Мідний король - Дяченко Марина и Сергей - Страница 3
- Предыдущая
- 3/113
- Следующая
Розвіяр подумав і вирішив, що, мабуть, урятувався. Таж написав хтось книгу про Подорож. Про те, що книгу може написати мертвий дух, хазяїн Агль нічого не казав…
Хазяїн Агль тужить, напевно. Він стільки разів казав Розвіярові: «Ти – моє багатство», що й змія запам\'ятала б. Щоправда, тягати за вуха, стукати лобом об стіл і лаяти останніми словами хазяїн Агль теж був митець… Особливо сп\'яну…
У Розвіяра зсудомило зненацька ногу. Розгубившись, він забився, схопився за щиколотку, занурився з головою… Судома відпустила, але зостався страх. Розвіяр роззирнувся.
Небо розділилося на дві половини. Зі сходу наступала темрява, і Літаюче Місто укотре поміняло свою барву. Із кольорового воно зробилося карбовано-сірим, висячі арки налилися власним світлом, і мости прикрасилися низкою вогнів. Із заходу ще світились вода та небо, але сонця не було. Воно потонуло. Так завжди.
Розвіяр подивився на маленький корабель, що до нього стільки часу уперто плив. Корабель повільно рухався, на його щоглах розгорталися вітрила – сині. Запалився сигнальний вогонь на верхівці щогли; корабель пішов на захід, туди, де горіло небо й блищала вода, пішов навздогін сонцю та дню.
Наступала ніч, але темряви не було. Щомиті запалювались усе нові вогні. Жовті, білі, жовтогарячі ланцюги простягалися від мосту до мосту, від вежі до вежі, і скоро над Мірте повисла заграва, що тільки ледве-ледве поступалася за силою заходу сонця. Далеко в морі – там, куди пішов корабель, – запалився маяк. На щоглах займалися сигнальні ліхтарі, і декілька великих вогнів спалахнули один по одному просто посеред моря. Розвіяр був оточений вогнями, немов на святі.
Якщо тут пройде корабель, вони ж побачать мене на воді, подумав Розвіяр не стільки з відчаєм, скільки зі здивуванням. Коли митник назвав його «гекса», коли його вирішили жбурнути за борт, коли він летів уже в воду, кинутий десятком рук – ані на хвильку, ані на єдину мить він не вірив у свою смерть і не збирався вмирати. Не збирався й тепер. Тим дивніше було, що руки відмовлялися служити, ноги зробилися важкими й тягли на дно, а зуби так стукотіли від холоду, що цей стукіт, напевно, було чути в місті.
У небі проступили тьмаві зірки. Тьмаві – бо їх забивало сяяння Мірте. Розвіяр плив, намагаючись тепер зігрітись і не ставлячи іншої мети. Море теж світилося; глибоко під водою – Розвіяр злякався, як глибоко, – запалилися зеленкуваті вогники. У книзі про подорож на Осиний Ніс були сторінки про морських гадів – хапуна, усеїда, морського гачкаря, про донного дракона, називаного в просторіччі Утробою. Розвіяр ослабнув, уявивши, як у глибині моря під ним відкриваються вогненні очі і розгортаються гачки, хоботи й щупальці.
Поверхня води, потримавшись під підборіддям, сягнула губів. Потім ніздрів. Тоді Розвіяр пірнув і виринув, і знов пішов під воду з головою. Заборсався, не бажаючи здаватись, але майже одразу ж вибився з сили.
Налетів вітер із моря. На краю зору хитнулося щось, на мить закривши тьмаві зірки. Розвіяр рвонувся: йому привидівся човен, зовсім близько, поряд!
Величезне й темне, порожнє розгойдувалося на хвилях. Не човен; щось на кшталт круглого плоту з палкою посередині. Розвіяр кинувся до нього, заляскав по воді руками, розбиваючи віддзеркалення далеких вогнів і зір. Хотів ухопитися за край, але пальці зіслизнули. У відчаї, що вмирає так близько від спасіння, Розвіяр закричав й обіруч ухопився за дерев\'яний край плавучої споруди.
Навалився ліктем. Віддихнув. Тепер принаймні його не затягне так просто вглиб, море не заковтне його, не перетравить; сопучи й кашляючи, Розвіяр виповз на край плоту, немов драглистий слимак.
Пліт хитнувся. Протилежний край піднявся над водою, а той, що на нього здерся хлопчик, пішов під воду. Розвіяр перебрався ближче до центру. Палю, що стирчала посередині дерев\'яного кола, вивершував, як виявилося, круглий каганець із ґнотом і залишками олії.
Розвіяр привалився до цієї палки спиною.
