Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич - Страница 38

• Предыдущая
• 38/68
• Следующая

Єва запитала:

- Невже ти нікого не кохав?

- Одну жінку знав і... кохав. Та що там, і досі люблю.

- А вона?

- Вона іншого покохала, заміж вийшла.

Єва, прикусивши губу, насмішкувато кинула:

- І хто ж вона, цікаво знати, та принцеса, яку ти покохав?

Адам не встиг відповісти, бо зненацька в печі щось шугнуло, наче провалилося вниз, а вгору віялом ударили іскри.

- Ур-ра!!! - Адам аж підстрибнув од радості. - Бронза пішла! На планеті Леонія почалася епоха бронзи!

- Головне, не метушитися, не панікувати і не гарячкувати, щоб не зіпсувати такий важливий момент, як випуск металу і розливання його по формах.

Адам поставив розливницю під жолобок, по якому мав текти метал, ще раз заглянув у піч.

- Сплав уже рідкий і осів на дно, а шлаки піднялися вгору, - прокоментував сам собі. - Пора вже метал випускати на волю. А для цього треба... Що для цього треба?

- Яв ливарній справі - ні бум-бум, - зізналася Єва.

- Я теж! - самокритично мовив Адам і раптом ляснув себе по лобі. - Згадав! Треба пробити глиняну затичку в льотці і випустити метал в жолобок.

Він схопив каменюку, ткнув нею у глиняну затичку льотки і відскочив, бо затичка розпалася, а з льотки потік тоненький жовто-золотавий струмок, над яким спалахували іскорки, ніби народжувалися зорі.

- Бачила?.. Справжній метал! - торжествував Адам. - А ти казала: потрібний металургійний завод.

Єва, мов заворожена, дивилась, як метал тоненьким сліпучим струмочком неквапно потік жолобком, а далі заквапився, перетворившись на золотисту змійку, і зазміївся в розливницю.

Тільки-но кам’яна розливниця виповнилася металом, Адам схопив її за вузький край і переніс до форми ножа й обережно почав заливати в дірочку метал. Коли метал перестав текти, переніс розливницю до форми сокири, залив її.

Заповнивши всі форми, Адам випростався, рукавом куртки витер мокрого від поту і закіптюженого сажею лоба.

- Готово!

Єва сиділа і спостерігала за Адамом. У ту мить він здавався їй всесильним чарівником. Голими руками, маючи лише каміння і мідь з оловом, виплавив метал.

- Аж самому не віриться, - зізнався Адам. - Плавка вже закінчилась, але металу якраз вистачило. Як угадав.

І тільки тоді відчув, що руки в нього попечені.

- Бідний мій ливарник, - Єва взяла його руки в свої і легенько похукала на попечені місця. - Так легше?

- Коли ти дмухаєш, зовсім не болить.

Вони стояли одне проти одного, щасливі, усміхнені, як ніколи, задоволені тим, що сталося, і вітали одне одного:

- З перемогою!

- З початком епохи бронзи!

- Бронза вийшла, щоправда, низькосортна, так звана сира і не зовсім чиста, - самокритично відзначив Адам, тримаючи Євині руки у своїх. - Але для початку і це непогано.

- Ну що ти... то найкраща бронза! Така красива і жива, - не згоджувалась Єва і легенько хукала на його руки. - Коли бронза текла жолобком, я в своєму житті красивішого металу не бачила.

- Тепер давай подивимось, яка вона на ділі. Адам каменем розбив форму для ножа і з двох

половинок глини випала довга, вузька смужка металу - темнувато-зеленкуватого кольору. Адам підхопив її і, перекидаючи з руки на руку, бо гаряча була, заговорив:

- Ніж!.. Справжнісінький ніж!

- Так ось ти який!.. - Єва з повагою дивилась на Адама. - З тобою і на безлюдній планеті не пропадеш! А я спершу подумала, що ти... інтелігент. А ти - робітник! - останнє слово вона мовила шанобливо. - Тепер я і справді повірю, що ти став учнем Гефеста.

Хоч смужка металу, що нагадувала лезо, ще пекла руки, та нетерплячка якнайшвидше мати ніж підганяла Адама. І він заходився виклепувати на камені лезо майбутнього ножа, потім гострив його, шліфував і, нарешті, на очах у Єви щойно відлитим ножем перерізав паличку. Залишилося тільки вирізати ручку з дерева, набити її на стержень. Ось тоді Адам простягнув Єві справжній ніж. Їй сподобалося щойно народженим ножем стругати палички, а потім вона у захваті підкинула його вгору.

