Выбери любимый жанр

Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич - Страница 40


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

40

- Єво-о-о!!! - закричав Адам так, що розгублена Єва кулею вилетіла з печери. - Мій спис зборов печерного велета! Он він лежить унизу!.. - І, потрясаючи в повітрі сокирою, додав: - Хай живе епоха бронзи на Леонії!

18

Тушу ведмедя Адам розбирав цілий день. Зняв шкуру, відніс до моря і придавив у воді каменюкою (лише тоді можна буде її вим’яти), а м’ясо знімав вузькими пасками і розкладав сушитися на сонці. День був спекотний, сонце немилосердно жарило. М’ясо швидко сохло, і Єва носила його в печеру.

Захопившись роботою, Адам не розгинався до полудня, доки Єва не покликала його обідати.

- Але ж я ще нічого не приготував, - здивувався він.

- Думаєш, я не вмію готувати? - І Єва елегантним жестом запросила до каменя. - Прошу до столу. Сьогодні у нас в меню смажене ведмеже м’ясо. Щось схоже на шашлики.

Вони пообідали, Адам похвалив Єву, шо вона нарешті приготувала такий смачний обід, і пішов до ведмежої туші. До вечора він таки розібрав тушу. Ще два дні вони сушили м’ясо про запас і складали у печері на приступці, вимостивши її корою...

Жили Адам порозрізував на тоненькі смужки - згодяться на тятиву для лука. А ще тонші підуть замість ниток. Коли вимокла шкура, Адам вим’яв її і заслав кам’яний Євин лежак. Усе ж на ведмежому хутрі спати м’якше. І Єва, не без іронії, зауважила що їхній “побут” потроху налагоджується.

Із ведмежих лап Адам зшив (а тепер він мав бронзову голку та шило) собі торбу. Припасував до неї два паски зі шкури, і торбу можна було чіпляти через плече. З вигляду, правда, вона була волохата (Адам зшив її хутром назовні), але, головне, міцна і зручна.

Залишається додати, що за кілька днів чайки обклювали ведмежий кістяк і відполірували його, мов наждаками. Не довго думаючи, Адам почепив ведмежий череп перед входом до печери.

- Щоб знали тутешні ведмеді, що на цій планеті віднині живуть люди бронзового віку і жартувати вони не люблять.

А під черепом шматком зеленого малахіту вивів: “Вхід до печери стороннім ведмедям суворо заборонений!”

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ПІД ЗНАКОМ “+”
1

Довгими вечорами вони гомоніли про щастя. Ініціаторкою розмов стала Єва. Їй раптом доконче захотілося дізнатися: що воно таке, врешті-решт, щастя? Що це за субстанція така - невловима, невидима, незбагненна і, головне, знана і не знана водночас?

І це запитувала вона, психолог і колишній консультант по щастю (чиновники того світу, який вони залишили, придумали і таку посаду - “консультант по щастю”). Хоча, можливо, й консультанти не все знають - не боги ж вони. То іншим легко давати мудрі поради, то про чуже щастя легко теоретизувати, а коли в самого заболить душа і забагне щастя - хто порадить, хто проконсультує ?

У ямці посеред печери червоно ярів жар, і на їхніх обличчях (а всідалися вони вечорами на два камені біля “домашнього вогнища” і це називалося у них “спілкуванням”) грали мідні полиски, тому вони видавалися старшими і мудрішими, аніж були насправді. Щастя обом уявлялося знайомим незнайомцем, видимим невидимкою, іноді з якимись реальними обрисами, іноді ж - ефемерною, але красивою легендою, яку кожне покоління людей творить для себе заново, творить не одне тисячоліття, творить, може, задарма, а може, й ні. Хто його знає? Може, щастя взагалі не існує у природі, і тоді люди справедливо нарікають, що воно не дається у руки. Бо як щастя дасться в руки, коли воно всього лиш абстрактне поняття, яке не має власних атомів, а тримається лише на рожевих крилах людської мрії.

Говорила здебільшого Єва.

Адам же відмовчувався, бо що він знав про цю нематеріальну субстанцію людського бажання? “Щастя - стан цілковитого задоволення життям, відчуття глибокого вдоволення й безмежної радості, яких зазнає хто-небудь... Радість спілкування з ким-небудь близьким, коханим тощо”. Здається, так слово “щастя” тлумачать словники. А чи буває в людини отой стан “цілковитого задоволення життям”, чи вона вічно щось шукає, вічно чимось незадоволена і вічно прагне до чогось ще кращого, досконалішого?

