Выбери любимый жанр

Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 20


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

20

Той сіпнув ніздрями, але піднявся. Вогнянка сиділа, своїм звичаєм, на камені, і вигляд її лякав горян куди більше, аніж ціла ватага чотириногих розбійників.

Розвіяр підійшов до напівлюдини. Перед очима в усього селища й чотирьох вартівників став на камінь, закинув ногу на спину чотириногому; у того засіпалася смугаста шкура на боках. Розвіяр сів у сідло, відчуваючи, як грають напружені м’язи звіруїна. Намацав стремено. Продів у нього ноги так само, як це робили вершники, – п’ятами всередину, носками назовні й угору. Перед ним опинилася звіруїнова потилиця – людська похилена потилиця. Напівлюдина низько опустила голову.

– Іди за мною, – сказав Розвіяр вогнянці. – І не вбивай його, поки не скажу!

Горяни, витріщивши очі, дивилися йому вслід. Але не менш уражено втупилися його власні товариші, вартівники.

* * *

Розвіяр їхав верхи вперше в житті. Шал битви висихав на ньому, як вода: ломило бік, поранений кігтями. Усе сильнішав біль у правій руці, набрякла кисть, пальці зробилися чужими. Лівою рукою він утримував мотузку, накинуту на шию звіруїну замість гнуздечки. Поряд ішла вогнянка.

Піднімалося сонце. Потік на дні ущелини гуркотів і плювався піною. Полонений, повільно переступаючи лапами, вряди-годи повертав голову, неначе мимохідь, до навислого над прірвою краю стежки.

– А от не кинешся, – сказав Розвіяр майже весело.

Напружилася гола засмагла спина з білим шрамом на лівій лопатці.

– Любиш життя, правда? – Розвіяр здушив звіруїнові боки чобітьми. Його все сильніше мучив біль, хотілося говорити, він не міг утриматись. – Ну стрибни, спробуй.

Він смикнув на себе мотузку. Полонений захрипів і закашлявся.

– Пішов швидше! – крикнув Розвіяр. – Пішов!

Чотириногий прискорив крок. Потім пустився вчвал, умисно жорстоко й нерівно, так що Розвіяра стало підкидати в сідлі й від болю потемніло перед очима.

– Стій!

Полонений зупинився, і водночас зупинилася вогнянка. Розвіяр перевів дух. Простіше за все було вибратись із сідла й піти пішки, але він хотів з’явитись у замку саме так – верхи, з вогнянкою при нозі.

– Пішов, – скомандував Розвіяр глухо. – Помалу.

Його товариші відстали. У замку вже знали, чим закінчився нічний бій, – хлопці-носильники принесли важкопораненого. Дозорець на башті побачив Розвіяра першим; назустріч вийшов наставник Бран, який щойно повернувся з перевалу, із ним вартівники й молодша десятка. Раби покинули роботу, наглядачі з’явились поглядіти на невидане видовище, із вікон, з галерей, з балюстрад дивилися слуги й жінки.

Розвіяр випрямився в сідлі, намагаючись забути про біль. Його полонений нижче спустив голову. Вогнянка сумирно склала на спині сірі крила, укриті попелом, немов пилком.

Він проїхав уздовж нерівного шерегу витріщак. Він чув уражений шепіт за спиною. Люди витріщалися на чотириногого й сахалися від вогнянки.

Володар вийшов на балкон. Розвіяр натягнув мотузку, наказуючи звіруїну зупинитись. Перед замком не було площі, куди став би народ, що висипався з камінних нір, тому юрба хвилювалась, товпилась, виплескуючись на галереї, на стіни, здиралась на поперечини лебідок і насосів. Навкруги вершника-Розвіяра лишався вільний простір, і ранкове повітря тремтіло, нагріваючись, над крилами чорної личинки.

Запала тиша; усі дивились на Розвіяра, а він уперше розгубився.

– Навіщо ти притягнув це? – спитав володар, і в його голосі була гидливість.

– Це полонений…

Володар побіжно глянув на юрбу.

– До роботи, – сказав коротко, скинувши оком понад головами. Вартові опам’ятались, наглядачі заметушились, за декілька хвилин галереї та вікна спорожніли.

Володар повільно спустився назустріч Розвіяру. Той, скреготнувши зубами від болю, вибрався з сідла. Володар довго роздивлявся звіруїна, а чотириногий мовчав і глядів у землю.

– Дарма, – сказав володар. – Відведи до потоку, накажи личинці вбити його, тіло скинь.

Розвіяр радше відчув, ніж побачив, як завмерли вкриті шерстю боки. Напівлюдина перестала дихати.

