Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич - Страница 28

• Предыдущая
• 28/68
• Следующая

- Я ніколи не забуду, як три дні сидів у крижаній пастці на памірському льодовику, як вибрався з неї, як ішов, спираючись на саморобні милиці, як заблудився у сніговій хвищі, як, зрештою, повз. І тоді за муки мої доля послала мені тебе. Це був щедрий дарунок, такий щедрий, що я ладен ще раз провалитися у льодовику, аби знову побачити тебе таку, яка ти тоді була.

- Пам’ятаєш! - радісно мовила Єва і, не розплющуючи очей, сказала: - Ти мені ще тоді сподобався.

- Як я шкодую, що після Паміру більше не хворів.

- І не треба, будь завжди здоровий.

- З тобою я завжди здоровий.

- Я й досі пам’ятаю, як проводжала тебе до вертольота і все чекала, чекала, що ти... скажеш. А ти нічого мені не сказав.

- А все життя себе карав і караю, що тоді не зважився тобі сказати все-все...

Під його рукою її груди піднімалися й опускалися усе частіше. І від того дотику Адама кидало то в жар, то в холод.

- Навіть дуже ти мені тоді сподобався, - повторила Єва тихо, і на її губах блукала лагідна посмішка, а в очах стояв туманець суму. - І коли б обставини склалися по-іншому, то, може б...

- Що “може”? - прошепотів він.

- Тепер все одно. Минулого не повернеш.

- Але в нас є ще майбутнє.

- У майбутнє я не вірю.

- Є майбутнє! - вперто повторив Адам. - А майбутнє завжди прогресивніше за минуле.

- А хто може сказати, як воно буде попереду? І що нас чекає завтра? Але я рада, що колись ти прибився в памірську обсерваторію. Що б там завтра не було, а минуле завжди з нами, і його у нас ніхто не відбере.

- А ми його нікому й не віддамо.

- Посидь коло мене, а я посплю, - попросила Єва. - Добре?

І заснула.

Й уві сні ледь-ледь посміхнулася куточками вуст. Згодом губи її ворухнулися, і сонним голосом вона запитала, не відкриваючи очей:

- Що чувати, Адаме?

- Як передає кореспондент агентства “Що нового у космосі?”, - голосом диктора відповів Адам, - двоє відважних землян Адам і Єва прекрасно... ну, майже прекрасно влаштувалися на віллі “Кам’яні пенати” й успішно продовжують обживати безлюдну планету в сузір’ї Центавра. До зустрічі з землянами залишилося не так і багато часу. Лише якихось там 167 місяців.

Та Єва вже спала.

Вона дихала рівно, спокійно, притискуючи Адамову руку до грудей. А він, щасливий і схвильований, боячись ворухнутися, аби не сполохати її сон, просидів біля Єви до ранку, доки не зблідло сузір’я Кассіопеї з шістьма зірками, доки з-за моря не зійшла зірка А - леонійське сонце Толіман із своїм супутником-карликом.

Чи спав Адам сидячи, чи мріяв - не пам’ятає.

Тільки марилось йому, що він нарешті знайшов ті двері, які вперто шукав ще на кораблі, відчинив їх і, нарешті, побачив за ними нове - незнане досі, бентежне, щемне... І вчувалося, що за тими дверима, які він відчинив, на безлюдній планеті під чужим сонцем співає знайома дівчина. Співає десь далеко-далеко, самої її не видно, а пісня летить і летить над планетою, як чарівна диво-птиця.

Адам прислухався і розібрав слова:

Ой у вишневому садочку

Там соловейко щебетав...

- ...І як усе відбулося просто! Так просто, що про цю Адамову знахідку можна сказати лише однією фразою: “Спускаючмсь з гір, адам наткнувся у старому річищі напіввисохлого гірського потічка на багаті поклади мідних руд”.

Щоправда, спершу, ще здалеку побачивши у долині суцільні озера червонувато-зеленого і зеленкувато-чорного кольорів, він подумав, що то звичайні зарості наскельного моху, який тут був не рідкістю. Та в наступну мить, якимось шостим почуттям здогадався: метал!.. Підійшов ближче, власне підбіг, і, не вірячи своїй здогадці, затамувавши подих, провів камінцем по застиглій поверхні одного з таких озерець. Одразу ж спалахнула червона лінія. Мідь!