Єва незлостиво сердилась (в такі вечори вона була як бджола, що вилетіла з рідного вулика на пошуки нового житла; зобик у неї переповнений медом - на дорогу запаслась, - тому не має змоги запустити жало).

- Тобі легко жити, - дорікала. - На кожне питання, над яким б’ються кращі уми людства, у тебе завжди готова відповідь. Щоправда з енциклопедії чи з тлумачного словника. А ти свої думки повідай мені - що таке щастя? В чому його суть? Як його знайти? Де шукати? Воно для всіх одне, спільне, колективне чи в кожного мусить бути своє, виплекане, завойоване у боротьбі з сірими буднями життя? Чи воно і те, і те разом? Легко воно дається, саме йде до рук чи кожен його мусить здобути ціною великих зусиль? А може, й не зуміє здобути. Але ж сам похід за щастям - це вже щастя. Так чи ні? Думай, Адаме, не кваплячись, нам спішити нікуди. Принаймні в найближчі чотирнадцять літ.

- Коли б я міг на всі твої запитання відповісти одним махом, то мені не варто було б далі жити.

- Чому?

- А для чого жити, коли все знаєш, і все тобі ясно, і на все у тебе готова відповідь? Хіба що для того, аби писати наукові трактати та поради на кожний день? Але я ні трактатів, ні порад не пишу, я, зрештою, не філософ, і вічні питання для мене за сімома замками. А що таке щастя - я не знаю. Але хочу дізнатися. Для цього й живу. Я хочу пізнати все, що мною досі йе пізнано, відкрити все, що мною не відкрито. Хоча все пізнати і все відкрити, очевидно, й життя не вистачить. Зате ж цікаво жити.

А сам думав:

“Це ж треба, сім років летіли в чорній пітьмі Космосу, досягли мети, потерпіли жахливу катастрофу, випадково вціліли, опинилися на безлюдній планеті без засобів до життя, а сидимо в печері і ведемо розмову про щастя. Чи, може, вже людина так влаштована, що навіть в екстремальних умовах, можливо, на грані життя і смерті, а мріє про щастя. То, може, в цьому і полягає смисл життя?”

- Але ти довго думаєш, - нетерпляче перервала Єва Адамові мислі, забувши про те, що ще хвилину тому застерігала його не квапитись.

Взагалі, раптом подумав Адам, він знає, що таке щастя. Принаймні його особисте. Це щоб завжди поруч з ним була Єва. І більшого щастя йому не треба. Та ще улюблена робота, справа, якій він служить. Але чи зможе Адам для Єви стати таким же щастям - ось у чому суть!

І тому мовчав, поглядаючи на неї, та час од часу підкладав у вогнище сухе паліччя. Воно тріщало, бездимно спалахувало, і в печері на якусь мить ставало світло. Тоді обом здавалося, що вони, нарешті, дійшли істини і їм усе ясно.

Задумавшись і задивившись у вогонь, Єва непомітно починала ворушити губами, наче подумки полемізувала з вогнем, щось доводячи йому своє, вимріяне. А що вогню доводити, як йому і так усе ясно: треба горіти. Чим яскравіше, тим краще.

Ота її дитяча звичка ворушити губами, коли задумається, подобалась Адамові, і в такі хвилини йому хотілося припасти до її губ, як спраглому до джерела, але... Він гнав подалі це спокусливе бажання, сердячись на самого себе. Адже вона для нього - лише товариш по нещастю.

Але ж справді, в чому полягає щастя?

Колись для Адама все було ясним і зрозумілим. Бувало, на студентських гарячих і запальних диспутах він міг годинами переконливо говорити про все і вся. У тому числі й про щастя. А ось тепер, коли розміняв четвертий десяток, коли вже нікуди поспішати, коли світ звузився до печери, задумався: чи справді він був щасливим? Увесь віддавався роботі, на особисте життя махнув рукою. А може, дарма? Можливо, щастя і справді не лише в роботі? В чому ж тоді? В любові? В сім’ї?..

40
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело