче Маріанна.

— А ці квитки тепер у твоїй торбинці? — здогадуюся.

І тепер уже всі троє регочемо як навіжені.

— Ні, їх уже там нема. Ми ж їздили на вокзал за речами. — При цьому Єлена кладе мені в кишеню двадцять п’ять карбованців. — Ти задоволений?

Ще б пак! Вісімдесят п’ять крб., не рахуючи мештів! З них двадцять п’ять крадені. За таку суму ще не садять. Я можу спокійно пити шампанське.

Відчуваю, як усе глибше і глибше опускаюся на таємниче дно. «Граєшся з вогнем, — шепоче мені на вухо пані Осторога. — Ніхто тебе не врятує, коли вляпаєшся по вуха. Бо ти — сам. І ніхто». Ба й справді, хто я? Письменник? Але ж я ніде не друкуюся. Що я комусь поясню? Вивчаю життя повій? Щоб написати оповідання?… Ні-ні, цього в жодному випадку говорити не варто. Я уявляю, як сивий капітан міліції дивиться мені в очі й докоряє: «Пишеш наклеп на нашу дійсність? Для тих, що за кордоном? Обливаєш багном свою Батьківщину? На кого ти працюєш? Признавайся! Добровільне зізнання полегшить провину!»

Майже такі слова я почув, коли мене затримала міліція при здійсненні жахливого злочину: я фотографував сміттярку. А в сміттярці порпався горбатий дідусь. Ніколи не думав, що сміттярки належать до військових об’єктів. А виявилося, що саме так. Плівку засвітили, мене кілька годин понудили, змусили написати пояснення і відпустили. До наступного разу.

— Ці п’ятсот крабів ми б поділили порівну, — зітхає замріяно Маріанна. — Погоджуйся. Тут золоте дно.

— А Франьо?

— Гадаю, від комісійних він не відмовиться.

— А лягаві?

— Ну й дивак ти. З лягавими завше можна домовитися. Хіба ти ще не помітив, що міліція на проституток уваги не звертає? А не звертає тому, що їх у Радянському Союзі нема. У нас нема ані сексу, ані проституток. А як можна покарати того, кого не існує? Врубався?

— Сутенерів теж не існує?

— Натурально! Звідки їм узятися без проституток?

— Зате є інша можливість — притягти за неробство.

— Хіба якусь хвойду, як он та твоя знайома, — і Маріанна киває на профуру. — А путана має усі документи в порядку. Я, наприклад, працюю лаборантом у школі.

— Цікаво — такі зарібки, як за вчорашню ніч, мабуть, нечасто трапляються?

— Бувають і більші. Треба відчувати клієнта. Я одразу оцінюю його можливості. Адже ми працюємо під недосвідчених дівчаток. Я розумію, що це до пори, до часу, потім уже такий номер не пройде. Але зараз у нас такса — не нижче п’ятдесяти. Під час розмови з клієнтом орієнтуюся, наскільки він вляпався в мене і якими фінансами диспонує. Потім я піддаюся на вмовляння піти з ним на квартиру чи в готель, але попереджаю, щоб не пробував підкрадатися. Тоді він спокушає золотими горами. Зазвичай, дуже абстрактними. Але доки я не почую щось конкретне і, заливаючись рум’янцем від сорому, не погоджуся, доти я нікуди з ним не піду.

По дорозі натякаю, що він може мене обдурити. І розпашілий клієнт платить наперед… Кожен має свій метод.

— А що буде, коли станете старшими?

— Нічого страшного. Просто зараз ми при мінімумі праці дістаємо непогані гроші. Згодом змушені будемо вигострити майстерність. Опікун нам тоді також дуже буде потрібен, аби робити рекламу. Все-таки мені незручно вихваляти себе перед клієнтом.

— Але ж є ще одна перспектива — вийти вигідно заміж! — встряє Єлена.

— А я цього й не відкидаю, — погоджується Маріанна. — Це взагалі ідеальний варіант — вийти заміж за дійсного члена академії наук.

— Шкода тільки, що на ту пору, коли вони стають дійсними членами академії наук, їхні члени стають вже недійсними, — засміявся я.

— Подумаєш! А нам цього й не треба. Головне — прожити життя так, як казав Островський. Щоб не було мучітєльно больно. Потім. З життя треба взяти все найкайфовіше. І якнайбільше. Такий девіз.

— До нас ідуть, — шепоче Єлена.

Справді, до нашого столика прямує троє поляків. Усім близько сорока. Двоє чоловіків і одна жінка. У неї великий круглий живіт, а повні стегна, здавалося, ось-ось вигулькнуть з жорстокого полону тісних джинсів і являть нам свою рубенсівську драгливість.

— Przepraszam… Czy tu wolne miejsce?[8]

Мотаємо головами, що означає водночас і «не розуміємо», і «не зайнято». Поляки вмощуються й діловито роззираються за офіціянтом.

— Готі го арістос ятрос каі, — каже Єлена.

— Хреяс тон ен моріон, — підтримує розмову Маріанна.

— Батрахоміомахія, — пригадую назву поеми Гомера.

Поляки замовкають і прислухуються. Так само завмирає карась, коли помітить хробачка. А потім р-раз! — і губа на гачку. Вони здогадуються, що ми не місцеві, але це їх інтригує і водночас сковує. Вони не знають, як себе вести, і в перші хвилини взагалі мовчать, лише переглядаються.

— Ясу, — задумливо вуркоче Єлена. — Епіклорес магес трі політікос.

Поляки починають перешіптуватися, нарешті один не витримує психічної атаки і ковтає гачок:

— Przepraszam… Slyszalem, ze rozmawialiscie w jakims nieznanym jezyku. Wlasnie doszlo do sprzeczki, со to za jezуk. Przyjaciel mowi, ze lotewski, a ja — ze grecki (Перепрошую… Чув я, що ви розмовляли якоюсь невідомою мовою… Власне ми посперечалися, що то за мова. Приятель каже, що латвійська, а я — що грецька).

Бракувало якоїсь секунди, аби я не бовкнув «grecki», та, видно, Маріанна помітила з виразу мого обличчя, що я розумію польську і вже ось-ось готовий відповісти, бо штурхає мене під столом ногою. Я зиркаю на поляка туманним поглядом і відказую:

— Но, но… не понимаєм… гаварітє па рускі… харашьо?

Поляк повторює запитання російською і страшенно тішиться, коли виявляється, що мав рацію він, а не його колега. А, зрештою, він і не міг помилитися, адже кілька років тому відвідав Грецію і пам’ятає навіть окремі вирази, наприклад… Та я не даю йому пописатися грецькою, щоб не потрапити у халепу, і починаю одразу обряд знайомства. Поляк, що був у Греції, називається Антиком, а другий — Рисіком, їхню колєжанку звати Малгося. Завтра рано вони їдуть автом до Румунії з товаром. Ми вже розмовляємо російською, але поляки постійно забуваються і вставляють польські слова та речення, а я мушу стежити, аби не забути перепитати, що воно означає. Далебі, з грузинами було легше.

• Предыдущая
• 8/51
• Следующая