Приречені на щастя. - Чемерис Валентин Лукич - Страница 6

• Предыдущая
• 6/68
• Следующая

- Мерсі, як казали мої предки.

- Не забувай, що Земля послала нас у сузір’я Центавра на пошуки планети, придатної для майбутньої колонізації її людством. І не просто треба колонізувати нову планету, а зробити її також планетою людей, як і Земля. От ми першими й почнемо обживати цю планету. Вона варта того. І ми це доведемо землянам.

Єва скептично:

- Без людей?

- Хіба ми не люди? - І додав, посміхаючись: - Щодо мене, то я... досить ординарний представник гомо сапіенс, а ось ти... вельми симпатична представниця прекрасної половини гомо.

Але компліменти, на які Єва колись була така ласа, вже не впливали на неї. Більше того, Адамова похвала викликала спалах нового роздратування.

- Живи!.. - крикнула вона йому в обличчя, стріпнувши головою. - Живи рабом природи! Звіром! Слимаком! Хоч пташкою щебечи! Хоч рожевим метеликом пурхай! Ким хочеш. Мені однаково. Хоч сік амброзій з квіток злизуй, хоч сире м’ясо їж, хоч пасися на траві, як жуйна тварина, мені все одно! Я так жити не буду і не хочу!

Та Адама важко було вивести з рівноваги.

- Не хочеш жити, а змушена будеш, - спокійно одказав він. - Бо ми з тобою приречені на життя!

- Послухай, оптимісте. Запали багаття. Мені холодно.

- У мене немає вогню.

- І ти збираєшся жити на цій планеті аж цілих чотирнадцять літ? Чи, може, передумав?

- Ні, не передумав. А ось як добувати вогонь, не знаю. Вірніше, знаю теоретично, але практично... не пробував.

- Знаю - не знаю! Вмію - не вмію! Практично- теоретично!.. - аж верескнула вона. - Ти нічого не знаєш! От мій Руслан усе знав. Він завжди знаходив для мене слова втіхи й розради. А ти...

- Звичайно, я не така яскрава особа, як твій Руслан. І тому знаю і вмію дещо менше. - Й додав, невідомо кого пародіюючи: - Ми люди прості, скромні.

- Робот! - крикнула вона йому в лице. - Біомаса!.. Яка я нещасна, що в останній день мого життя доля послала мені тебе, просторіку, бевзя! Ти, як геолог, усе життя мав справу з камінням, тому й сам перетворився на каменюку! І не ображайся за правду.

Адам незворушно посміхався.

- Коли на Землі засперечаються, буває, дві тіточки, то одна одній виказує: ти така і сяка! Друга не менш галасливо кричить: від такої чую! А ось тобі так не скажеш. Ти не камінь. Ти грудка живих, вибухонебезпечних емоцій. Дивуюсь, як ти з таким сумбуром, даруй, в емоціях зуміла пройти суворий медичний і психологічний відбір і потрапити на “Геліос”?

- Від... сумбура чую! - відрізала вона і, спохопившись, кашлянула, навіть усміхнулась. Скупо, лише куточками вуст, але посміхнулась, і в Адама ніби камінь спав з душі. Все залишалося на своїх місцях, однак стало трохи легше.

А на чужій планеті стояла німа первісна тиша. Тільки чути було, як глухо шумить унизу невидиме море та в небі німо спалахували зірниці.

Та іноді хтось моторошно й пронизливо реготав у пітьмі.

Єва кожного разу здригалася, хоч і знала, що то регоче мартин.

- Єво!

- Ну!

- Поглянь на небо.

- Чого я там не бачила? Одне й те ж.

- Звичайно, в небі Леонії сяють ті ж сузір’я, що і в небі Землі. Але все одно подивися. Он бачиш, Велика Ведмедиця, за нею Оріон, потім Волопас. А між сузір’ям Великої Ведмедиці і Волопаса сяє сузір’я Гончих Псів.

- З нудьги ти вирішив пройти зі мною короткий курс по вивченню зоряного неба Леонії? Але ти помиляєшся, оптимісте, коли думаєш, що я збираюся ночами тинятися на цій безлюдній планеті. Мені і вдень тут нічого робити.

Та Адам, не слухаючи її, гомонів наче сам із собою, невідомо кому показуючи рукою на небо.

- По той бік Малої Ведмедиці - сузір’я Кассіопеї. А за нею відразу ж сузір’я Андромеди, - помовчавши, зітхнув. - Варто глянути на зоряне небо Леонії, як мені здається, що я вдома, на Землі, на березі Дніпра. Але зиркну на сузір’я Кассіопеї - і все одразу ж стає на свої місця. Однак у небі Леонії мене найбільше цікавить сузір’я Кассіопеї.

- А мені байдуже.

- Постривай. У небі Землі Кассіопея має п’ять зірок, а в небі Леонії уже шість.

- Зірок тут, може, і багато, та всі вони чужі!

- Оті п’ять зірок Кассіопеї, що утворюють ніби ромб, справді нам з тобою чужі та далекі. Але шоста... Поглянь на неї, яка вона яскрава. То, - голос його затремтів, - Сонце.

Єва рвучко схопилась, глянула на шосту, найяскравішу зірку в сузір’ї Кассіопеї, потім на Адама.

- Що ти сказав? Яке... Сонце? - Вона вже почала здогадуватись, і подих їй перехопило. - Невже?.. Ні, ні, не може бути.

- Так, шоста зірка - то наше Сонце, - помовчавши, Адам замислено додав: - Наше рідне Сонце-Сонечко, у промінні якого ми й виросли. Та хіба тільки ми з тобою - усе живе на Землі.

Єва схопила Адама за руку, і він теж звівся. Вони довго стояли мовчки, дивлячись у зоряне небо на шосту, найяскравішу зірку Кассіопеї, і мовчали, мовчали... Та ось зненацька Єва припала до його плеча й заплакала. Вона плакала під сузір’ям Кассіопеї, а він відчував її теплі сльози у себе на плечі, боячись ворухнутися.

- Ти... чесно? - запитала Єва крізь сльози. - Невже та маленька зірка в чужому сузір’ї і є наше велике рідне Сонце?

- Для сузір’я Кассіопеї наше Сонце - всього лиш звичайна зірка. Щоправда, одна з найяскравіших у небі Леонії, зірка нульової візуальної зоряної величини. Але таких яскравих зірок у небі Леонії чимало, і наше Сонце з-поміж них нічим не відрізняється. Дивлячись на нього і подумати не можна, що навколо тієї звичайної, хоч і яскравої зірки ходить по своїй орбіті голуба планета з білим світом, прекрасна планета людей - Земля.

- Земля?.. - здригнулась Єва і, відірвавшись од його плеча, забігала поглядом по зоряному небі чужої планети. - Де наша Земля? Покажи мені нашу Землю.

- Від шостої зірки Кассіопеї, себто від нашого Сонця, трохи вниз. Там і буде наша Земля.

Єва до болю в очах вдивлялася туди, куди показував їй Адам, вдивлялася, забувши в ту мить, де вона і що з нею.

- Але ж її не видно, - з жахом вигукнула Єва. - Чи в мене зір поганий, чи й справді не видно?

- Зір у тебе нормальний, а Землі нашої звідси не видно. Ніколи її звідси не видно.

- Неправда, Адаме! Видно! - раптом крикнула Єва і, припавши до нього, затремтіла всім тілом. - Мені здається... здається, що я бачу. Землю бачу. На межі видимості, ледь-ледь бачу. Кванти світла... Чому я бачу, Адаме? Може, у мене незвичайний зір?

Із сузір’я Центавра з усієї далекої звідси Сонячної системи видно було лише Сонце. Та й то у вигляді яскравої зірки нульової візуальної зоряної величини. А Землю... Навіть з далеких планет Сонячної системи її видно дуже погано. З Юпітера, наприклад, Земля здається зірочкою у шість разів слабкішої яскравості за найслабкіші з доступних неозброєному оку зірок. Тільки в телескоп можна побачити Землю на Юпітері (та й то з трудом!) в періоди її найбільших віддалень од Сонця.

А з Плутона навіть в оптичні прилади Землю не видно.

Та Адам погодився, що в Єви зір унікальний, що вона і справді бачить крихітну світлу цяточку в небі Леонії - Землю. Говорив так, аби заспокоїти жінку, говорив, а самому тяжко було на душі.

Тисячі зірок - яскравих і ледь видимих, великих та малих і зовсім крихітних - рясно висіялись у чужому небі незвіданої планети, й у срібному зоряному блиску двоє беззахисних, змучених землян, що неприкаяно сиділи у темряві ночі на узбережжі незнаного моря, здавалися засохлими зернинками чужого життя, яким не судилося прорости у грунті цієї планети. А з глибин чорного Космосу блискучим оком - холодним та безучасним - німо дивилося на них їхнє рідне Сонце, не спроможне тут, на чужій планеті, обігріти, приласкати промінням і теплом двох своїх дітей.

• Предыдущая
• 6/68
• Следующая