Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 28

• Предыдущая
• 28/113
• Следующая

– Спати, – сказав Розвіяр. – Я дуже втомився, володарю.

* * *

«Кажуть, розлютований, він готовий був вигубити все плем’я нагорів; кажуть, він створив і прокляв якусь річ, і якщо звільнити прокляття – усі нагори помруть. Але чи правда це, і чи вистачить сили одного мага, щоб знищити величезне плем’я, і чи вистачить ненависті – про це не знаю і не можу сказати точно. Іменем Ранку-Без-Похибки лякають у кланах дітей – і тепер, по його смерті».

Розвіяр сидів на напівкруглому балконі, слухав рокіт води в ущелині й неквапливо переливав літери з пам’яті – на папір.

Він пам’ятав усе. Прим’яті сторінки. Запах вогника свічки. Шерех павутиння в кутку. Спинявся, щоб перепочити, дивився на гори, на напнуті нитки водоспадів і знову брався до роботи.

Володар приходив і йшов. Інколи сидів поряд, читаючи нову копію через плече Розвіяра. Вряди-годи походжав по балкону, про щось думаючи, потираючи перенісся. Розвіяр працював чотири дні, від сходу й до заходу сонця, а вночі спав. Молодший інтендант Шлоп власноруч приносив йому рагу з чиркунів із грибами, кисляк із молока печірки, справжні коржики з зернового борошна та висівок.

Над вечір четвертого дня Розвіяр закінчив карту. Володар довго роздивлявся її, потім гортав сторінки; його губи ворушились.

– Що в цій книзі? – спитав Розвіяр.

– Смерть, – володар поглянув на гори. – Смерть тим, хто не скориться. Як завжди.

– Ранок-Без-Похибки, – вимовив Розвіяр, – теж ніс смерть тим, хто не скориться. Але вмер сам.

– Безсмертних не буває, – безтурботно озвався володар. – Ці тварюки не могли визнати влади чотириногого. Навіть мага. У них у крові: напівлюдина – значить раб.

– Він був вашим другом?

– Ранок? Він був, – володар усміхнувся, говорячи вже не до Розвіяра, а до уявного, викликаного з пам’яті співбесідника. – Він був… мабуть, що так.

Розвіяр поставив питання, що давно його мучило:

– Хто написав «Хроніки»? Ви знали автора?

– Ні, – подумавши, відповів володар. – Ми здибались один раз, мимохідь. Його звали Варан.

* * *

З цього дня замок почав готуватись до війни. День і ніч працювала кузня в нижньому ярусі, сотник Бран примушував вільних від вахти вартівників управлятися з мечами. Говорили про каральний похід проти звіруїнів; Розвіяр став у лави разом з усіма. Його зустріли як героя – мабуть, завдяки Шлопу, який, не вибалакуючи деталей, умів робити значуще обличчя. Він робив таке обличчя щоразу, коли мова заходила про Розвіяра, і скоро весь замок знав, що молодий вартівник зміцнив і помножив прихильність володаря.

Розвіяр погано спав у ці дні. Йому снилося, що він переписує безкінечну книжку про магів, чудовиськ і жінок, здатних завагітніти від гірського водоспаду.

Кілька разів йому траплялася Джаль. Вона ніби навмисне його вистежувала – то замітала підлогу в казармах, то несла білизну в кошику по тій галереї, де чергував Розвіяр. Він кивав їй. Вона винувато всміхалась.

У день походу, вдосвіта, володар на самоті спустився до великої печі й вийшов на дорогу перед замком у супроводі десятка вогнянок. Вартівники, що дожидали його, поточились назад; вогнянки всілись бік у бік, рівно, наче по ниточці, і склали на спинах чорні крила.

– Ми йдемо впокорювати, – коротко сказав володар. – Не проливайте крові дарма. Личинки все зроблять самі.

Він віддав наказ вогнянкам, ті вишикувались рядком і потягнулись по дорозі вгору, до перевалу. В ранковому сонці вони були схожі на живі жаровні, на тліюче намисто з червоно-чорних, безформних згустків.

– Уперед, – сказав володар. – Звичайним порядком.

Сотник Бран повів вартівників по дорозі, щойно пройденій вогнянками – чорній від попелу й сажі; Розвіяр ступав у загальному шерегу. Володар простягнув руку, заступаючи йому дорогу.

Розвіяр зупинився, здивований.

– Ти залишаєшся, – сказав володар.

– Я?!

Володар поглянув йому в очі довгим проникливим поглядом. Сказав роздільно:

– Ти. Надто. Цінний. Для мене. Я не збираюсь підставляти тебе під випадкові стріли.

І відійшов разом із військом, чудово розуміючи, що Розвіяр не насмілиться порушити наказу. А той стояв на дорозі, вражений, і дивився вслід, поки останній вартівник не сховався за перевалом.

* * *

Три дні й три ночі вогнянки були покірні володарю. На світанку четвертого дня він звелів їм кинутись у гірську річку, і вони востаннє виконали його наказ.

На той час землі двох великих кланів, що сусідили з замком, були сплюндровані. Один був клан Роси, другий – Зеленого Рога; заходячи до приречених селищ, володар вимовляв уголос:

– Добрий ранок. Ранок Без Похибки.

І це чули звіруїни, і впадали в жах.

Вартівники повернулись у замок увечері четвертого дня походу. Чимало було пригнічених. Інші втішались перемогою, хвалькувато кричали, що прокляті тварюки з тих, що вціліли, ніколи не насміляться подивитись на замок навіть здаля. Сотник Бран розповідав Розвіяру, як вони встановили новий кордон, устромивши в землю списи й на кожний наштрикнувши по звіруїнській голові; напившись браги й остаточно засмутившись, Бран зізнався:

– Це була не битва, малий. Це різанина; ми прорвалися до їхнього священного місця, озера Плодючості, і там володар щось таке зробив… кинув у воду… через що ці тварюки страшенно упали духом, розклеїлись. І ще вогнянки… Я радий, що тебе там не було, малий.

Розділ п’ятий

Настала осінь. Хижі птахи подзьобали голови на списах, лишивши черепи, схожі на людські.

Зиму змінила весна. Відкрились перевали, але жоден патруль не бачив ні одного звіруїна поблизу нового кордону. Розвіяр не любив ходити в дозори і щоразу намагався викрутитися – добре хоч, роботи вистачало і в замку.

Із Фер приходили все нові каравани – раби, паливо, сталеві заготівки, деревина. Прибували вільні найманці, селилися не в замку, а в новому селищі під його стінами. Замок добудовувався, сотні ломів уїдались у скелю, сотні рук витягали на поверхню кошики з ламаним каменем. Знову неслась вогнянка, і раби сновигали вгору і вниз по стежці зі своєю ношею. Між гніздом і замком спорудили стійку, на ній сиділи двоє лучників, готових пристрелити кожного, хто здумає розбити яйце.

Розвіяр сидів над кресленнями. Це були старі ескізи, за якими збудовано замок, і нові, доповнені й виправлені рукою володаря. Будувати малося точно за кресленнями; Розвіяр копіював плани й наглядав за будівництвом, сам ходив у тунелях, зігнувшись у три погибелі, і нікому – й собі – не признавався, що почуває страх до замкненого простору.

Признався одного разу – володарю, коли той повів його навіщось у дальній недобудований коридор. Той не став сміятися й одразу ж вивів Розвіяра під небо, а потім, помовчавши, сказав:

– Це Ранок. Ти маєш ще раз його навідати, тоді відпустить.

– Я не хотів би, – сказав Розвіяр.

– Він узяв частину твоєї мужності. Ніби в заставу. Я спущуся до нього разом з тобою, коли ти будеш готовий. Скажеш сам.

Щодня Розвіяр управлявся в стрільбі й фехтуванні. Ніколи не ходив до «птахівні» – володар дозволив йому вибирати собі жінку серед нових молодих рабинь, і Розвіяр вибрав юну світловолосу дівчину, що нічого не тямила з минулого життя – на ринку її було обпоєно «солодким молоком». Він називав її Крилама, і вона приходила до нього в кімнату на перший поклик – хоч уночі, хоч удень.

Джаль пропала з «птахівні». Розвіяр ніколи не запитував, куди вона поділась, але дізнався випадково: Джаль не випила вчасно неродилої трави, завагітніла, і її відправили в селище горян виношувати дитину.

* * *

– Нігтя убито, – сказав володар.

Був пізній вечір. Володар роздивлявся в зорову трубу далекі зорі. Розвіяр сидів у кріслі, відчуваючи, як ломить спину й руки. Дві години без перепочинку він рубався то з одним вартівником, то з іншим. Сотник Бран виставляв проти нього свіжих бійців, але жоден затуплений клинок не торкнувся залізної сорочки, яку Розвіяр одягав для важкості на навчальний бій.

• Предыдущая
• 28/113
• Следующая