Він не потоне. Він дочекається на цій штуці ранку, і тоді його підбере корабель… Хвилі м\'яко погойдували дерев\'яний круг, і здавалося, що він пливе кудись. «А може, мене винесе до берега?» – подумав Розвіяр і лизнув мокру долоню.
Солона вода не тамувала спраги. Навпаки, стало гірше. Розвіяр обхопив себе за плечі, намагаючись зігрітися. Тепер, у пітьмі, Мірте сяяв у всій своїй пишноті – Розвіярові здавалося, що до нього лине музика, така тонка й ніжна, як буває тільки від струн під смичком.
І в цю музику вплівся інший звук – розмірене ляскання. За кілька хвиль Розвіяр зрозумів, звідки воно долинало: чорний силует човна плив по залитій світлом воді. Човен був не гребний і не вітрильний – колісний. Гучніше за все були удари лопатей по воді, потім Розвіяр почув поскрипування вала й нерозбірливу пісеньку. Людина, що сиділа на кормі, тримала поперек колін довгу палку, і на кінці її то спалахувала, то згасала пелюстка вогню.
– Не розумію я, красуне, – муркотіла людина, – не розумію я, красуне, де туди, де сюди, о-о-о… Хіба милування гаряче… ніколи, ніколи… хіба милування, туди, ніколи не сюди… Стій! Фру!
Він форкнув, ляскання стихло, поскрипування, навпаки, погучнішало. Човен підійшов упритул до плоту, на якому сидів Розвіяр; людина підняла свою жердину, звелася на ноги – і раптом завмерла. За його спиною переливався вогнями Мірте, обличчя Розвіяр не міг роздивитись.
– Гей! Ти хто? – спитала людина зі страхом. – Живий чи мрець?
Розвіяр хотів відповісти, але замість цього гучно клацнув зубами. Людина в човні, хвилюючись, дістала звідкись закоптілий ліхтар, підкрутила коліщатко, і стало світліше.
– Ти хто? – Чоловік у човні підняв ліхтар. – Здається, людина… Неначеб хлопак… Ти що, з корабля упав?
Розвіяр кивнув.
– От уже ж… – пробурмотів чоловік. – Ану, іди сюди… тут не можна сидіти, це бакен, зрозумів? Сигнальний вогонь… я й так припізнився…
Розвіяр хотів перебратися на човен, але замість цього скотився знов у воду. Бакен сильно хитнувся. Чоловік простягнув Розвіярові руку і витяг на корму.
– Холодний який… Іди на ніс, бо я й сам промокну… Іди на ніс, кажу тобі!
Майже весь човен займало колесо, звідки на Розвіяра дивилися дві пари жовтих очей. Здригаючись, він перебрався через нього по зігнутому трапу, сів на носі й знов обхопив себе за плечі. Бакенник тим часом прикрутив знову ліхтар, підняв жердину і, потягнувшись до бакена, тицьнув язиком полум\'я в каганець.
Зайнялося одразу, і так потужно, що Розвіяр примружився. Бакен, що врятував його від смерті, був маленьким і круглим, і дивлячись на нього збоку, Розвіяр здивувався: як можна було сидіти на такій нікчемній дерев\'янці?
– Мені ще три вогні, – пробурмотів бакенник. – Припізнився сьогодні, ой… Пішли! Ну!
Закрутився барабан, спершу повільно, тоді все швидше. Усередині бігли пліч-о-пліч темні звірі, Розвіяр не міг їх як слід роздивитись. По боках човна заляскали лопаті.
– От уже ж, – бурмотів бакенник. – А я все випив майже… Ну от на дні лишилося. На!
Він кинув фляжку, Розвіяр не піймав її, і фляжка впала на дно човна.
– Руки діряві, – сказав бакенник. – Ну ж бо пий… А то…
Розвіяр із третьої спроби відкрутив кришку. Рідини у флязі було й справді на дні, а пахла вона гостро та ядучо. У Розвіяра сльози навернулись на очі.
– Пий, ну! – квапив бакенник.
Розвіяр випив. Одразу нічого не відчув, але вже за мить йому стало краще; він побачив, як переможно висявають вогні Мірте, як відбиваються в кожній краплині, що зривається з гребної лопаті, і як віддаляється, погойдуючись на воді, запалений бакен.
– Хто ти такий, га?
– Розві…яр.
– Юнга? Матрос?
– Нє. Ні.
– А хто?
Розвіяр закашлявся.
* * *
Вогні займались один по одному. Величезні їздові пацюки, замкнені в колесі, знали й виконували команди «Фру» та «Ну». Розвіяр заснув.
Він спав, скулившись на носовій лавці, не помічаючи ні холоду, ні світла. Море заколисувало його. Він спав, немов передчуваючи: життя буде довгим і треба набратися сил.
- Предыдущая
- 3/113
- Следующая