– Накажи личинці стрибнути в потік. Тоді піднімися до мене. – Не дожидаючись відповіді, володар розвернувся й попрямував назад у замок. Розвіяр смикнув за мотузку; чотириногий пішов за ним несподівано покірно. Від його лап залишалися в куряві круглі невидані сліди.

Вони поминули комори, кам’яниці, де зазвичай розвантажувались каравани. Ніхто не смів іти слідом. Спустились по вузькій стежці – точніше, Розвіяр спустився, вогнянка просто злетіла, а звіруїн зійшов поряд зі стежкою, і диву гідне було, як легко він ступає по крутому сипкому схилу.

Спинилися над потоком. Стриміли з води чорні скелі, мов нерівні зуби, вода вирувала між ними й падала в глибокий казан, поверхня якого була вкрита клаптями піни. Чотириногий дивився на цю піну, наче надіючись прочитати в її мереживному малюнку дещо дуже важливе. Личинка, байдужна, усілась на камінь за декілька кроків.

Розвіяр озирнувся на замок. Звідси, знизу, було видно тільки верхівки веж.

Ревіла вода. Чи розчує вогнянка наказ? Їй однаково, у неї нема вух, вона виконує волю, а не слова…

Чотириногий ледь повернув голову. Розвіяр побачив його вухо, прикрите злиплими пацьорками волосся, запалу щоку й кінчик гострого носа. Він мовчав і не віддавав наказу; ішов час, володар чекав. Білі клапті піни кружляли над камінням у потоці.

Розвіяр мовчав. Вогнянка сиділа, склавши крила.

Чотириногий круто розвернувся – немовбито зважившись. Поглянув Розвіяру в очі й одразу ж понурив погляд, мов обпікшись.

Поглянув ще раз – перелякано, не вірячи. Скосився на вогнянку – і знову на Розвіяра.

Ревіла вода.

Звіруїн відкрив рота, схопив повітря, так що сіпнулись голі плечі. Зірвавшись із місця, напівлюдина одним стрибком перескочила на найближчий чорний камінь; Розвіяр бачив, як роз’їжджаються на мокрому його лапи. Звіруїн стрибнув ще, і ще, зірвався, і Розвіяр уже вирішив був, що це кінець, але чотириногий видерся на скелю, розмахуючи мокрим хвостом, ловлячи рівновагу. Іще стрибок; звіруїн перебрався через потік по верхівках мокрого каміння, здійснивши те, чого не могла б зробити жодна людина, та, мабуть, і не кожний чотириногий.

Він вискочив на протилежний берег потоку – туди, де круто заламувалась угору стіна ущелини. І рвонув угору по неходжених стежках, і озирнувся тільки один раз – через плече.

Вогнянка сиділа байдужа. Розвіяр ковтнув; влади його залишалось три дні й дві ночі, аж раптом рана відкрилась, і по рукаву на землю знов полилася кров.

– Іди у воду, – наказав Розвіяр вогнянці.

І уже по дорозі назад, на гору, знепритомнів.

* * *

– Ти впорався, маленький гекса, – сказав володар.

Розвіяр стояв перед ним похитуючись. Він пролежав хворий весь тиждень; кілька разів його навідував сотник Бран, випитував деталі нічного бою, держався осторонено й холодно. Потім, лежачи вночі без сну, Розвіяр зметикував: сотнику Брану, який служив у замку багато років, виховував охоронців та воїнів, ніколи не довіряли розбити шкаралупу вогнянчиного яйця. Крім того, знищення ворога за допомогою слухняного чудовиська здавалося сотнику знущанням над вояцьким мистецтвом.

– Ти впорався, хоча і не бездоганно, – сказав володар. – Можеш сісти.

Розвіяр спустився на дерев’яний дзиґлик. Його не тримали ноги: називаючи себе здоровим, він переоцінив свої сили.

– Ти маєш право дістати нагороду, – повідомив володар. – Кажи, чого ти хочеш.

– Мені нічого не треба, – сказав Розвіяр. – У мене все є.

Володар скептично підібрав позначені шрамом губи. Розвіяр не зводив очей – дивився прямо.

– Що, – негучно почав володар, – вона не захотіла з тобою тікати?

Розвіяра струсонуло. Володар осміхнувся:

– І ти вирішив, що, коли вона така ж, як усі, – чому б не скористатися нею, як усі вартівники користуються всіма жінками від вечірнього дзвону й до ранкового. Авжеж, адже вона не залишалася на самоті в жодну з ночей, поки ти валявся поранений.

20
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело