Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич - Страница 34

• Предыдущая
• 34/68
• Следующая

- Отож-бо, кожний робить свою справу. А я так і не знаю, для чого тут лежу.

- Сама ж говорила, що в тебе відпустка.

- Послухай, - Єва схопилась і сіла, вигляд у неї був стурбований. - Я спіймала себе на думці, що... не знаю, який вигляд мають люди.

- Люди такі, як ми, - засміявся Адам.

- За тебе не скажу, а своє обличчя я вже давно втратила.

- Співчуваю, але на Леонії поки що немає бюро знахідок, куди б ти могла звернутися за загубленим обличчям.

- Ти, як завжди, вражаєш мене своїм тонким гумором.

- На ще тонший не здатний.

- Воно й видно.

Далі говорити було небезпечно - могла спалахнути сварка.

Роздмухавши багаття, Адам запалив кілька шматків березової кори, що займалися з тріском і шкварчанням, розсіюючи навколо приємний димок, і позапихав їх між шари дров.

Єва знову лягла горілиць і дивилася в небо. Адам - ні-ні та й кидав на неї скрадливі погляди. І що то за манера отак лежати, розкидавши руки й ноги? Ніякої скромності!..

- Адаме! - голос у неї чомусь став хриплуватим.

- Чого... тобі? - неохоче озвався він, займаючись своєю справою.

- Нічого... Тобто йди сюди.

Адам, зрештою, глянув на Єву, й завважив блукливу посмішку на її тремтливих губах і... подався до ями, буркнувши на ходу:

- Говори, я звідси чую.

Вона звелася і сіла.

- Мені щось перехотілося говорити.

У ямі вже розгорілися дрова, палахкотіло полум’я, і дим клубами здіймався угору. Адам заметушився навколо ями з вогнем, підкинув ще товстих дров, а тоді, ставши на коліна, черепашками почав нагортати землю у палаючу яму.

- Якщо на Леонії розпалити велике-велике вогнище, на Землі його не буде видно?

Зайнятий своїми думками, Адам не відповів. Він ще швидше загортав яму землею. Єва не втерпіла.

- Розпалив вогонь, а тепер засипаєш? Для чого?

- Для того, що горіння без доступу кисню обвуглює дерево. Простіше: при закритому способі горіння утворюється деревне вугілля.

- А для чого те вугілля?

- Я ж тобі не один день торочу про виплавку бронзи, а ти питаєш для чого? Без деревного вугілля неможливий процес плавлення металів. Не буде потрібної температури в плавильній печі.

Єва засміялась - весело, невимушено, по-дівочому.

- Ну ти й фантазер!.. Як же без металургійного заводу можна плавити метал?

- Вся стародавня металургія якраз починалася з отаких ям, у яких випалювали деревне вугілля. А вже потім будували плавильні печі.

Єва встала, обійшла яму, що була засипана (крізь землю де-не-де пробивався дим), і винесла резюме:

- Чим би дитя не забавлялось, аби не плакало.

- Побачимо, що ти скажеш завтра чи післязавтра!

Засипавши палаючі дрова, Адам залишив кілька отворів, у які густо бив дим і шугали іскри. Кілька разів обійшов яму і, переконавшись, що в ямі триває процес горіння без доступу кисню, подумав про вечерю. Виламавши палицю метрів зо два завдовжки, розколов її, загострив кам’яним шкребком, для міцності обсмалив у вогні й подався “на рибалку”.

Коли він повернувся до ями, Єва перебирала дикий часник, який вона насмикала у степу. Адам похвалився своїм уловом, потім оглянув яму і в тих місцях, де вихоплювався вогонь, підкидав землі й заходився колупати поруч заглибину для багаття. Наносив хмизу, розвів вогонь. А коли він розгорівся, випотрошив риб гострим краєм черепашки, обмазав їх глиною і загорнув у жар. Все це робив мовчки, мовчала і Єва.

Вечеряли запеченою у глині рибою, заїдаючи її диким часником. Єва навіть похвалила Адама, бо після набридливих мідій риба, та ще з диким часником, справді була смачною.

Увечері Адам запропонував назвати вулкан іменем грецького бога вогнедихаючих гір - Гефеста. Єва погодилась.

Адам довго не міг заснути, хоч і вдавав, що міцно та безтурботно спить. Зрештою, встав і буркнув:

- Піду подивлюся, як там вулкан Гефеста, - і вийшов з печери.

- Я теж піду та подивлюся, як там вулкан Гефеста, - несподівано сказала Єва і подалася за ним.

Вона підійшла до нього надто близько. І Адам раптом відчув легке запаморочення. Тому на всяк випадок відійшов подалі, вдавши, що так йому зручніше дивитися на виверження вулкана.

- Адаме, я прошу тебе, - враз заговорила Єва. - Стався до мене... гірше.

- Дозволь поцікавитись: з якого дива чи в честь якої видатної дати я мушу до тебе ставитися гірше?

- Я прошу... ні, вимагаю, щоб ти ставився гірше. Так, як казали колись на Землі: між ними пробігла чорна кішка.

Адам знизав плечима.

- Чому між нами мусить бігати якась кішка? Та ще й чорна! У нас, як розібратися, кішки немає.

- Інакше я можу... закохатися в тебе. Ні, ні, я ще не закохалася, але можу. А цього б я не хотіла. Ми мусимо залишатися товаришами по нещастю, і тільки. Чуєш?

- Хіба це так погано, коли ти закохаєшся у мене? - Він уже широко посміхався.

- У нашому становищі?! - жахнулась вона.

- Ти що, справді збираєшся у мене закохатися? - уточнив Адам.

- У мене немає іншого виходу!

- Я дуже радий, що в тебе немає іншого виходу, і волів би, щоб його у тебе ніколи не було.

Адам зробив крок до неї.

- Не підходь до мене! - закричала Єва. - Чуєш, не підходь, бо я за себе не ручаюсь! У нашому становищі краще чвари, аніж любов. Тому ближче, як на три метри, до мене не підходь.

- Мені що, кожний раз метром виміряти відстань, чи як?

Але Єва не слухала його. Вона повторювала й повторювала:

- Запам’ятай на все життя: три метри і ні сантиметра більше! Ні сантиметра більше!!!

Вранці вони говорили між собою так, ніби й не було вчора між ними ніякої розмови.

Єва трималася по-дружньому, і по всьому було видно, що йому вона просто товариш по нещастю, і тільки.

Адам теж усім своїм виглядом підкреслював, що вони випадково зустрілися на планеті Леонія...

А тепер перейдемо до досить скучнуватого, як на перший погляд, діла. Доки у ямі, засипаній землею, тривав повільний процес горіння без доступу кисню і утворювалося деревне вугілля, Адам зайнявся спорудженням плавильної печі.

Першої плавильної печі на Леонії!

А втім, це тільки заради красного слівця сказано так звучно - плавильна, піч! Насправді ж Адам збудував щось на зразок кабиці, щоправда, із стінами підвищеної міцності, бо збирався варити у ній, ясна річ, не борщ.

І хоча наближався історичний, можна б сказати, момент - будівництво першої плавильної печі на Леонії, - Єва, прийшовши вранці до ями із деревним вугіллям, прозаїчно позіхнула і байдуже сказала:

- Ну ти... забавляйся, товаришу по нещастю, а я подрімаю та позагораю.

- Вільному, як кажуть, воля, товаришу по нещастю, - буркнув Адам ображено.

Ігноруючи цю майже історичну мить, Єва стягнула з себе спортивний костюм, простелила його на зеленій траві, лягла і розкинула руки так, як роблять купальники на пляжах, аби сонячні промені опромінили якнайбільшу площу їхніх тіл. Ще й сказала, потягуючись та ніжачись у ласкавому промінні леонійського сонця:

- Коли мій Руслан увечері сідав працювати, я лягала спати в його кабінеті. Він говорив, що моя присутність надихає його на творчість.

- Сподіваюсь, що твоя присутність надихне і мене на творчість, - стримано відказав Адам.

- Я рада допомагати тобі таким чином хоч ціле життя, - засміялася Єва і дивно поглянула на Адама. - Тільки, будь ласка, стеж, щоб не згоріла.

- Піч? - не второпав Адам.

- Ні, я. - Єва зірвала листочок якоїсь трави, лизнула його язиком і притулила собі до носа. - Якщо засну, буди, щоб перевернулася на другий бік і рівномірно загоряла. Та гляди не забудь.

- З превеликим задоволенням.

Отож, споруджуючи піч, Адам раз по раз кидав заклопотані погляди на Єву, що біліла у зеленій траві: чи не горить, бува? Можливо, тому і піч вийшла дещо... кривобокою. Воно й зрозуміло: сюди дивись, туди поглядай.

• Предыдущая
• 34/68
• Следующая