Тут, у долині, біля підніжжя крутих схилів, були багатющі поклади окислених мідних руд, що виходили прямо на поверхню з підошви гір. А скільки - там і тут, з усіх боків! - лежало самородків, вимитих із схилів дощовими потоками. Розгубившись од такого везіння, Адам хапав то яскраво-зелений малахіт, то синьо-голубий лазурит, то червонуватий, із яскравим алмазним відблиском куприт, вигукуючи:

- Але ж повезло! Що повезло, то повезло!.. На Землі геологи про таке багатство і не мріють... І червона мідь є! І синя! І зелена! Пречудовий малахіт, ціни йому немає. А це хризокома - синьо-зелена мідь! Які скарби! Музей міді під відкритим небом! І ці скарби ще й пальцем ніхто не чіпав!

І дуже шкодував, що в цю мить поруч нікого не було, з ким би міг порадуватися своїй знахідці.

Посміхаючись, розмовляючи сам з собою, Адам відбирав найхимернішої форми самородки міді, поспіхом складав їх на розстелену куртку.

На правах першовідкривача охрестив цей хребет - Великий Мідний хребет. Головне - звучить! На Землі майже вичерпуються запаси мінералів, а тут... Стільки чудової міді, що залягає майже на поверхні, - бери, користуйся. А ще ж мідні жили в глибину йдуть. Яке багатство! Чим-чим, а дешевою міддю, майже дармовою, майбутні колоністи цієї планети будуть забезпечені на тисячі літ.

Плюс величезні поклади залізних руд, які виявив “Геліос” у північній півкулі, родовища золота, марганцю та інших металів, поклади яких вони знайшли за ті 27 днів, доки вивчали Леонію.

Від повноти щастя (а він уперше, одколи на Леонії, відчув себе щасливим, хоча щастя це було професійним), Адам ліг у високій сухій траві, розкинув руки і слухав безугавне сюрчання коників та дивився у небо. А небо над ним було високим, голубим, пречистим. Зрідка по ньому величаво пропливали білі хмарки, іноді затуляли сонце, і тоді на лице падала світла, негуста тінь - легка і приємна, як сон літнього ранку. Не хотілося ані вставати, ані ворушитися.

“Земля... Нарешті я вдома, - подумав Адам чи йому примарилось. Бо таким мирним і лагідним, по-весняному голубим небо буває тільки вдома, у рідному Придніпров’ї, куди він незмінно - хоч на день, тиждень чи й на місяць - повертався щоліта. Не їздив ніколи ні в Крим, ні до Середземного моря, а всі відпустки обов’язково проводив у рідному краї - у місті, що вже не одне сторіччя стояло на крутому березі Дніпра. Набравши з собою червонобоких яблук, поспішав за місто, до дніпрових круч, мимо яких у сиву минувшину пропливали лодії князя Святослава. Лягав у траву під високим і дзвінким придніпровським небом. А яка далечінь простилалась перед ним: і Задніпров’я, і Присамар’я, і далекі грози, що синіли потойбіч, і блискавиці, що безгучно шугали над половіючими хлібами.

Туди, на другий бік Дніпра, де зараз жовтіють пшениці, як жовтіли вони сотні літ тому, їх, школярів-восьмикласників, возила автобусом викладач історії, щоб подивилися на розкопки прадавньої скіфської могили. Жінка-археолог у великому брилі-сомбреро, у вилинялій кофтинці, у витертих джинсах, спираючись на древко лопатки, розповідала їм, що тут, на далекій околиці степового краю, переважно жили бідні скіфи, порівняно із царськими скіфами - саями, які там, на півдні, володіли незліченними стадами худоби й табунами коней. У цій могилі було поховано багатого скіфа, бо ж наконечники для стріл він мав не кам’яні, а металеві. А в ті часи не кожен-бо скіф міг дозволити собі таку розкіш...

І згадка про скіфську бронзову стрілу вмить повернула Адама до дійсності. Він поквапливо звівся і сів, кліпаючи повіками... Ні, він не на Землі, а на Леонії, і йому, Адамові, також доконче потрібна бронза. Адже бронза - це й справді наконечники для стріл. А наконечники - то ж полювання, їжа, то, зрештою, саме життя. Не говорячи вже про захист, бо ж невідомо ще, які тут є тварини і як вони поведуться при зустрічі з пришельцями.

• Предыдущая
• 28/68
• Следующая