Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич - Страница 57

• Предыдущая
• 57/68
• Следующая

Але в ту мить його пойняв страх.

Стало страшно від однієї лише думки: до Землі звідси далеко, так далеко, що й збагнути ту відстань не можна. А раптом його син ніколи не зустріне людей? Раптом він буде приречений усе життя провести на безлюдній планеті? Вони з Свою спізнали щастя, а що їхній син спізнає, коли самотнім житиме на планеті?

Від тих думок стало так важко на душі, так гнітюче, що Адам поспішив розвіяти тривожні думки. Ні, ні, Земля не полишить їх у біді, Земля виручить, і син його буде з людьми.

Він підійшов до тотема, обхопив стовп руками, притулився до нього щокою.

- Ну, охоронцю нашого роду, чув, як співає у печері Єва, чув, як дзвінко плаче мій син? Нова людина на Леонії, і тобі її охороняти й берегти.

Адам дістав свій бронзовий ніж і вирізав на тотемі: “Адам + Єва = Адам”

- Ось так, тотеме, - гомонів до стовпа. - Мій батько Адам, я Адам, тож хай і син мій теж Адамом зватиметься. Батько - Адам Весна-Перший, я - Адам Весна-Другий, а син хай буде Адам Весна-Третій. Щоб рід наш Весен ніколи не уривався в світі білому.

З печери лінькуватим перевальцем вийшов Нявкунчик, потягнувся на передніх лапах, вигинаючи лискучу спину, і смачно позіхнув. Загледівши господаря, підійшов до нього і, високо задираючи хвоста, заходився тертися об його ногу. І муркотів, муркотів, наче щось хороше-прехороше розповідав на своїй котячій мові. Дощ припустився ще дужче, на морі Спасіння стояв лункий виляск, а на Великих Рівнинах у голубизні неба сяяло сонце, мов намальоване.

Син, певно, заснув, бо Єва наспівувала вже зовсім тихо:

Дитя буде спати,

Котик воркотати,

Ой на кота - воркота,

На дитину - дрімота,

А-а-а... а-а-а!..

Адам слухав, і по його щоках, змішані з дощем, текли сльози, такі ж світлі та радісні, як сліпий дощ на планеті Леонія.

І ходять по вічних своїх орбітах навколо Сонця дев’ять планет, дев’ять сестер і братів. А називаються вони... Хі-і, забула. Це ж треба, га? Забула, як називаються дев’ять планет Сонячної системи. Ай-ай-ай!..

- А я знаю, я знаю, ага!

- Ану ж бо скажи, синочку.

- І скажу, і скажу!.. Венера, Марс, Меркурій, Сатурн...

- Молодець. А далі?

- Зараз, мамо, зараз. Я вчора знав, ще й татові розказував. Чесне-пречесне, вчора знав... Ага, згадав: Нептун, Юпітер, Уран і Плутон. Всі, мамо!

- Отакої! А рідну планету нашу ти й пропустив. Як називається голуба планета людей?

- Земля! Земля! Земля!.. Найголовніша планета.

- Для людей - так, а для Всесвіту Земля - піщинка, пилинка в безмежному Космосі. Колись людська уява про світ викристалізувалася спершу в формі геоцентризму: Земля в центрі світу. Потім - геліоцентризму - Сонце в центрі світу. Потім - галактизму і нарешті - метагалактизму. Але для людей Земля була і буде центром життя. Колискою людства.

- Мамо, а чого ти?.. У тебе сльози в очах. Ти плачеш?

- То дим, синочку, зайшов мені в очі. Ах, який поганий дим! Ану геть іди звідсіля! Йди, йди, ти нехороший. Тікай з печери та в небо краще лети. Там тебе чекає привілля.

- А чому дим по очах ходить? Йому ходити більше ніде, еге?

- Так, так...

- І неправда, неправда! Ти завжди плачеш, коли згадуєш Землю. І ховаєш свої сльози од тата. Тобі дуже-дуже хочеться на Землю?

- Ох ти ж мій зіркоокий хлопчику!.. Але урок ще не закінчився, і тому не будемо відхилятися. Скажи мені, синочку, чому Земля називається планетою людей?

- Тому, що... На Землі люди живуть!

- Вона єдина планета людей у Сонячній системі.

- А за Сонцем є люди?

- Земляни вже друге сторіччя шукають у Космосі братів по розуму. Проте ні зоряні кораблі землян ще не зустрічали людей у Космосі, ні радіосигнали не принесли нам нічого втішного. Але в одній лише нашій Галактиці сто мільярдів планет - хоч на деяких, а мусить же бути життя. Бо не може людина змиритися з думкою, що вона єдина у Всесвіті. Це було б жахливо.

- Ма, а хто такі люди?

- Та я ж тобі вже не перший раз розповідаю, що ми з тобою - ти, я і тато - люди. А про людину сказано, що вона - істота, яка стоїть на найвищому щаблі розвитку живих організмів на Землі. Як біологічна істота вона належить до роду людей (гомо). А рід гомо на Землі представлений лише одним видом - Людина розумна, гомо сапіенс. Ми з тобою вивчали це на минулих уроках, Хіба вже забув?

- І не забув, і не забув. То я і є - люди?

- Ну звичайно ж.

- І ти людина, і я людина. І тато, бо він дуже добрий, - навчив мене стріляти з лука, кидати спис, тримати ніж у руках, розбиратися в слідах на землі і плавати мене навчив... Вогонь добувати мене тато теж навчив. А люди всі такі, як ти, я і наш тато?

- Звичайно.

- Такі-такісінькі?

- Такі-такісінькі, синочку. Тільки одні високі, другі низькі, одні біляві, інші чорняві, одні веселі, другі сумні, одні тихі, інші гамірні, одні добрі, другі, на жаль...

- А другі злі?

- На жаль, ще й такі люди зустрічаються на Землі. Недобрі. І навіть жорстокі... Але колись усі люди будуть тільки добрі.

- А погані до якого роду та виду належать?

- Теж до гомо сапіенс.

- Ні, вони належать до гомо нехороших.

- Можливо, ти й маєш рацію, хлопчику. Але будемо вірити в краще. Будемо вірити, що гомо погані зникнуть із Землі, а залишаться тільки гомо сапіенс. Багато людей на Землі, більш як десять мільярдів.

- А на нашій планеті скільки людей?

- На Леонії, на планеті нашій, лише троє людей. Тато, ти і я - от і вся наша сім’я. Дружна і хороша.

- А чому тут немає людей?

- Тому, що тут... немає тат і мам.

- А такі люди, як я, на Землі є?

- Такі люди, як ти, синочку, на Землі називаються дітьми. Їх багато-багато на Землі.

- А коли ми повернемося на Землю, я людей побачу?

- Ну звичайно ж.

- От здорово! Хочу на Землю, щоб подивитися на людей, які називаються діти. З ними можна гратися?

- Скільки завгодно.

- Хочу на Землю! Хочу на Землю!

- Ох, синочку, я теж хочу на Землю.

- Тобі знову дим зайшов ув очі?

- Зайшов, синку...

- Я вижену дим, щоб він не ходив по твоїх очах. І тоді ми підемо на Землю. Тата заберемо також.

- Не дійдемо, бо дуже далеко. Ніжки у тебе потомляться. Та й дороги ми не знаємо на рідну Землю.

- А ти ж розповідала мені... і показувала ввечері сузір’я Кассіопеї. І там наше Сонце. Ти казала, що до Землі від Сонця уже близько. От і ходімо до Сонця, а потім до Землі...

- Будемо тут чекати людей, синку.

- А довго нам ще чекати людей?

- Уже недовго. Тобі скільки років?

- Сьогодні чи... завтра?

- Сьогодні.

- Сьогодні мені... років, років... Аж сім років.

- Та два роки ми без тебе з татком жили. Всього дев’ять. Виходить, що людей нам ще треба чекати п’ять років. Або й шість, як корабель затримається.

- А це багато - шість років?

- Як тобі сказати, синочку... Коли є любов, то шість років як одна мить пролетять. А без любові шість років - немов вічність.

- А я знаю, а я знаю!.. У тебе є любов.

- Звичайно. Я ж тебе люблю.

- І тата також.

- Синку, у нас зараз має бути урок математики.

- А ти мені раніше скажи, хто такий братик?

- Ну це... такий хлопчик, як ти.

- А чого в нас немає такого хлопчика, як я? Мені он тато казав... “Тобі, каже, Адамчику, ще братика треба, от вам би весело було на Леонії бігати...”

І Адамчик схопився на ноги.

- Ану зачекай, урок ще не закінчився. Зараз займемося відніманням. Ось тобі приклад. Нас троє: ти, я і тато. Якщо одного відняти, скільки нас лишиться?

• Предыдущая
• 57/68
• Следующая