Впавши, ніж застряв лезом у грунті і захилитався. Адам зненацька затанцював. Єва не втерпіла і теж пішла у танець навколо ножа - легко, граційно. Вони танцювали зосередежено і врочисто (історики згодом назовуть цей танець - танцем першого ножа), а тоді зупинилися, глянули одне на одного і розсміялися.

- Єво!.. - раптом сказав Адам, зібравши всю свою мужність і сміливість. - А я тебе, уяви... люблю.

І ледве на планеті Леонія вперше за мільярди літ її існування пролунало слово “люблю”, як світ обом видався чарівним і прекрасним.

- Ти-и? - вражено перепитала Єва. - Ме-не?..

Адам розгубився, бо його сміливості вистачило ненадовго.

- Ти чудовий товариш, - забелькотів він, - і на тебе завжди можна покластися...

Та Єва вже отямилась.

- Спасибі. Ти теж... надійний товариш і друг. - І додала іронічно: - Як кажуть дипломати: обмінялися нотами...

Ще кілька днів трудився Адам над відлитими речами - зачищав нерівності, точив на камені лезо сокири та наконечник списа, мудрував над сокирищем і над древком для списа, гострив наконечники для стріл.

Зрештою, коли все було готове, зайнявся луком. Потім нарізав палички для стріл, понадівав бронзові наконечники, а з другого кінця волокнами поприв’язував чаїні пір’їни. Стріл вийшло п’ять - більше не було наконечників.

Другого дня вранці, коли ще й сонце не витикалося із-за Східних Мідних гір, Адам зібрався на полювання. Несподівано Єва теж пристала до нього (не хотілося самій сидіти в печері), і вони вдвох вирушили на перше полювання на Великі Рівнини.

Дичину побачили неподалік озера. Серед невисокої степової трави то там, то тут ходили невеликі стада дрохв, повиставлявши попелясто-сірі голови.

- Дрохви - найпрекрасніша дичина, - відзначив Адам, зняв з плеча лук і поклав на тятиву стрілу.

Єва залишилась на березі озера, а він, крадучись, почав наближатися до одного стада. Підкрадався, певно, не зовсім вдало, бо птиці його відразу ж помітили і, повитягувавши шиї, уважно за ним стежили. Та, не відчувши небезпеки, почали спокійно шукати поживу. Адам звів лук, вибираючи жертву. Ближче до нього знаходився чималий, метрової довжини, вусатий дрохвач. Голова і груди в нього були попелясто-сірі, на спині пір’я - іржаво-жовте, а знизу - бруднувато-біле. Самки були безбарвними. Дрохви тихо тріщали між собою і зовсім не звертали уваги на людину. Адам натягнув тятиву, але дрохвач, подивившись на нього темно-карим оком і не виявивши ознак тривоги чи хоча б неспокою, знічев’я щось шукав у траві. На Адама та його лук - найменшої уваги.

- Е-гей!.. - стиха мовив Адам і дрохвач, рвучко звівши голову, подивився на Адама одним оком, як на порожне місце, і знову опустив голову у траву.

- Та стріляй же! - прошепотіла позад нього Єва. - Хіба не бачиш, що вони тебе не бояться?

- Вони ніколи раніше не бачили людей, тому й не бояться, - пошепки одказав Адам. - Ми для них незрозумілі істоти, від яких їм ще ніколи не приходила біда.

- Чекаєш, доки вони самі себе прикінчать, ще й засмажаться на багатті?

- Вони підпустили нас, бо довіряють.

- Взагалі, шкода. Такі гарні й довірливі птиці, - зітхнула Єва.

Й Адам опустив лук.

- Я теж так думаю, - погодився він. - Вони й справді не чекають від нас біди. От якби вони од нас тікали, а ми їх переслідували, тоді інша річ. А при довір’ї - не можу.

- Пішли додому, - сказала Єва. - Все одно з тебе мисливець не вийде.

Вони вечеряли печеними мідіями.

Адам повернувся в полудень.

І приніс із собою дрохвача - великого, кілограмів на десять, птаха-велетня, птаха-красеня.

• Предыдущая
• 38/68
• Следующая